Віцепрезидент США Джей Ді Венс зустрівся з Президентом України Володимиром Зеленським під час двосторонньої зустрічі на Мюнхенській конференції з безпеки у лютому 2025 року. Фото: Офіційна сторінка Президента України
Коли російські бомби посипалися на українські міста, а танки перетнули кордон, московські солдати взяли з собою парадну форму, впевнені, що невдовзі крокуватимуть на тріумфальному параді. Натомість Україна вистояла, відбивши наступ на Київ і відвоювавши великі території, які були окуповані протягом 2022 року. Війна, що мала тривати лічені дні, розтягнулася на роки, а Росія так і не змогла здолати Україну на полі бою.
Коли його війська захиталися, Владімір Путін почав погрожувати ядерною зброєю, щоб посіяти страх і вагання на Заході, часто успішно затримуючи постачання допомоги Україні. Те, що почалося як спроба блискавичного завоювання, перетворилося на дорогу й виснажливу війну, яка оголила спад російської могутності. Одержимий відновленням впливу Москви, Путін уже давно прагнув переграти те, що він називав «найбільшою геополітичною катастрофою століття» — розпад Радянського Союзу.
Його амбіції визначали поведінку Росії щодо України впродовж десятиліть. У 2014 році він вторгся і захопив Крим, розпалив війну на сході України, сподіваючись, що Мінські угоди збережуть Київ у сфері впливу Москви. Коли це не дало бажаного контролю, Путін перейшов до повномасштабного вторгнення, намагаючись підкорити Україну силою.
Американські посадовці помилково вважали, що Україна впаде за лічені дні, і адміністрація Байдена почала готуватися радше до партизанської боротьби, аніж до повноцінної оборони. У ЦРУ були настільки переконані в неминучій перемозі Росії, що почали планувати приховану підтримку руху опору після окупації.
Європа теж виявилася непідготовленою. Німеччина, як і деякі інші країни, не поспішала посилювати Україну перед початком війни. Вона, зокрема, запропонувала надіслати 5 000 шоломів як військову допомогу. Колишній британський прем’єр-міністр Борис Джонсон пізніше стверджував, що Німеччина на певному етапі воліла швидкої поразки України замість тривалої боротьби. Він також звинуватив Францію в тому, що та «перебувала в стані заперечення аж до останнього моменту» щодо ймовірності вторгнення.
Після першого року повномасштабного вторгнення Росії лінії фронту стабілізувалися, і війна переросла у виснажливе протистояння. Колишній головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний у своєму інтерв’ю 2023 року згодом зізнався, що прорахувався, вважаючи, що Росію можна «виставити на виснаження». «Це була моя помилка. Росія втратила щонайменше 150 тисяч убитими. У будь-якій іншій країні такі втрати зупинили б війну».
Фото наслідків російського удару по селу в Харківській області поблизу російського кордону. Фото: Девід Кириченко
Але в Росії людське життя має низьку ціну. Для Путіна втрати вимірюються не абсолютними числами, а порівняннями з Великою Вітчизняною війною, що свідчить про його готовність принести в жертву мільйони задля перемоги. Незалежні російські опитування 2024 року додатково підтвердили цю сумну реальність, продемонструвавши, що більшість росіян і далі підтримують триваючу війну проти України.
Проте Україна продовжує спростовувати похмурі прогнози, навіть коли багато хто вважав, що вона занепадає. У серпні 2024 року українські війська розпочали прорив у Курській області Росії, відвоювавши 1200 квадратних кілометрів території. Москва, не знаючи, як відповісти, вдалася до допомоги північнокорейських військ, щоб повернути втрачені території. Та навіть зараз, у 2025 році, Україна досі утримує позиції на території Росії.
Український військовий із 98-го батальйону територіальної оборони тренується штурмувати ворожу траншею. Фото: Девід Кириченко
Колишній державний секретар США Ентоні Блінкен колись зауважив: «У Кремлі часто заявляли, що у них друга найсильніша армія у світі — і багато хто в це вірив. Сьогодні багато хто бачить, що російська армія — друга найсильніша в Україні».
Та нині Трамп, здається, стає на бік Росії, що газета The New York Times описала як «збентежливий розворот». Росія, якій не вдалося перемогти Україну на полі бою, тепер відновлює свої позиції на дипломатичному фронті. Замість того, щоб підтримати Європу та Київ, Трамп, схоже, готовий підірвати їх, що може послабити західну підтримку України в критичний момент війни.
Виступаючи в Анкарі 18 лютого, Президент України Володимир Зеленський продемонстрував войовничий настрій, заявивши, що на початку війни Україна була в дуже складній ситуації, а Росія висувала ультиматуми — проте Україна їх тоді відкинула й відкидатиме надалі.
«У мене таке відчуття, що зараз відбуваються перемовини з тим самим настроєм — цього разу між представниками Росії та Сполучених Штатів. Про Україну, знову про Україну й без України. Цікаво, чому вони вважають, що Україна прийме всі ці ультиматуми зараз, якщо ми відкинули їх у найскладніший момент», — сказав Зеленський.
У лютому 2025 року видання The Economist повідомило, що адміністрація Трампа висловила бажання усунути Зеленського від влади. Один із колишніх дипломатів зауважив: «Схоже, пан Трамп прагне позбутися пана Зеленського, якого він ніколи не любив і вважає важким у співпраці».
Ми звернулися до групи експертів, щоб дізнатися, куди Україні варто рухатися далі.
Ігор Торбаков — старший науковий співробітник Інституту досліджень Росії та Євразії Уппсальського університету (Швеція).
З мого погляду, тут, у середньовічному Уппсальському університеті, видається, що шведи — як і решта європейців — насилу розуміють, що стоїть за суперечливими сигналами, які надходять із Вашингтона. Спостерігаючи за останніми подіями, європейські політики й аналітичні кола, схоже, розділилися на два табори.
Одна школа думки вважає, що ми щойно стали свідками завершення епохи, коли США виступали головним гарантом безпеки Європи. Мовляв, ця домовленість закінчилася, тож Європа залишилася сама на себе, а її безпека не гарантована автоматично НАТО, яке по суті означає США.
Друга школа вважає, що какафонія суперечливих сигналів, які лунають від адміністрації Трампа, — це її стандартний метод дій, свого роду «засипання простору» на міжнародній арені, щоб заплутати і друзів, і ворогів, та подивитися, яку вигоду можна з цього витягти. Але все це не обов’язково означає, що Сполучені Штати й справді «умили руки» від Європи, перестали бути союзником або, що ще гірше, перетворилися на різновид противника. Як би там не було, тут сприймають американську зовнішню поведінку як хаотичну й руйнівну.
Та найбільше розчаровані саме українці, змушені після трьох років повномасштабної війни маневрувати між Сциллою американської байдужості та Харібдою європейської невизначеності щодо обсягу та формату можливої військової допомоги Києву. Однак команда Зеленського не має іншого виходу, окрім як продовжувати свою делікатну балансову гру: швидкого розв’язання цієї ситуації не передбачається — незважаючи на весь тиск Трампа заради «миру».
На чому ж можуть реально зійтися Україна та Росія — за посередництва США? Позиції Києва та Москви досі непереборні: вимоги справедливого миру, територіальної цілісності, суверенітету й надійних гарантій безпеки проти бачення «знекровленої», демілітаризованої, позаблокової (а краще — проросійської) України, що фактично перетворюється на «обрізану» державу. Тепер додалася ще одна прогалина, яку складно подолати, — між Вашингтоном та Москвою. Трамп хоче швидкого «перемир’я», «припинення вогню» й «припинення бойових дій», аби отримати повні лаври «миротворця», забути про Україну й рухатися далі — до Близького Сходу, Південно-Східної Азії тощо.
Президент України Володимир Зеленський на Мюнхенській Безпековій Коференції у Лютому 2025 року. Джерело: Офіційна сторінка Президента України
Але Путіну це не потрібно. Путін не хоче «припинення вогню»: він хоче «дружньої» — тобто підконтрольної Росії — України, якою керують проросійські лідери, а це означає повернення цієї країни до лона Росії й відновлення гегемонного контролю Москви. І це ще не все: Путін також хоче відіслати НАТО додому — змусити його згорнути військову інфраструктуру в Східній Європі, що було одним із ключових пунктів його ультиматуму від грудня 2021 року, надісланого Вашингтону та Брюсселю. Немає ознак, що цей список бажань Путіна змінився.
Тож перед Києвом постає два завдання. По-перше, довести, що стратегічні інтереси України багато в чому збігаються з інтересами Америки, тоді як Кремль є хитрим супротивником, що прагне скористатися пихою Трампа, аби досягти своїх давніх цілей: підкорити всю Україну, роз’єднати ЄС і США та відновити контроль над Східною Європою. По-друге, посилити безпекову співпрацю з європейцями, які тепер раптово опинилися з українцями «в одному човні», усвідомивши за останній тиждень, що американська «парасолька безпеки» не є бездоганною.
Протягом багатьох років європейські політики повторювали, що Україна — це європейська країна, та лише тепер до них нарешті дійшло, що майбутня безпека Європи вирішується саме в Україні.
Джон Всетецка — професор історії Університету Нова Південно-Східної Флориди у Форт-Лодердейлі (США). Він досліджує, викладає та пише про історію Східної Європи й України, а також про питання голоду та перехідного правосуддя.
Майже три роки після початку повномасштабного вторгнення Росії Президент України Володимир Зеленський опинився під загрозою як зі Сходу, так і із Заходу. Попри те, що він захищав Україну й загалом Європу від наступу російської армії впродовж років, перші місяці 2025 року не принесли Зеленському великої надії на майбутню підтримку з боку як Сполучених Штатів, так і Європи. З огляду на хаотичний розворот нової адміністрації Трампа від підтримки України зрозуміло, що Зеленському та українцям доведеться переосмислити, наскільки надалі вони можуть розраховувати на допомогу від Америки.
Українці в реальному часі спостерігають, що означає стати об’єктом однієї з ініціатив «укладемо угоду» від президента Трампа. Його недавня пропозиція забрати половину критично важливих мінеральних ресурсів України без гарантованих обіцянок продовження військової підтримки продемонструвала підхід «колоніалізму XIX століття» і відкрила свого роду «переділ України».
Жінка похилого віку розповідає евакуаційним працівникам про щоденні російські бомбардування біля Покровська. Фото: Девід Кириченко
Коли європейські та інші світові держави, зокрема Сполучені Штати, зібралися в 1884–1885 роках, щоб «поділити Африку» у власних інтересах, жоден африканський лідер не був запрошений до столу. Хоча історичний контекст інший, гонитва за рідкісними корисними копалинами України відбувається у ширшому контексті так званих «мирних перемовин», де Україна знову залишається поза процесом ухвалення рішень.
Президент України дав зрозуміти, що він готовий до певного компромісу зі США щодо доступу до мінеральних ресурсів, але йому важливо разом зі своєю політичною командою вести такі перемовини обережно, щоб уникнути ризиків, які можуть нашкодити Україні в довгостроковій перспективі. Іншими словами, Трамп, Венс та решта чинної адміністрації звикли укладати блискавичні угоди у своїх інтересах, і Зеленському варто зайняти твердішу позицію задля своєї країни.
Утім, немає сумнівів, що Зеленському таки доведеться укласти якусь угоду зі Сполученими Штатами, аби Україна й надалі отримувала їхню підтримку. Треба віддати належне Зеленському: він намагається пропонувати умови, які враховують і інтереси США. Наприклад, щоб спонукати США до продовження підтримки, він пропонував Трампу вигідні контракти на відбудову та реконструкцію України. До нещодавньої сварки між Трампом і Зеленським, у ході якої перший назвав українського президента «диктатором», Зеленський навіть намагався підкреслити провідну роль США у світі, кажучи, що якщо США зможуть посадити Україну й Росію за стіл перемовин, то Україна зможе говорити предметно про обмін територіями.
Зеленський і його команда швидко вчаться, що мають справу з американським президентом, який віддає перевагу «витівкам», а не діалогу, тож вони будуть змушені й надалі балансувати з Трампом, наголошуючи на довгострокових перевагах для США від підтримки України.
Ще одне важливе завдання, що несправедливо стоїть зараз перед Україною, — допомогти Європі подолати власні поділи та нерішучість. Євро-американський альянс, що існував багато десятиліть, імовірно, вже ніколи не буде колишнім. Тому європейським лідерам потрібно переосмислити те, що Александра де Гуп Схеффер називає «європейською архітектурою безпеки». Перебудова цієї архітектури вимагатиме перегляду оборонних бюджетів та пріоритетів безпеки, щоб зробити Європу менш залежною від американської підтримки. Це потрібно не лише на час президентства Трампа, а й як довгострокова інвестиція на майбутнє у часи глобальних зрушень.
Володимир Зеленський неодноразово попереджав, що Росія не зупиниться на кордонах України, і настав час європейським лідерам нарешті його почути. Однак самих попереджень замало. Зеленський може зробити цілком конкретні кроки, щоб стати лідером у реформованій європейській системі безпеки, пропонуючи військовий досвід України своїм європейським сусідам. Українська армія зараз, без перебільшення, найбільш загартована у світі, а розробки в галузі дронів, озброєнь і сучасної війни — це те, за чим європейські лідери повинні «полювати». Зеленському варто чітко окреслити ці переваги України, домагаючись ширшої колективної підтримки від своїх союзників.
Доктор Трестон Віт — головний керівник із геополітики в Insight Forward, спеціальний радник із геополітики у Riley Risk та ад’юнкт-професор Джорджтаунського університету.
Останні заяви адміністрації Трампа щодо України свідчать про суттєву зміну геополітичного ландшафту. На відміну від адміністрації Байдена, яка подавала цю війну як боротьбу за демократію та безпеку Заходу, риторика Трампа дає зрозуміти, що він не вважає Росію серйозною загрозою для Європи чи західної цивілізації. Це створює величезну проблему для України та Президента Володимира Зеленського, які спиралися на моральну силу свого спротиву, щоб отримати військову й економічну допомогу США. На тлі зменшення підтримки з боку Сполучених Штатів і дедалі більш примарних шансів на укладення мирної угоди Київ змушений шукати нові шляхи для продовження боротьби.
Адміністрація Зеленського нині стикається з реальністю, у якій Вашингтон за пріоритетністю відсуває підтримку у війні на задній план, прагне вести переговори на несприятливих для України умовах і загалом обмежує допомогу за президентства Трампа. Колишній підхід України — апелювати до лідерства США в обороні демократії — навряд чи діятиме. Трампу властивий «транзакційний» погляд на зовнішню політику, тож Києву доведеться шукати нові способи зберегти стратегічну значущість для Вашингтона й у ширшому контексті для Заходу.
З огляду на ці обмеження Україна повинна переосмислити свою стратегію й менше покладатися на негайні військові перемоги, зосередившись натомість на забезпеченні довгострокової стійкості. Є кілька варіантів дій.
По-перше, Зеленський має прагнути зберегти якомога більше територій під українським контролем під час потенційних переговорів. Попри уповільнення темпів бойових дій, Україні вкрай важливо втримати якомога більшу частину своєї землі до можливого укладення угоди про припинення вогню. Передчасний компроміс із передачею великих територій Росії назавжди підірве український суверенітет й економіку.
По-друге, Україна має посилювати євроінтеграцію та наближення до НАТО. За правління Трампа він може бути скептичним щодо розширення НАТО, але європейська підтримка України зберігається. Києву слід домагатися пришвидшеного вступу до ЄС і бути готовим виконувати пов’язані з цим вимоги, що забезпечить довгострокову фінансову й інституційну підтримку. Навіть якщо членство в НАТО поки що недосяжне, Україна може укладати двосторонні угоди про безпеку з ключовими європейськими державами та розвивати військову співпрацю з Польщею, країнами Балтії та Великою Британією.
По-третє, Києву варто пов’язати своє повоєнне відновлення з інтересами приватного сектору Заходу (наприклад, виробництво неону й видобуток рідкісних копалин). Якщо великі американські та європейські компанії інвестуватимуть у відбудову інфраструктури й енергетичного сектору України, уряди цих країн будуть більш зацікавлені залишатися залученими в українські справи.
Володимир Зеленський вручає державні нагороди у День Десантно-штурмових військ Збройних Сил України (ЗСУ) 21 листопада 2024 року. Фото: Офіційна сторінка Президента України
З військового погляду Україні варто припускати, що війна з Росією не закінчується, а переходить у затяжне стратегічне суперництво, яке вимагає трансформації підходів до безпеки та оборони. Замість того, щоб робити ставку лише на успіхи на полі бою, Києву слід готуватися до затяжної конкуренції, яка виходить за межі традиційних бойових дій.
Це означає, що в пріоритет слід поставити відновлення Збройних сил, розширення внутрішнього виробництва зброї та посилення асиметричних спроможностей — таких як дронові технології, кібероперації й територіальна оборона. З огляду на здатність Росії витримувати економічні й військові втрати у довгостроковій перспективі, Україна має подбати про те, щоб не залишатися залежною від непередбачуваної західної допомоги, а розвивати самодостатню оборонну промисловість, здатну виробляти важливі військові технології й озброєння всередині країни.
Крім того, Україна повинна розширити свої приховані можливості, щоб протистояти Росії більш витончено й наступально. Посилення розвідувальних та контррозвідувальних операцій дозволить краще прогнозувати пересування російських військ і протидіяти їхнім шпигунським зусиллям.
Розвиток спроможностей для проведення прихованих операцій, зокрема точкових диверсій, дасть змогу Україні завдавати ударів по російських ланцюгах постачання, виводити з ладу критичну інфраструктуру та підвищувати ціну продовження війни для Москви. Так само інформаційні операції мають стати центральним елементом української стратегії для протидії російській пропаганді. Ці заходи дозволять Україні залишатися активним гравцем, який формує довгострокове геополітичне протистояння з Росією, а не просто реагує на кроки Москви.
Зеленський опиняється у дедалі слабшій позиції. Замість того, щоб покладатися на добру волю США, Україні слід переходити до стратегії, що базується на довгострокових безпекових партнерствах, економічній інтеграції та самозабезпеченні.