Українська тема у США — всюдисуща: промови на Капітолійському пагорбі, резонансні голосування, Ukraine Action Summit двічі на рік, ефіри на національних телеканалах. Соціологія знову вселяє оптимізм: частка американців, які вважають, що США роблять для України недостатньо, вийшла на найвищі за три роки значення — 46% у березні й знову 46% наприкінці серпня 2025-го; частка тих, хто каже «занадто багато», менша (30% у березні та 25% у серпні). Це гарні новини, бо означають незамкнений, «відкритий» простір для нарощування підтримки.
Але той, хто захоче заглибитись, отримає інше відчуття. Україна у США видима, але не впливова. Видимість дає нам періодичні заголовки. Вплив вимагає довіри, звички, вміння говорити з людьми їхньою мовою. І саме тут рветься шов.
Між симпатією і порожнечею
Опитування Pew у квітні 2025-го показало: 44% американців вважають, що США мають відповідальність допомагати Україні захищатися. Цифра не приголомшлива, але стабільна; водночас політична асиметрія дуже різка: близько двох третин серед демократів — «за», тоді як серед республіканців — лише близько чверті. Це означає, що підтримка сильно залежить від ідеологічних рамок, і без роботи з «іншими аудиторіями» вона лишатиметься крихкою.
У серпні 2025-го опубліковано результати Chicago Council — різкий стрибок підтримки допомоги Україні серед республіканців: уже 51% «за», плюс 21 пункт. Це важливий сигнал: навіть там, де ми звикли бачити скепсис, існує вікно можливостей, якщо пояснювати правильно і працювати з правильними спільнотами.
Цифри сперечаються між собою, але не виключають одна одну. Вони радше показують, що американська підтримка — не скеля, а течія. Її можна розширювати або звужувати — залежно від того, як працювати з людьми. Сьогодні простір «за Україну» є, як і питання — хто й чим його наповнює.
Дипломатія — це не комунікація
Важливе тверезе уточнення. Робота посла і дипломатів — це урядова взаємодія. Вони говорять із Державним департаментом, Білим домом, комітетами Конгресу, губернаторами, їхні результати вимірюються документами, зустрічами, протоколами. Принаймні це їх завдання в межах посадових обов’язків і тут українські дипломати часто роблять надзусилля.
Та паралельно є інша Америка — суспільна, культурна, емоційна. Тут формується довіра, співпереживання і звичка підтримувати; тут з’являється готовність голосувати за політиків, які підтримують саме Україну, жертвувати, волонтерити, дискутувати в університетах, робити проєкти в містах і церквах. Це поле не дипломатів, а громад, організацій, діаспорних медіа, митців, університетських мереж. Проблема не в тому, що посол не «пішов у народ», а в тому, що не створено архітектури, через яку народ України міг би говорити з народом Америки. Від цієї лакуни виникає наш головний комунікаційний провис.
Advocacy vs. communication: мова кабінетів і мова людей
Ukraine Action Summit — безумовний успіх як адвокаційний інструмент. Навесні 2025-го до Вашингтона з’їхалося понад 600 учасників із 49 штатів і Пуерто-Рико — географія вражає. Але це, по суті, мова кабінетів: тренінги делегацій, пріоритети, серії зустрічей у Конгресі. Це потрібно й ефективно, але цього мало, якщо поза Вашингтоном ми не закріплюємо сенсів та не вирощуємо нових аудиторій.
Комунікація — це зовсім інше ремесло. Воно починається із запитання «хто наші люди в Аризоні, Айові, Північній Кароліні?», продовжується через партнерства з локальними ЗМІ, вчителями історії, пасторами, студентськими об’єднаннями, футбольними лігами, і закінчується тим, що українська історія стає частиною американського повсякдення, а не зовнішньої політики.
Коли ж цього полотна немає, вакуум швидко заповнюють інші — внутрішні критики («занадто дорого», «чужа війна»), зовнішні гравці, які працюють через свої екосистеми контенту, а також багато ворогів, найпершими з яких є російський та проросійський континґент. І тоді ми знову опиняємося в ролі «пожежників» — тих, хто реагує, а не формує порядок денний.
Діаспора як недобудований міст
Згідно з останніми оцінками, понад мільйон американців ідентифікує себе як українці за походженням. До 2019 року в США проживало близько 355 000 уродженців України (без урахування нової хвилі після 2022-го). Це не «мала секта», а масив людей, розсіяний по країні, з різними історіями і ресурсами. І, здавалось би, що заважає глибшій взаємоінтеграції? Але цей міст нині недобудований: новоприбулі живуть у тимчасовості, «старі» громади — й досі в інерції власних ритуалів, а Україна держава — без дієвої механіки, яка б мала адаптувати ці енергії на вістрі війни і боротьби.
На практиці це означає, що у кожному штаті пара десятків активістів тягне важку й виснажливу роботу — від зустрічей із конгресменами до зборів для ЗСУ — і зовсім не підсилена контентом, який би розкодовував Україну для сусідів-неукраїнців. А без такого контенту адвокація втомлюється.
Коли підтримують, але не живуть поруч
Наші меседжі часто застрягають у трьох пастках.
По-перше, мова «для своїх». Ми говоримо системою аргументів, зрозумілою тим, хто вже симпатизує. Але в багатьох штатах більшість людей не має емоційної гами України. Вони не читають міжнародних новин, але слухають місцеві радіо і телеканали, ходять до церкви, дивляться хайлайти НФЛ і TikTok про свого мера. Якщо ми не промовляємо в ці вуха — нас для них немає.
По-друге, відсутність «перекладачів». Перекладач — це людина або інституція, що уміє зібрати сенс «чому Україна важлива» під конкретну аудиторію: фермерів у Небрасці (ланцюги постачання й ціни на паливо), айтішників у Техасі (кібербезпека і стартапи оборонки), пасторів у Джорджії (моральний вимір захисту слабкого), батьків у Огайо (діти, викрадені росією, і тема справедливості). Коли таких перекладачів мало, ми втрачаємо ширину.
По-третє, економія на «повільних» форматах. Серіальні історії, локальні фільм-клуби, шкільні уроки, виставки у бібліотеках, дискусії в коледжах — це нудна, але перетворююча робота. Вона робить підтримку звичкою, а не спалахом. Ми надто часто обираємо швидкий пост замість повільного проєкту — і втрачаємо глибину.
Політика, що грається нами
Коли Україна не вбудована в американське життя, вона стає інструментом у чужих кампаніях. У кращому разі нас використовують як моральний маркер («сила Америки/захист демократії»), у гіршому — як об’єкт втоми («чому ми платимо за чужу війну?»). Показово, що в сприйнятті Росії теж іде повільне «розм’якшення» — навесні 2025-го лише половина американців називали Росію ворогом. Ще 2024-го таких було значно більше, при чому зміна особливо різка серед республіканців. Це не означає симпатії до Кремля, але означає, що сама рамка дискусії є рухомою і її можна спрямовувати.
Нам потрібен позапартійний наратив, який не розчиняється у виборчих циклах і зберігає сенс незалежно від того, хто в Білому домі. І знову — це завдання не тільки для дипломатів, а насамперед для громад, які працюють із людьми, а відтак – і зі своїми репрезентантами у владі.
Чому гарні цифри — ще не перемога
Коли Gallup фіксує, що 46% американців хочуть активнішої ролі США, — це не гарантія завтрашнього голосування в Конгресі, а потенціал. Щоб перетворити його на конкретні рішення, потрібна синхронізація: адвокація в кабінетах плюс комунікація в громадах плюс контент, який робить Україну зрозумілою. Потрібен механізм, у якому дані стають паливом для кампаній: ми бачимо ріст серед республіканців — отже, готуємо серію заходів у їхніх округах; бачимо скепсис молоді — запускаємо TikTok-проєкти зі співпрацею місцевих креаторів і ветеранів, які були в Україні; бачимо «плутанину» у темі санкцій — пояснюємо їхній локальний сенс через бізнес-кейси.
Хто і що конкретно мав би робити
Розвести ролі — і з’єднати їх. Дипломати працюють із урядом — і це правильно. Але поруч має існувати суспільна інфраструктура комунікації, що не залежить від політичної погоди в Києві. Це медіа-хаби діаспори, мережі університетів, міжконфесійні ініціативи, культурні платформи. Їхня робота — мовою людей пояснювати, що Україна — не далека абстракція, а зрозуміла історія, корисний партнер, джерело ціннісної солідарності.
Вийти за межі «своїх». Справжній тест — розмова з аудиторіями, де немає жодного українця. Це означає спільні проєкти з афро-американськими церквами в Джорджії, з латинськими громадами в Арізоні, з фермерськими асоціаціями в Айові, з ветеранськими організаціями в Огайо. Кожній з цих груп треба інший набір аргументів і інших носіїв.
Інвестувати в повільні формати. Пост у Facebook зникає за день. Клуб документального кіно в міській бібліотеці залишає слід на роки. Співпраця з учителями історії множить ефект у сотнях класів. Стипендіальні програми для молодих американських журналістів, які поїдуть в Україну, створюють «перекладачів», що працюватимуть десятиліттями.
Вирівняти меседжі. Нам потрібен короткий «канон» відповідей на ключові запитання — про ціну допомоги, корупцію, «перемир’я за будь-яку ціну», «чому це важливо саме нам тут, у Техасі/Огайо/Мічигані». Не як пропаганда, а як чесний, перевірений фактчек: з посиланнями на відкриті джерела, із прикладами локального впливу.
Працювати з локальними медіа. Мережа місцевих телеканалів і радіостанцій у США — це капіляри суспільства. Історії людей, які переїхали з Харкова до Скрантона чи з Маріуполя до Сакраменто, партнерські матеріали з редакціями, спільні подкасти з місцевими ведучими — усе це поступово вмонтовує Україну в щоденний інформаційний раціон.
Підсилити саміт суспільними кампаніями. Ukraine Action Summit — сильна точка входу у Вашингтон. Додайте до нього тиждень польових комунікацій у штатах: публічні лекції в університетах, покази фільмів, міжконфесійні молитви за полонених і викрадених дітей, спортивні благодійні івенти. Нехай кожен саміт лишає слід у громадах, а не тільки в коридорах Капітолію. Додайте прямі трансляції з Капітолійського пагорба — покажіть велич і велелюдність українського цвіту.
Залучити «нову діаспору». Люди, що приїхали після 2022-го, — це енергія, мова, медійна грамотність, контакти. Їм болить по-свіжому, вони бачили війну і вони готові працювати. Їм потрібні легальні сходинки (статус, що дозволяє офіційно долучатися), соціальні та медійні сходинки (можливість створювати контент англійською для неукраїнських аудиторій). Створіть ці сходинки — і побачите, як зміниться рельєф.
Інструментальний реалізм замість фаталізму
Цей текст не про те, що «все пропало». Навпаки: ми маємо історично високі стартові позиції. Великі частки американців — за те, аби допомагати Україні більше. Серед республіканців з’являється готовність переосмислювати роль США. У Вашингтон приїздять сотні людей із усіх штатів і стукають у двері своїх обранців. Це дуже багато як для країни, яку ще десять років тому значна частина Америки ледве могла знайти на карті.
Проблема інша: ми поки не навчилися перекладати цю видимість у стратегічну глибину. І відповідь — не в пошуку чарівного меседж» й не в персоналізації всіх сподівань у постаті посла чи міністра. Відповідь — у побудові інфраструктури між урядовою дипломатією та суспільною комунікацією. Так, це нудніше за гучний візит і довше за вірусний ролик. Але саме інфраструктура тримає вагу.
Україна, яку хочеться підтримувати довго
Америці потрібна не лише причина, чому підтримувати Україну сьогодні, а й уявлення, як із Україною жити завтра. Це і є стратегічна комунікація: пояснити, що ми — не лише про війну, а про спільне майбутнє. Про енергетику і технології, про безпеку і освіту, про агроінновації і культуру, про людей, які роблять речі, потрібні Америці.
Коли Україна входить у повсякденні розмови, то перестає бути марнуванням бюджету, стаючи звичкою солідарності. Коли з американським суспільством працюють не тільки через CNN і слухання в комітетах, а через бібліотеки, університети, стадіони, недільні школи — ми раптом виявляємо, що «проукраїнські голоси» є всюди. Коли ми не соромимося простих історій і не знецінюємо «повільні» формати — змінюється сама тканина сприйняття.
Ми не програЄмо й не виграЄмо «інформаційної війни» — це надто груба метафора для складної країни-континенту. Ми або вбудовуємось у життя Америки, або лишаємось у її новинах, які швидко вщухають. Сьогодні дані кажуть, що вікно відкрите. Завтра воно може стати вужчим чи ширшим. І саме від нас залежить, чи навчимося ми розмовляти з американцями. Бо саме американці зрештою визначають, кому аплодує Конгрес.
Про автора:
