Роки, які не загубилися, паузи, що витримали пекучий досвід, і навіть тиша – й та говорить у ньому (і за нього) промовисто. Український актор та Народний артист України Іван Бернацький 1 липня святкує 80-річчя. Наша розмова, можливо, вже й стерлася з його пам’яті серед десятків вистав, доріг, глядачів і чужих запитань. Але перед ювілеєм раптом воскресла – з диктофонних уривків, зі спогадів, із босих ніг на сцені, із глибини серця, бо такі люди не проходять повз, а вкарбовуються глибоко в серце – повагою, шаною і шаленим захватом.
Майже все його життя – це сцена, світло, глядач і той невидимий приціл, у якому актор не має права схибити. Бо коли ти виходиш до людей, помилка – це не просто забуте слово, це ніби хтось раптом вимкнув світло посеред вистави. Тут не можна перезаписати дубль, не можна сховатися за монтажем, не можна попросити: «Давайте ще раз». І навіть плакати треба вміти так, щоб ніхто не побачив, – хіба що під дощем, коли небо зробить це за тебе. Відверто – про головне, з перших уст маестро…
– Пане Іване, якби вас треба було охарактеризувати лише трьома словами – які б це були?
– Мудрий, трохи хитрий і абсолютно талановитий. Мудрий – бо вже щось бачив і пережив. Хитрий – бо актор без хитрості не виживе. Але це не та хитрість, що обманює, а та, що допомагає відчути момент, глядача, паузу. А талановитий… Ну, це вже нехай люди скажуть, чому.
– Ваша остання вистава називається «Сповідь». Чому саме сповідь? Бо немає гріха – чи їх аж забагато?
– Є багато. У кожного є. Просто сповідь у церкві не завжди буває до кінця щирою. Нехай вибачать мене отці за відвертість. Бо людині властиво щось приховувати – від священика, від зайвих очей, від самого себе. А на сцені це неможливо, бо ти ніби віддаєш себе на осуд. У різних жанрах, у різних станах, через різні тексти.
– Години на сцені, іноді без води і на одному подиху. Це досвід чи щось більше?
– Більше. Досвід допомагає, але сам досвід не витягне, бо є щось глибше: ти мусиш бути заряджений. Є якийсь злет. Ти йдеш – і вже не чуєш часу. І він тобі не потрібен. Бо якщо ти почав рахувати хвилини, значить, це просто робота, а театр цього не терпить.
– Ви були на сцені босі. Це випадковість чи частина філософії?
– Я народився босим. Ходив босим по землі, бо народився в селі. І, мабуть, десь воно в мені залишилося. Взуття мені заважає робити мистецькі речі. Смішно, але заважає думати щиро і красиво. А босий – ти ніби ближче до землі, до себе, до правди.
– А як виглядають театральні мозолі?
– Це коли болить голова, болить серце, тіло вже просить зупинитися, але ти все одно заряджений і стоїш на сцені. Ти ще в болі, але мусиш тримати контакт. Це складно. Але по-іншому неможливо. А вже потім, за кулісами, можна замовкнути. Можна впасти. Але цього вже ніхто не знає і, головне, не бачить.
– Перед виходом на сцену є страх? Бо він, мабуть, є у кожного.
– Це не страх. Це радше внутрішнє дрижання. Як воно буде? Який сьогодні глядач? Чи буде контакт? Бо кожна сцена – інша. Кожен зал – інший. І ти ніколи не знаєш наперед, що станеться між тобою і людьми. Але ти все одно виходиш. Бо це любов, яку неможливо зрадити.
– Якщо вже сповідь, то маєте якісь дурнуваті звички?
– Ой, є. Але вони в мене довго не затримуються. Особливо якщо це думки. Думка прийшла – я її подивився, покрутив і відпустив. Не треба всьому давати постійне місце в голові.
– А без театру існує життя у Бернацького?
– Так. Але мистецтво все одно не покидає. Донька з музикою, дружина – теоретик. Це все поруч. Я не підлаштовую їх під себе. Навпаки – вчуся бути поруч із ними. Бо мистецтво – це не тільки сцена. Це спосіб бачити світ і проживати кожен день.
– Тобто «Сповідь» не закінчується, коли гасне світло?
– Ні. Справжня сповідь, мабуть, ніколи не закінчується. Просто іноді вона має сцену, світло і глядача. А іноді – тишу за кулісами.
Тож у день його 80-річчя хочеться просто низько вклонитися і сказати щире спасибі. За талант. За чесність на сцені. За кожну роль, яка змушувала сміятися, думати, співпереживати. За десятиліття служіння українському театру і українському глядачеві.
Бо життя справді має сенс, коли після тебе залишаються не лише афіші й фотографії, а людська вдячність, тепло і пам’ять серця.
З ювілеєм, пане Іване. І дякуємо за все!
Фото: Тамара Заяць, Володимир Ільченко
Авторка: Тамара Заяць
