Україно-американський журналіст Девід Кириченко звітує з передової в Україні, де він перебував у різних військових підрозділах у таких гарячих точках, як Часів Яр і Торецьк, а також поруч із колумбійськими військовими, що воюють в Україні. Він був вбудований у підрозділ дронів на передовій, виконуючи бойові завдання й водночас ухиляючись від російських безпілотників і прокладаючи шлях мінованими дорогами, щоб урятуватися. Поштовхом для нього стали глибокі особисті зв’язки з Україною та прагнення викривати правду. Девід розповідає про сувору реальність війни: про мужність солдатів на полі бою та про стійкість громад, які витримують немислимі випробування. Його репортаж дає відвертий і потужний погляд на націю, що бореться за свою свободу й постає «містом на пагорбі».
Автор у Харківській області, оглядає села біля кордону з Росією, які щодня перебувають під обстрілами, документуючи російські воєнні злочини. Фото: Девід Кириченко
З передової я бачив, як горить Часів Яр: безупинні стовпи чорного диму підіймалися й клубочилися в нічному небі. Час від часу темряву розривали вибухи бомб, кожен із яких на мить освітлював спустошену землю внизу. Кожні кілька хвилин уздовж горизонту пролітали вогняні смуги від артилерійських снарядів. Важка бронетехніка гуркотіла дорогами, і кожен її проїзд нагадував про війну, що поглинає це місто.
Проте посеред усього цього хаосу нічне небо здавалося дивовижно прекрасним. Без міських вогнів, що зазвичай заважають, галактика розгорталась неймовірним, безмежним видивом — разючий контраст до руйнувань унизу. На якусь мить я міг відчути майже цілковитий спокій. Та потім невпинне дзижчання дронів над головою повертало мене до реальності. То був парадокс — одночасно моторошно гарно й нищівно хаотично. У тій крихкій миті я запитав себе: «А раптом ця хвилина — остання?»
У другій половині літа я був вбудований у різні підрозділи на лінії фронту в межах оборони України від російського вторгнення. Я побував у частинах, розташованих у Донецькій, Харківській і Запорізькій областях. Мав можливість робити репортажі про ключові аспекти війни: застосування дронів, участь колумбійських солдатіів, еволюцію танкових боїв і тактику мінометних підрозділів.
Але поза цими тактикою й технологіями я знову бачив величезні людські жертви війни. Я спостерігав, як це впливає на військових: їхню втому, горе та незламну мужність. І були моменти, коли я хотів плакати за загиблими друзями й солдатами, які щодня дивляться смерті у вічі й усе ж приймають наслідки цієї боротьби. Вони повертаються знов і знов, щоб захищати не лише свої будинки, а й свободу, яку дуже цінують. Це нагадує мені слова Генерала Валерія Залужного, який нещодавно сказав українським новобранцям у Великій Британії: «Вчіться не боятися смерті».
Люди мусять придушувати свій природний страх смерті, щоб вийти на бій і пережити загибель побратимів. Це короткочасне приглушення страху необхідне, але в довгостроковій перспективі воно залишає глибокі рани в психіці. З одного боку, це дає можливість різко зосередитися й приймати миттєві рішення в смертельно небезпечних умовах. З іншого — спричиняє емоційне оніміння, відстороненість чи неспроможність проживати горе.
Автор у підвалі на передовій, перебуваючи з підрозділом дронів, що проводить бойові операції. Фото: Девід Кириченко
Утім, я також відчував радість і надію, яку приносила моя присутність. Вони покладали на мене велику довіру — хотіли, щоб я розповів їхні історії й показав світові, що вони нічим не відрізняються від інших людей, окрім того, що опинилися перед страшним вибором, коли доводиться брати зброю, щоб захистити дім від російських загарбників.
Вони теж мріють повернутися додому, жити в мирі й обіймати своїх дітей. Не хочуть, щоб їхня жертва була марною. Як журналіст, я відчуваю глибоку відповідальність розповідати їхні історії та розкривати правду про те, що відбувається на лінії фронту. Хай мої слова нададуть сенсу їхній боротьбі, а наші спільні голоси створять відлуння, здатне щось змінити.
Водночас, під відвагою та рішучістю почала зростати й злість. Дехто попереджав: якщо США й Європа дозволять Україні впасти, її військо й інфраструктура поглине російська воєнна машина, і ці ж самі українські солдати, можливо, одного дня воюватимуть у Європі вже на боці Росії.
Автор із бійцями «Ясних Очей» після повернення з нічного бомбардування дронами в Часовому Яру. Джерело: Девід Кириченко
Вони висловлювали незадоволення тим, що змушені воювати з мінімальною підтримкою та «зв’язаними руками» через обмеження на цілі й дефіцит зброї. Для українців це екзистенційна боротьба за виживання: за свій дім, свої сім’ї та свою ідентичність. А от для бюрократів із Європи й США війна часто сприймається крізь призму «не провокувати» чи «не розлютити» Путіна, навіть коли на очах усього світу відбувається геноцид. Хоча Україна втрачає своїх найкращих людей, адміністрація Байдена продовжувала закликати Київ знизити призовний вік із 25 до 18 років, замість того, щоб надати всеохопну військову допомогу для перемоги — скасувати обмеження на зброю та надати більше озброєння.
Здавалося жорстоким пояснювати західним аудиторіям, чому підтримка України відповідає і їхнім власним інтересам. Щоб отримати допомогу, ті з нас, хто говорить за свої родини й друзів в Україні, мусили більше розповідати про економічні переваги — приміром, про створення робочих місць у США, — замість того, щоб говорити про спільну людяність і моральний обов’язок протистояти злу. Адже, як показала Друга світова війна з прикладом Гітлера, зло не ізолюється саме по собі; воно поширюється й прагне знищити все довкола, якщо його не зупинити.
Я часто дивуюся, чому люди не вчаться на уроках історії. Коли знову почали говорити про заморожування війни чи мирне врегулювання, мало хто згадав, що щось подібне вже було після першого російського вторгнення 2014 року — і це не спрацювало, бо в своїй суті сучасна Росія не може існувати без підкорення України. Російська ідентичність, якою вона сформована, тісно зав’язана на уявленні України як підлеглої структури під контролем Москви.
Як би все не склалося, я стоятиму на боці українського народу до самого кінця. Я вірю в перемогу, бо наша свобода формується століттями. Наші козацькі предки боролися за це, мріяли бути вільними. Я й досі відчуваю той зв’язок із ними й той самий запал до волі.
Я бачив цей незламний дух у солдатів, із якими перебував на передовій. Зустрічаючись зі смертю, усвідомлюючи, що їхній час може бути обмеженим, вони все одно вирішують битися. Вони воліють загинути на ногах, а не стати навколішки перед Росією. Тепер моя відповідальність і честь — розповісти їхні історії. Це звичайні цивільні, які стали незвичайними героями, що борються не лише за Україну, а й за свободу та людяність усього світу. Адже це справді війна за душу людства.
Дорога до України
Коли я вирушаю зі США в Україну, я зазвичай беру із собою повні валізи дронів для військових. Дорога зазвичай займає два дні — спочатку літаком із США до Польщі, потім трьома потягами через кордон і далі по Україні, щоб дістатися Дніпра на сході, а звідти рушаю на різні ділянки фронту.
Під час посадки на поїзд у Польщі я опинився в одному купе з американським фотожурналістом, який уперше їхав у зону бойових дій. Він казав, що більшість його колег перекинулися на висвітлення подій в Ізраїлі й Лівані, фактично залишивши Україну без уваги. Але він усе ж таки хотів поїхати, хоч і не мав жодного плану чи контактів. Я познайомив його з друзями в Україні, які допомогли йому вийти на фронт і встановити місцеві зв’язки. Пізніше він зізнався, що ця поїздка змінила його життя: він на власні очі побачив, який жах і руйнування спричиняє Росія в Україні, і збирався повернутися знову, щоб розповідати про мужність українців.
Для журналіста зв’язки й довіра — надважливі. На початку повномасштабної війни я зблизився з друзями в Дніпрі, наприклад з Аліною Головко, яка допомогла мені налагодити знайомства з багатьма військовими підрозділами. Ця «дніпровська команда» й дала мені ключ до передової.
Найважче в роботі незалежного журналіста — це не так небезпека на передовій (хоча вона реальна), як складні перемовини, щоб туди потрапити, й логістика в зоні бойових дій. Усе потребує планування й координації. Часто буває, що я домовлюся з командиром, але потім втручається пресофіцер і вимагає список запитань. Та журналісти часто формують запитання вже на місці, побачивши реальну картину.
Цього разу я відчув, що ситуація набагато важча. На мене тиснув тягар і розуміння, що всередині виникає глибока порожнеча. Вона не зникає, а потім ще й переймаєшся провиною за те, що зміг виїхати в безпечне місце. Я зустрівся з Аліною, і ми згадували, що на початку було навіть якесь збудження, коли під обстрілами в’їжджали в міста. Але тепер, після стількох місяців війни, ми почуваємося ніби старими ветеранами — загартованими й переслідуваними жахами водночас. Забагато побачили, і цей тягар неможливо просто скинути. В нас ніби стали «сталеві» нерви, але це аж ніяк не радість. Можливо, лише коли все скінчиться, я зможу протистояти тим демонам, що з’явилися у мені.
Торецький фронт
Перша моя поїздка була в Торецьк на Донеччині, де я перебував із танковим підрозділом 28-ї окремої механізованої бригади. Там були і молоді бійці по 20 з лишком років, і досвідчені — 50-річні. На всіх були видимі та невидимі шрами війни.
Дехто з сумом розповідав про біль втрати друзів у бою — про випадки, коли танк підривався на міні, і вони не встигали витягти тіла товаришів. Інші говорили про постійні ризики танкових операцій, особливо про вразливість, коли надто довго перебуваєш на відкритій місцевості. Вони описували загрозу дронів із режимом керування від першої особи (FPV) — недорогих засобів, здатних знищувати багатомільйонні танки. Такі дрони, що коштують лише кількасот доларів, можуть нейтралізувати всю бронемашину, змушуючи військових невпинно пристосовуватися й вигадувати нові способи захисту.
Автор позує для фото на даху українського танка Т-64 із солдатами 28-ї окремої механізованої бригади. Фото: Девід Кириченко
Один із цих танкістів, Олександр із Одеси, чоловік близько п’ятдесяти, розповідав, що ніколи не усвідомлював, наскільки глибоко він проукраїнський, поки не почалося повномасштабне вторгнення. Одеса колись мала чимало жителів, схильних до проросійських поглядів, але російська брутальність змусила їх побачити справжню сутність Москви. Для нього це не просто війна за територію, а передусім за цінності та ідентичність: «Коли війна закінчиться, я хочу з’їздити й побачити Америку», – сказав він.
Під зовнішнім спокоєм ці чоловіки глибоко виснажені. Вони мріють повернутися додому й обійняти своїх близьких. Багатьох дратує, коли вони заходять у соціальні мережі й бачать, як чоловіки з їхнього рідного міста викладають фото з тренажерних залів чи розважаються замість того, щоб іти на фронт.
Олександр, танкіст із Одеси, позує з кошеням. Фото: Девід Кириченко
Солдати відчайдушно прагнуть отримати бодай коротку ротацію з передової. Анатолій, танкіст, розповідав про біль спостерігати, як його дитина дорослішає на відстані. «Я бачу, як вона росте, лише по фотографіях і відео на телефоні, — сказав він мені, — і не можу змиритися з думкою, що пропускаю ці безцінні моменти в її житті».
Дехто з хлопців у танковому підрозділі мають трохи за двадцять і воюють із самого початку повномасштабного вторгнення. Хоч за віком вони ще молоді, все, що вони побачили та пережили, ніби постарило їхні душі на десятиліття.
Якось ми взяли пліт і попливли на сусіднє озеро. Звідти видно було, як Торецьк палає, чорний дим здіймається до неба, лунають безперервні артилерійські вибухи й кружляють літаки. Але серед озера двоє молодих бійців почали стрибати з плоту, бризкатися й сміятися. На мить вони ніби повернули собі юність, утікаючи від жахів бою, хай навіть ненадовго.
Я лишився неподалік, плаваючи й дивлячись на них, думаючи про себе: «Вони не повинні бути тут, у цій жахливій війні. Вони мали б жити звичайним життям, як молоді люди — бігати, бешкетувати й упадати за дівчатами».
Уночі я блукав базою, вдивляючись у прекрасне зоряне небо й намагаючись насолодитися тишею. Але навіть у темряві гуркіт власної артилерії та свист ворожих снарядів не вщухав. З часом до цього звикаєш: вибухи перестають бути таким уже страхіттям і переходять у фоновий шум.
Та іноді стається щось, що нагадує про постійну небезпеку. Я саме йшов у пітьмі, коли раптом зовсім поруч гримнуло так, що аж заглушило все навколо. Миттєво впав на землю й прожогом кинувся назад у бункер, серце шалено калатало. Наступного ранку, о шостій, я підвівся, щоб вийти в туалет, і встиг побачити, як сходить сонце. Це було неймовірне видовище — коротка згадка про красу, що все ще існує навіть у хаосі. Та в цю мить я почув знайоме дзижчання дрона десь над головою. Не ризикуючи, я помчав назад до бункера, не завершивши своїх ранкових справ. Ось так і виглядає реальність життя на передовій: навіть у найбезпечнішому, здавалося б, моменті смерть і небезпека ніколи не відстають.
Анатолій із 28-ї окремої механізованої бригади відпочиває після огляду танка Т-64, завершивши бойові дії. Фото: Девід Кириченко
Двадцяти-трирічний Богдан із позивним «Вендетта» зізнався, що хоче, щоб війна швидше закінчилася й вони нарешті могли повернутися додому. Щоб зняти біль і стрес, хлопці багато жартують. Спочатку мені було важко звикнути до такої атмосфери: за нескінченним гумором і сміхом ховалася вся глибина їхнього становища. Коли б я не ставив командирові «Спартаку» запитання про танкові бої, він одразу віджартовувався й сміявся, ніби не бажаючи показувати справжніх почуттів. Згодом я зрозумів, що це їхній спосіб упоратися з усім. Провівши кілька інтерв’ю, я й сам почав приєднуватися до цього гумору — розповідати анекдоти й сміятися разом із хлопцями.
Часів’ярський фронт
Мої друзі з Дніпра, яких я по-дружньому називаю «дніпровською командою», звели мене з підрозділом дронів, до складу якого переважно входять люди з цього міста. Після кількох днів переговорів я приїхав до Костянтинівки, що на Донеччині, де мене зустрів командир підрозділу, Георгій Волков. Наступні кілька днів він дозволяв мені абсолютно все: я проводив час у їхньому штабі, слухав планування боїв, вивчав детальні карти й спостерігав за іншими операціями на полі бою.
Відчуття відповідальності було величезним. Я розумів, що якби я задокументував чи випадково розкрив щось надто чутливе, це могло б коштувати солдатам життя. Тому я діяв із постійною обережністю й уважністю до кожного свого кроку.
У якийсь момент я запитав Волкова, чому він готовий довірити мені — українсько-американському журналісту — такі критично важливі секрети, та ще й одному в полі. Хоча в мене й була журналістська акредитація від Міністерства оборони, Волков пояснив, що перевірив мене через контррозвідку, щоб упевнитися, що я справді журналіст із добрими намірами. Його довіра зворушила мене. Він пишався своїми людьми й хотів, щоб їхню історію почули. «Слухайте, люди, я молюся, щоб це пекло, яке в нас зараз, ніколи не прийшло до ваших країв чи в ваші домівки. Це страшно. Ми тут гинемо щодня. Нам треба менше слів і більше дій від Заходу», — сказав Волков.
Я відвідав кілька баз, де солдати сплять і де зберігаються різні дрони. Я також побував на кухні, яка водночас була й майстернею: там інженери модифікували дрони, а інші збирали бомби для скидання. Деякі з 3D-друкованих бомб були начинені цвяхами, щоб розлітатися осколками по російських солдатах, інші були наповнені вибухівкою. В повітрі витав дух зосередженості й невідкладності; кожна деталь свідчила про реалії війни — усе робилося з максимальною ретельністю.
Волков на «кухні» разом із Сергієм (позивний «Петстеп»), головним інженером «Ясних Очей», який модифікує дрони для підрозділу. Джерело: Девід Кириченко
Уночі я приєднувався до різних частин цього підрозділу дронів під час їхніх місій. Першої ж ночі бійці проводили аеророзвідку. Ми мали чекати до заходу сонця, щоби вирушити на позицію неподалік фронту, бо вдень пересуватися надто ризиковано: тоді ми були б легкою здобиччю для FPV-дронів. Українські військові пояснювали, що Росії поки бракує великої кількості FPV-дронів із нічним баченням, тож у темряві в українців є невелика перевага.
Більшість машин, що перевозять операторів дронів на передову, мають при собі глушник сигналу, але це не завжди гарантує захист. Деякі ворожі дрони працюють на інших частотах, тож їх складніше нейтралізувати. Перш ніж доїхати до місця, солдати пильно вдивлялися в небо, щоби не стати ціллю ворожого дрона й не отримати раптового удару. Коли ми прибули на позицію, то швидко вийшли з мікроавтобуса, а все спорядження миттєво перенесли під землю, в бліндаж. Там бійці чекали, поки ворожі дрони не зникнуть із неба, перш ніж запустити свій розвідувальний дрон. Якби росіяни помітили запуск, вони б одразу накрили позицію артилерією та надіслали FPV-дрони, щоб нас знищити.
Ігор, пілот дрона з «Ясних Очей», керує безпілотником Vector через геймпад від Xbox. Джерело: Девід Кириченко
Усю ніч не стихала артилерійська канонада — як ворожа, так і наша. Неподалік розташувалися українські артилерійські й мінометні розрахунки, які активно вели вогонь по позиціях росіян. Їхня активність почала притягувати до нашого району небажану увагу. Якось над нами кружляли одразу вісім російських дронів.
Ситуація стала ще напруженішою, коли до нашої позиції раптово під’їхав український танк і відкрив вогонь, не знаючи, що ми тут. Він ненароком привернув увагу ще більшої кількості російських дронів. У нас не лишалося вибору, окрім як лишитися схованими. Був момент, коли ми всі принишкли, обмінюючись тривожними поглядами, доки характерне дзижчання російського дрона зависало прямо над нами. На щастя, ми були добре замасковані, й доки ми сиділи нерухомо під гілками, наші теплові сліди не видавали нас. Але я не міг позбутися думки: «А що, коли саме зараз нас накриють?»
За допомогою розвідувального дрона солдати цієї ночі ретельно відстежували рух росіян навколо руїн Бахмута. Це місто, засноване ще у XVI столітті й колись з населенням понад 70 тисяч, тепер фактично лежить у руїнах через війну. Росіяни пересуваються його залишками на квадроциклах і мотоциклах для швидких маневрів, що додає непередбачуваності. Коли настав час повертатися на базу, ми знову опинилися перед страшною дорогою: їхати розбитим шляхом, який міг бути замінований, і водночас розуміти, що наш незахищений мікроавтобус — легка мішень для дронів.
Іншої ночі українські військові використовували більший дрон «Vampire», щоб скидати протитанкові міни на російські позиції. Ми сиділи в бліндажі буквально за кілька будинків від противника, і двоє пілотів, Віталій та Юрій, глянули на мене на мить, а тоді запитали, навіщо я ризикую життям, приїжджаючи на фронт. Це питання зависло між нами в напруженому повітрі.
Українські оператори дронів Віталій і Юрій із «Ясних Очей» працюють на передовій проти російських сил. Фото: Девід Кириченко
Я подивився їм у вічі, усміхнувся й відповів: «Я точно не знаю чому. Але це моя місія — я відчуваю, що повинен бути тут поруч зі своїми людьми. Просто відчуваю, що так треба».
Наступної ночі я знову пішов на бойове завдання зі скиданням бомб із FPV-дронів, але вже з іншою групою цього ж підрозділу. З настанням сутінків DJI Mavic та інші розвідувальні безпілотники нечутно прочісували небо, збираючи інформацію, що мала стати основою нічних ударів. Ці повітряні розвідники фіксували рухи противника, виявляли свіжовириті траншеї й укріплення. З приходом ночі росіяни ховалися в укриттях, не здогадуючись, що ось-ось українські дрони проникнуть у темряву й обрушать на них вогонь згори.
Поїздка до передової почалася в суцільній темряві. Всередині буса водій вимкнув усі вогні й їхав без приладів нічного бачення, керуючись тільки пам’яттю про дорогу. За вікном було чорнильне провалля; здавалося, що будь-якої миті ми можемо врізатися в невидиму перепону. Напруга була відчутною.
Коли ми наблизилися до місця висадки, одразу стало видно наслідки обстрілів: горіли будинки після недавніх ударів, їхні обгорілі каркаси вимальовувалися на тлі неба. Під ворожим вогнем солдати швидко вибігли, вивантажили спорядження й кинулися у сховок. Фургон із ревом зник, залишивши нас посеред бойових дій.
Під землею бійці чекали у напруженому мовчанні, червоні ліхтарі відбивалися загрозливим відблиском, поки вони готувалися до операції. Перший крок — встановити власну «ниточку життя»: під’єднати Starlink та антену, що передаватимуть цілі на цю ніч. Євгеній, позивний «Птах», ретельно налаштовував систему.
Автор на передовій у Часовому Яру, приблизно за 1,5 км від російської армії, разом із Євгенієм, оператором дрона з «Ясних Очей» (23-тя механізована бригада). Фото: Девід Кириченко
Коли з’єднання запрацювало, команда отримує свої цілі: позиції, які раніше виявили розвідувальні дрони. Солдати прилаштовують до FPV-дронів обладнання нічного бачення та вибухівку, перетворюючи їх на високоточну зброю. Євгеній надягає окуляри з ефектом присутності, ніби стаючи «одним цілим» із дроном під час польоту.
«Ми можемо зупинити їхні штурми й утримувати лінію лише завдяки нашим дронам», — каже Євгеній, спрямовуючи дрон до цілі з хірургічною точністю.
Атака починається. Дрон беззвучно летить крізь ніч і скидає бомби з винятковою точністю. Володимир, позивний «Панда», щоразу біжить підбирати дрон, коли той приземляється поблизу, і перезаряджає його новими боєприпасами. Команда швидко змінює тактику, чіпляючи пляшки з горючою сумішшю, фактично перетворюючи їх на «летючі коктейлі Молотова». Коли дрон скидає свій заряд, все миттєво спалахує, змушуючи російських солдатів тікати з укриттів.
За годину п’ятеро ворожих солдатів у паніці розбіглися Часовим Яром. Команда зраділа, коли Євгеній знову і знову влучав у ціль. Солдати жартували похмурим гумором, як вони зазвичай роблять, аби зняти напругу постійного страху.
FPV-дрон для атаки, споряджений невеликими бомбами, які скидаються на позиції росіян. Джерело: Девід Кириченко
Операція була безупинною. Я запитав у Євгенія між вильотами дрона, чи є в нього послання для американської аудиторії. «Ми робимо все можливе. Ми цінуємо й поважаємо допомогу, яку нам надають Сполучені Штати. Ми все ще тримаємося», — сказав він, із втомою в очах, та водночас упевненим голосом.
Із настанням світанку солдати лишалися на своїх позиціях, без ротації. Підвезли нові боєприпаси, воду й їжу, проте це дало лише короткий перепочинок. Автомобіль, яким я повертався в безпечніше місце, промчав спустошеним ландшафтом, що нагадував апокаліпсис. Із будинків, які ще палали після нічного артобстрілу, здіймався дим. Водій зосереджено оминав вибоїни й перевіряв дорогу на міни й ворожі дрони.
«Через таку швидкість ми швидко знищуємо наші машини», — бурмотів він, коли фургон підскакував на черговій вирві. Це здавалося сюрреалістичним — я міг просто сісти у фургон і виїхати з війни, залишивши позаду тих, хто, можливо, вже не повернеться з цього завдання.
Євгеній керує FPV-дроном під час бойових дій. Фото: Девід Кириченко
Наступного дня Георгій Волков, командир підрозділу дронів, поділився думками про вміння Євгенія: «Він завжди критично ставиться до себе й робить висновки після кожної операції. Він хоче зростати як пілот», — каже Волков, і в його голосі відчувається повага.
Проте війна не знає жалю, а втрати дедалі більшають. Солдати часто днями сидять на позиції без заміни. Вони можуть лише трохи задрімати й одразу повертаються до дій. Через нестачу людей немає можливості робити ротації так часто, як треба.
На цей час Україна тримає лінію в Часовому Яру, багато в чому завдяки дронним підрозділам типу «Ясні Очі». Їхня відвага та винахідливість не дають росіянам прорватися далі. Але командир, Сергій із позивним «Муха», висловлює зростаюче розчарування:
«У росіян значно більше артилерії та ефективна авіація, — пояснює він із втомою на обличчі. — Вони просуваються повільно, хвиля за хвилею, окопуються в підвалах кожної будівлі. Без достатньої кількості снарядів і ракет ми можемо тільки тримати оборону. Ми не можемо наступати».
Сергій підводиться зі стільця, явна розгубленість читається в його рухах. «Захід дає нам рівно стільки, щоб оборонятися, але не перемогти. Європа й США повинні дати нам усе необхідне, щоб ми закінчили цю війну. Ми ж теж захищаємо їх від Росії», — додає він.
Андрій, медик підрозділу з позивним «Степ», узятим на честь степових просторів Донеччини, звідки він родом, каже: якщо Україна впаде, то європейцям доведеться готуватися до війни, бо оте пекло, яке принесли росіяни, прийде й до них.
Андрій (позивний «Степ»), колись оператор дронів, а тепер головний бойовий медик підрозділу, позує з медаллю, якою його нещодавно нагородили. Джерело: Девід Кириченко
Харківський фронт
Після часу, проведеного на Донецькому напрямку, мої друзі з Дніпра звели мене з іншими бійцями, які воюють на фронті, цього разу в Харківській області неподалік кордону з Росією. Анатолій, командир мінометної батареї 92-ї окремої штурмової бригади України, привітав нас на їхній базі. Він виявився небагатослівним чоловіком, який носив у погляді важкий тягар війни. Під час розмови він показував мені фото своїх дітей і говорив, як прагне бути вдома — вкласти дітей спати замість того, щоб воювати. Але, за його словами, вони мусять продовжувати битися, адже росіяни хочуть убивати українців і руйнувати їхні домівки та все, що їм дорого.
Автор відвідує прифронтові села, що щодня перебувають під обстрілами з боку російських військ, біля кордону з РФ. Джерело: Девід Кириченко
Чоловіки та жінки на базі 92-ї бригади були помітно виснажені — їх зломлювала безперервна руйнація від «плануючих» бомб, які падали на їхні позиції. Небезпека на фронті з кожним днем зростає, особливо через FPV-дрони, що вже забрали чимало життів. Командири, які шукають нові позиції, часто підриваються на мінах або гинуть від ворожих безпілотників. Незадовго до мого приїзду п’ятеро українських солдатів, котрі їхали на «Хамві» до передової, усі загинули під час хвилі атак FPV-дронів. Щодня фронт стає ще страшнішим, і ці дрони дедалі більше формують похмуру реальність боїв.
На базі, куди я приїхав разом з Олександром, солдати влаштували на нашу честь справжній бенкет. Вони дістали пляшку міцного напою, яку берегли для особливого випадку — приїзд американського журналіста точно підпадав під цю категорію. Смажили м’ясо, а стіл ломився від їжі.
Анатолій, командир мінометної батареї 92-ї окремої штурмової бригади України. Джерело: Девід Кириченко
Ми засиділися далеко за першу годину ночі, розмовляючи про життя й війну, ніби були друзями вже багато років. Перший тост був за нашу зустріч і знайомство, але потім пиття перейшло в урочисту тишу: щоразу ми мовчки вшановували загиблих воїнів і друзів, яких забрала війна. Атмосфера була водночас душевною й просякнутою болем втрат.
Я також поспілкувався з Олександром і Світланою — подружжям, яке служить разом на передовій. Їхній син теж зараз в армії, воює під Куп’янськом. Олександр захищає Україну з першого російського вторгнення 2014 року. Світлана, не витримавши розлуки й постійного хвилювання за чоловіка, сама пішла до армії 2019-го. Тепер вони живуть разом на базі, на фронті, ризикуючи, що будь-хто з них, а може, й обоє можуть загинути будь-якої миті. Попри небезпеку, вони продовжили контракти ще на 10 років і планують лишатися в армії необмежений час, навіть після завершення війни.
Автор фотографується з бійцями 92-ї окремої штурмової бригади України після доставки для підрозділу глушника (jammer). Джерело: Девід Кириченко
У грудні 2024 року мені випала нагода знову відвідати цей підрозділ, щоб передати їм глушник, якого вони нагально потребували для протидії ворожим безпілотникам. Ми встигли доставити його саме тоді, коли підрозділ вирушав на курський напрямок. Утім, Анатолій уже був біля Курська, готуючи операції на випередження перед прибуттям бригади. Коли ми говорили з ним телефоном, він був у пригніченому стані: кілька його бійців загинули або дістали поранення, коли український мінометний снаряд детонував передчасно під час заряджання кілька тижнів тому.
Місцевий житель Микола розповідає американському журналісту Девіду Кириченку про руйнування свого будинку в Харківській області, який був розбомблений російськими військами. Дім, збудований ним разом із батьком, тепер непридатний для життя, і тому він ночує у сараї, де колись тримав худобу. Джерело: Девід Кириченко
Запорізький фронт
Мене привітали степові простори запорізького фронту і Діма, командир роти 98-го окремого батальйону Територіальної оборони. Родом він із Дніпра й зустрів мене напрочуд тепло. Він повіз мене на їхню позицію, де вони саме відпрацьовували штурм російських окопів. На мій подив, коли я приїхав, там було багато колумбійських військових.
Колумбійські та українські солдати слухають інструкції від командира роти з позивним «Паспорт» із 98-го окремого батальйону ТрО. Джерело: Девід Кириченко
Спочатку атмосфера була напруженою. Багато колумбійців відчували дискомфорт, боялися, що їхні обличчя потраплять на камеру або що їхні особи можуть розкрити. Щоб ускладнити ситуацію, підходили й інші командири з району, кажучи, що я не маю офіційного дозволу перебувати тут. Обстановка ставала дедалі драматичнішою й тривожнішою, але Діма рішуче втрутився. Він наполягав, що мою присутність узгодили й схвалили, навіть подзвонив до штабу й відкинув усі заперечення. Його рішучість виступити за мене була невідпорною.
Попри напругу, я вирішив сам підійти до колумбійських військових і заговорив із ними іспанською. Вони аж остовпіли, дізнавшись, що я володію їхньою мовою. Невдовзі повернувся Діма й повідомив, що всі питання владнали, і я можу вільно спостерігати, записувати й вести нотатки. Він навіть запропонував допомогу, якщо мені буде потрібно щось іще.
За якихось кілька хвилин розмови іспанською колумбійці розвеселилися й розслабилися. Вони почали підбігати, щоб зробити селфі, і незабаром я вже проводив із ними інтерв’ю іспанською. Їхня товариськість і гумор виявилися заразливими, що трохи дратувало офіцера, який проводив навчання, бо його команди губилися в піснях і жартах, якими колумбійці ділилися зі мною.
Попри це, українські та колумбійські бійці швидко знову взялися до справи. Діма пояснив, що найважливіше під час штурму ворожих позицій — це голосні команди, аби зберігати чіткий зв’язок. Утім, було складно бачити, як військові вигукують накази різними мовами й намагаються якось між собою узгодитися.
Автор фотографується з колумбійськими військовими, які воюють у Запорізькій області. Джерело: Девід Кириченко
Також одразу кидалося в очі, хто воює з перших днів великої війни. Досвідчені солдати залишалися дуже вмотивованими, голосно віддаючи накази, тоді як новобранці вагалися, явно нервували й навіть боялися правильно тримати зброю. Проте це війна, і в солдатів немає вибору, окрім як рухатися вперед. Між собою вони спілкувалися сумішшю іспанської й української, часом звертаючись до перекладачів у телефонах чи використовуючи жести. Попри мовний бар’єр, схоже, вони достатньо розуміли одне одного, щоб виконувати свої завдання.
Автор у процесі зйомок роботи 98-го окремого батальйону ТрО. Джерело: Девід Кириченко
Повернувшись на базу, я передав Дімі кілька дронів — DJI Mavic 3 Pro й ударний FPV-дрон, здатний скинути понад сотню вибухівок, якщо все піде за планом. Поки я спостерігав за тим, що відбувається навколо, мій погляд упав на солдата з позивним «Капелан». Він помітно кульгав, практично волочачи ногу, й ніс при цьому гвинтівку. Як тільки я побачив його, мене накрила хвиля емоцій, і я ледь стримав сльози.
Зібравшись із духом, я запитав його, що сталося. «Капелан» пояснив, що його атакував російський FPV-дрон. Відчайдушно намагаючись прикрити обличчя, він підняв обидві руки, які розірвано вибухом, утративши більшість пальців. На одній руці в нього лишилися лише два-три пальці, а крім того, багато інших уражень по всьому тілу. Попри ці каліцтва, він благав Діму не відправляти його з частини й дати змогу воювати далі. Його стійкість і рішучість просто приголомшували.
Солдати 98-го окремого батальйону ТрО відпрацьовують штурм ворожих окопів. Джерело: Девід Кириченко
Покровський фронт
Провівши певний час із підрозділами української армії на різних напрямках, я приєднався до мого доброго друга Олександра Довгаля з “Доброї Справи”, щоби евакуйовувати мирних жителів поблизу лінії фронту в районі Покровська, де села й містечка одне за одним переходили під контроль наступаючих російських військ. Людей просили збиратися у визначених точках у точно обумовлений час, щоб мінімізувати ризик потрапити під російські обстріли.
Автор фотографується біля пошкодженого автобусу після російського обстрілу, яким евакуюють цивільних із лінії фронту на Донеччині. Джерело: Девід Кириченко
«Мої нерви цього вже не витримують. Дай Боже, щоб ніхто іншого такого не зазнав», — промовила літня жінка, коли її похапцем виводили з дому, рятуючи від безперервних атак. «Величезне спасибі Америці за військову допомогу. Без Америки я й не знаю, що би було».
У Мирнограді одна бабуся, яка не могла виїхати через поганий стан здоров’я, плакала, дивлячись, як сусіди сідають в евакуаційний мікроавтобус. Сльози котилися її обличчям, коли вона спостерігала, як друзі та сусіди їдуть геть, можливо, востаннє. Жінка розповіла, що найстрашніше буває ночами, коли росіяни найактивніше обстрілюють.
Літня жінка з Мирнограда розмовляє з автором. Джерело: Девід Кириченко
Інший літній чоловік, який теж лишається, під’їхав до місця евакуації на велосипеді. Рішуче заявив мені: «Я використаю все, що потрапить під руку, щоб битися з росіянами, коли вони прийдуть».
В іншому населеному пункті, поки ми чекали, поки люди зберуться на точці збору, наслідки ранкового російського удару були очевидні. Волонтери закликали мене задокументувати руйнування, але застерігали щодо загрози повторного обстрілу, коли російські війська спочатку обстрілюють житловий сектор, а потім цілеспрямовано атакують рятувальників. Такий підхід, широко використаний Росією в Сирії, став похмурою «візитівкою» її вторгнення в Україну.
Олександр Довгаль із «Доброї Справи» чекає сигналу, щоб вирушити до точки збору й евакуювати людей із передової в Донецькій області поблизу Покровська. Джерело: Девід Кириченко
Наступного дня Олександр знову вирушив евакуйовувати мирних жителів, цього разу під’їжджаючи на відстань лише одного кілометра від російських позицій. Поки він шукав літню жінку, яку потрібно було вивезти, помилився дорогою. Продовжуючи пошук, Олександр потрапив у поле зору росіян — вони помітили на його автомобілі знак Червоного Хреста й обрушили шквал вогню. Цілеспрямовані напади на гуманітарних і медичних працівників дедалі частіше стають тактикою росіян, перетворюючи акти милосердя на смертельно небезпечні місії. Ворожі снаряди влучили в його мікроавтобус, але Олександр урятувався в останню мить, уникаючи артилерії й дронів, які стріляли по ньому. Коли пізніше я побачив його в Дніпрі, у нього на обличчі був викарбуваний глибокий шок.
Совода – це наша Доля
Я не їжджу на передову в пошуках смерті. Як і українські військові та волонтери, яких я зустрічаю, усвідомлення близькості до смерті змушує ще більше цінувати життя й укріплює бажання жити. Але як українець-американець я розумію, що маю унікальний голос, здатний зробити реальний внесок, — і я вирішую ним скористатися. Та щоразу, приїжджаючи на фронт, не можу позбутися думки: а що, коли моя загибель стане випадковою? Мене страшить не сама смерть, а перспектива бути розірваним артилерією чи дроном, замість миттєвої загибелі. Я також боюся можливості російського полону, де тортури можуть бути гіршими за смерть.
Я часто думаю про мого друга Андрія, з яким ми разом волонтерили в Бахмуті у 2022 році. Після російського обстрілу дитячої лікарні “Охматдит” у липні Андрія призвали до лав української армії. Він не був обурений цим. За його словами: «Мені вже за п’ятдесят, я своє прожив». Натомість він мав чітку мету: прагнув забрати з собою якомога більше російських солдатів перед тим, як загинути, помстившись за «Охматдит».
Повернувшись із України, я зрозумів, що бій не завершується остаточно. Лінія фронту проходить не тільки на землі, а й в інформаційному просторі. Далеко від бойовищ українсько-американська громада веде ще одну критично важливу боротьбу — на Капітолійському пагорбі. З 22 до 25 вересня 2024 року у Вашингтоні відбувся п’ятий “Ukraine Action Summit”, організований «American Coalition for Ukraine (ACU)». На захід з’їхалося понад 500 делегатів із 45 штатів, щоб зустрітися з членами Конгресу й виступити за посилення підтримки України.
Як делегат штату Вашингтон, я зустрічався зі співробітниками офісів як Сенату, так і Палати представників, які представляють цей штат. Серед усіх офісів, із якими ми контактували, працівники офісу сенаторки Марії Кентвелл особливо виділялися своєю уважністю. Старший радник із питань політики Стейсі Бейрд виявив неабияке співпереживання, ставив багато продуманих запитань, щиро цікавлячись моїм досвідом військового журналіста на передовій в Україні та прагнучи збагнути, чому додаткова військова допомога є вирішальною для успіху України на полі бою.
Після зустрічі ми зробили спільні фото зі співробітниками, і сама сенаторка Кентвелл вийшла до нас. Під час короткої розмови я поділився враженнями з лінії фронту, наголосивши, що українські солдати воюють за ті самі цінності й ідеали, які близькі американцям. Я розповів їй, що ці бійці дивляться на Америку як на «місто на пагорбі». Сенаторка Кентвелл замислено відказала: «Нам потрібно зберегти за Америкою статус “міста на пагорбі” й надати Україні все необхідне, щоб вона перемогла». Я також закликав сенаторку тиснути на адміністрацію Байдена, аби дозволити Україні завдавати далекобійних ударів по території Росії. У листопаді 2024 року адміністрація Байдена зрештою пішла на поступки, дозволивши Україні використовувати американську зброю для дальніх ударів у Курській області РФ.
Сенаторка США Марія Кентвелл фотографується з делегацією від штату Вашингтон. Джерело: Девід Кириченко
Після моєї роботи на Капітолійському пагорбі я вирушив до Лондона, де мав честь презентувати свій дослідницький документ «Військові уроки для НАТО з російсько-української війни: підготовка до воєн майбутнього» у Парламенті Великої Британії. Це вже вдруге за рік я виступав у британському парламенті — раніше я презентував там доповідь про кібервійну між Росією та Україною. Після того першого виступу я вважав це успіхом на все життя, але ось я знову стояв перед парламентом уже за кілька місяців.
Потім я мав зустрічі з різними депутатами парламенту, де виступав за ширшу військову підтримку України та посилення санкцій проти російської економіки. Я й надалі збираю кошти й купую необхідне для українських військових, зокрема глушники для захисту від російських безпілотників. Щоранку прокидаюся й думаю, що ще можу зробити, щоб урятувати більше людей.
Автор позує для фото біля британського парламенту після презентації свого дослідницького документу в Палаті громад. Джерело: Девід Кириченко
З огляду на невизначеність щодо того, як розвиватиметься війна в найближчому майбутньому, особливо коли багато хто питає, що буде за можливої другої каденції Трампа, майбутнє України видається непевним.
Я не знаю, що чекає на нас далі, та історія має властивість повторюватися. Як часто молиться мій батько-протестант: «Господи, благослови Президента і його команду, дай їм мудрість ухвалювати правильні рішення». Мені лишається сподіватися, що з’являться лідери, які скерують політику Трампа так, щоб допомогти Україні перемогти. Водночас я ловлю себе на думці, що, можливо, ми знову опинилися в 1938-му. Апетити Гітлера не задовольнило захоплення Судетів, і вони тільки зросли — так само, як у Путіна після загарбання Криму й окупації частини сходу України 2014 року.
Ця війна за свободу України не почалася вчора; вона триває вже майже тисячу років. Україна завжди боролася за незалежність проти різних загарбників — Монгольської Золотої Орди, Речі Посполитої, Російської імперії, Радянського Союзу й тепер путінської Росії. І все ж Україна стоїть, воює й дивує світ відвагою свого народу. Але історія вже показала, що буде, якщо Україна не переможе Росію.
У 1709 році, коли гетьман Іван Мазепа зазнав поразки від Росії під Полтавою, російське керівництво жорстоко помстилося українцям. Російські війська здійснили нищівний напад на столицю Гетьманщини, Батурин, перетворивши місто на руїни й учинивши криваву різанину, що забрала, за деякими даними, близько 15 тисяч життів, включно з жінками й дітьми. Росіяни масово грабували місто, палили будівлі й скоювали моторошні акти жорстокості — наприклад, пускали трупи видатних козаків річкою, роблячи це жахливим символом свого панування.
Знаменитий знак на в’їзді до Донецької області, прикрашений прапорами різних підрозділів і бригад, що ведуть боротьбу проти Росії. На фото автор у грудні 2024 року. Джерело: Девід Кириченко
Та навіть якщо Путін відійде від влади, мир залишиться недосяжним для України доти, доки російська еліта зберігатиме переконання, що Україну необхідно підкорити Москві. Росія веде війну не лише за контроль над українською державою; це спроба стерти і майбутнє, і минуле України. За допомогою сили й залякувань російські окупаційні війська прагнуть позбавити українців мови, культури та ідентичності — так, як це намагалися зробити російські правителі протягом століть. Росія ніколи не відмовиться від своєї імперської політики, доки не зазнає переконливої поразки на полі бою, як це сталося 1905 року, коли менша за розміром Японія перемогла царську Росію.
Попри колосальні жертви, яких Україна зазнала з 2014 року, включно з утратою багатьох своїх найкращих людей, довготривалий мир неможливий, доки російські лідери лишаються відданими імперським амбіціям. Проте український народ збереже пам’ять про ці жертви, адже вони стали зернами майбутнього, де Україна буде по-справжньому вільною, і мир нарешті прийде на всі її землі.
Як сказав Президент Володимир Зеленський: «Ніхто не вірить у нашу перемогу так, як я. Ніхто». Я ж можу додати, що й я буду боротися за Україну та свободу нашого народу до самого кінця. Я це винен своїм предкам, своїм полеглим братам і сестрам та вищому благу людства.
Словами Тараса Шевченка:
Борітеся — поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Автор: Девід Кириченко