Ніщо не дарує такого почуття комфорту, як спогади про безтурботне дитинство. Ось у книжці нашої пам’яті – сторінки про дитячий майданчик, з улюбленою гойдалкою (тією, де можна зробити «сонечко» і де буде важче), колесами, через які було весело стрибати, баскетбольне кільце, яке стало місцем основних тренувань і, звісно, асфальтні плитки, де можна малювати крейдою. Перегортаючи цю главу, ми опиняємось на розділі «Дім». Ох, а там на диво ще більше деталей! Столик, будиночок для барбі чи малючків зі світу леґо, м’які іграшки у формі ведмедика, та сама тумбочка, куди складались усі «скарби», знайдені надворі (моїм фаворитом був каштан у формі сердечка), і ще ліжечко – маленький прихисток від нічних монстрів, що чатували у нашій фантазії. І хоча багато з нас, міленіалів та ранніх Gen Z, не застали такого потужного розвитку технологій, смартфонів та комп’ютерів, проте телевізори та CD диски (або касети) вже були ледь не у кожної сім’ї. Скільки ж мультиків було переглянуто! Старих, нових, яскравих, чорно-білих! Неймовірні світи, де тварини розмовляють, а дорослі тебе розуміють…
Та, напевно, нічого не зрівняється з магією кінотеатру! Це вже не вдома сидіти, доїдаючи вечерю, що мама дозволила закінчити перед телевізором! Це справжній похід у велике кіно, де фільм показують на гігантському екрані, пахне кукурудзяними штуками, а мама дозволяє випити кока-коли! На 2 години ти поринаєш у світ пригод і мандрів, відчуваючи хвилю емоцій від самого факту перебування у кінотеатрі. І лише з віком починаєш усвідомлювати, що фільми та мультики – це не просто картинки на екрані, що майорять, а справжній портал у минуле, який починає активізуватись тільки з часом, коли дорослі думки накривають як цунамі, не даючи змоги фантазії проникнути всередину. Коли ти вже не переживаєш за потенційний пропуск вечірньої здибанки на майданчику, а згадуєш про неоплачений рахунок за комуналку. Коли обід та вечеря не з’являються магічним чином, а потребують часу на приготування. Коли батьківська турбота не злить, а змушує розплакатися. Коли дорослий світ, такий важкий і зовсім нецікавий, простий і сірий, з елементами війни, миру і депресії захоплює, тоді з’являються ті двері у минуле, портал до світу драконів, містики й русалок.
Не одні ми, прості смертні, знаємо про ці таємні двері. Адже як ще пояснити той факт, що ледь не щороку ми отримуємо римейк дитячого мультика, тільки у дорослій обгортці – замість кольорових картинок бачимо реальних людей. Минулого року фанати коміксів та людей Х переживали поєднання Дедпул-Росомаха, після трагічної смерті Лоґана (і так, так, це вже давно було фільмом, я знаю!), так цієї весни, окрім Білосніжки, нам подарували нову, дорослу версію «Ліло та Стіч»! Щойно ми почали прориватись із завалів м’яких іграшок 626, як до нас постукав у двері Беззубик! Той, що був у «Як приборкати дракона»! Той, що схожий на милого котика! Той, що зачарував наші серця в далекому 2010 році.
Режисер Дін Деблуа та Кріс Сандерс уміло поєднали історію про милого пухнастого дракона з дитячою версією столітньої війни. За сюжетом, мешканці острова Берка живуть у постійному стані «збройного конфлікту» (як зараз стало модним називати війну) з драконами, що досить часто нападають на село. Син вождя – Гикавка – намагається влитись у ритм життя містечка невдалими спробами вбивства загарбників. І ось одного разу він випадково ранить найнебезпечнішого і наймилішого дракона – Нічну лють (фурію або точну копію моєї киці Кіфи). Знаючи, що в аудиторії фільму багато дітей, Гикавка не вбиває малюка, а намагається йому допомогти. Приручивши летючого котика, окрім появи класних нічних польотів та вірного друга, Гикавка дізнається, що насправді дракони не хочуть завдати шкоди людям. Вони нападають на місто, по-перше, тому, що вони історично там проживали раніше, ще до того, як люди окупували територію (цю частину в мультику не дуже сильно розкривають). По-друге, дракони, як і чужі з одноіменного фільму, як і бджілки з пасіки мого дідуся, мають свою ієрархію. Саме тому, літаючи, котики-муркотики крали худобу у людей: вони мали приносити їжу Велетенській Королеві. І, по-третє, люди, як найвища ланка еволюції навіть не спробували налагодити зв’язок з драконами. Для них було нормою мати курей, корів, котів, собак, але саме дракони вважались злом. Що ж, в цьому реальне життя від мультика (вже фільму, перепрошую) мало чим відрізняється.
Кульмінація та розв’язка припадають на взаємодію Гикавки з мешканцями свого селища. Він намагається доказати їм, що дракони насправді дружні й не хочуть приносити людям стільки дискомфорту. Та тільки хто буде слухати підлітків? Це ж не трек від My chemical romance. Дорослі жителі захоплюють Беззубика і намагаються відшукати лігво драконів, яке так довго шукають, аби знищити до кореня. Потрапляючи туди, вікінги, переоцінивши свої сили, лише пробуджують Велетенську Королеву. Ех, Еллен Ріплі би зробила все по-іншому, але хто б слухав жінку в такому світі? В той самий час Гикавка і його друзі приборкують інших драконів, відправляючись навздогін за Беззубиком. Зрештою, хепі енд настає, коли головний герой рятує і свій світ, і світ драконів, знищивши Королеву. Після побаченого, обидві раси порозумілись, таки змогли віднайти спільну мову й почали мирно співіснувати на нещодавно окупованій землі.
Ех, як би було круто переглядати цей фільм, а точніше ремейк на культовий мультик, якби події 2014-2025 років були геть іншими. Певно, було б цікаво розглядати все під одним кутом – у цьому випадку з перспективи людей. Раніше, бувши дитиною, здавалось, що воно то й логічно: люди захищаються, дракони сильніші, а значить небезпечніші. З ними не домовишся! Тому треба озброюватись і вбивати їх? Ні, такого в дитинстві точно не подумаєш. Скоріше за все, в той час нам було б шкода милих, велетенських дракончиків, які в теорії могли б не тільки вбити одну-однісіньку людину, а й спалити ціле селище за пару годин. Так, тоді б нам не боліло серце за окуповану територію, за нічні атаки, за мешканців міста, які мали не по одному протезу в результаті цієї війни…
В той далекий, несвідомий, незбагненний час Авріл Лавін, емо та тік-тоніку, нам би до уваги не прийшло, що мешканці острова Берка роками живуть у постійному стані війни з велетенськими тваринами й навіть не задумуються змінити місце проживання! І якщо така думка десь і пробігала, то здавалась абсурдом заради сюжету! Ну як можна існувати, народжувати дітей, жити, ще й вчитись, коли щоночі може відбутись потенційна атака? У 2010 році це здавалось фантазіями людей з підручника з історії, а що сьогодні? Тепер, читаючи новини, проживаючи подібне на власному досвіді, питання «Чому не переїхати?» якось поступово відпадає. Можливо, бути дорослим – це бачити більше ніж одну сторону медалі?
23 червня 2025 року російські війська атакували Київ 16 ракетами та 352 дронами, з попаданням у «супернебезпечний військовий об’єкт» – житловий будинок у Шевченківському районі. Смерть, біль, горе і відчай, але якось життя йде далі? І транспорт не зупиняється, і метро їде на диво, навіть сонце встає зранку. Хіба що дракони не літають. Але це вже з іншої історії.
То хто є ми в цьому фільмі? Мужні вікінги, що захищаються від загарбників, проживаючи часті атаки на власний дім? Сильні дракони, які літають своєю територією, думаючи про власну безпеку? Королева Дракон? Гикавка? Беззубик? Стіч? Чи, можливо, скільки мультик не перетворюй на кіно, але до справжнього життя йому буде все ще далеко? Неможливо перенести деякі історії в площину гіперболізованого виміру. Світу, де всі сторони не праві настільки, наскільки й праві, життя, де будь-які суперечки можливо врегулювати дружбою і взаєморозумінням, існуванням, де дракони й люди почнуть співпрацювати. Буденність відрізняється від кінотеатру не тільки запахом попкорну і великою кількістю постерів. Там присутні й інші компоненти. Чи можна подружитись з тим, хто безпричинно хоче твоєї смерті? Чи є та грань добра і зла? І чи можна все спихнути на одну-єдину Злу Велетенську Королеву? У нашому випадку – на маленького старого вилупка.
Напевне, ні. Напевне, магічний світ кіно ще не має тієї багатогранності, притаманної нашому буттю. Немає там того відчаю через невизначеність – кіно обмежене часовим лімітом, воно логічно завершується. Там забагато дива, замало несправедливості й майже відсутня суха і груба, часом нецікава реальність. Було чудово дивитись мультики в дитинстві, в тому далекому, де не було війни. А зараз, на жаль, все втрачає значення і порятунок Беззубика вже не відчувається таким важливим. Бо одного дня може здатись, що ти більше не головний герой, не Гикавка, не сильний і страшний дракон, ти всього-на-всього масовка, смерть якої не стане трагедією для сюжету. Поїхавши чи залишившись, воюючи або ховаючись – твої дії здаються несумісними, непомітними. Але дорослішання й полягає в тому, щоб усвідомити не тільки магічність, але й обмеженість фільму. Там немає часу розкривати кожного – є основна історія з прописаним сценарієм. Сьогодні наш вклад у перемогу забули додати до сцени п’ятої, 26 хвилини, але у фіналі навіть той донат у 5 баксів може забезпечити хеппі енд. А він нам потрібен як ніколи!
Не кожен встигне приборкати дракона, врятувати цілий острів й покататись вночі на Нічній Люті. На відміну від життя, фільм триває лише дві години. Та кожен з нас будував, будує і навіть може продовжувати будувати сюжет, залишаючи свої відбитки у книжці з історії – як головний герой, другорядний персонаж, масовка, злодій чи клоун. Дорослішання – це ще й усвідомлювати своє місце під сонцем. Чи прожектором, якщо зручніше для порівняння. Не обов’язково приборкати дракона, щоб стати героєм – для цього є Гикавка і ко – вистачить невеликих вкладів для хепі енду, і це правило гідне не тільки кіно. Воно працює навіть у нашому сірому, буденному, бездраконовому і часто небезпечному світі.
І, можливо, у цьому полягає його казковість?
Про авторку:
