За даними ООН у світі налічується понад 6 млн українців, які покинули свою домівку внаслідок російсько-української війни. У квітні 2022 року Сполучені Штати Америки готові були прийняти 100 000 громадян України та інших осіб, які рятуються від російської агресії. Від лютого 2022 року до США в’їхали сотні тисяч українців, у тому числі за програмою “Uniting for Ukraine”.
Попри те, що в Сполучених Штатах українці перебувають у безпеці, вони потребують допомоги з питань психічного здоров’я. Йдеться про подолання синдрому біженця, ознаками якого є тривожність, відчуття провини, труднощі з адаптацією до нової реальності, які властиві й емігрантам мирного часу.
Тілесно–орієнтована психотерапевтка Катерина Лещенко виїхала з України до Великої Британії у березні 2022 року – декілька місяців вона жила у Європі очікуючи на британську візу. Увесь цей час вона працювала з українцями, які теж виїжджали з країни. Наразі психотерапевтка працює близько з 30 людьми які будують нове життя у США, Австралії, Нідерландах, Великій Британії, Польщі, Іспанії та Німеччині. Вона поділилась з Vilni Media своїми спостереженнями щодо роботи з українськими біженцями. Далі – її пряма мова.
Симптоматику синдрому біженця можна умовно поділити на дві складові. Перша – це є фізичні симптоми, те що людина відчуває у своєму тілі: головний біль, втрата звичайного біологічного ритму, напруженість м’язів, порушення сну, розлади травлення тощо. Друга складова – це емоційні симптоми: фрустрація та депресія. Причому депресія є найскладнішим проявом цього синдрому, і є непомітною на перших етапах його розвитку.
Втрата зв’язку з реальністю
Синдром біженця – комплексний набір симптомів, таких як стан втрати надії, тривожний стан, дратівливість, депресія. Подібні симптоми з’являються у людини, яка залишила свою країну внаслідок військових дій або катастрофи. Така людина опиняється у зовсім нових, невідомих, незнайомих стресових обставинах.
Якщо людина не отримала належну психологічну допомогу в перші три-шість місяців після переїзду до чужої країни, стрес, який вона переживає, переростає в посттравматичний стресовий розлад. Як наслідок, людина в реальності починає ситуативно повертатися в ситуацію, яка травмувала її. Вона не може контролювати свої емоції та фізичну реакцію тіла. Наприклад, у неї можуть початися нападати панічних атак, або ж вона не дозволятиме собі жити повне життя через те, що покинула рідну країну. Людина може почати втрачати зв’язок з реальністю тут і зараз і жити ніби між двох світів: між своїм минулим в Україні та між новою реальністю в іншій країні. Щоб запобігти таким симптомам краще не відкладати зі зверненням до психолога.
Зупинити посилення синдрому біженця може реально допомогти пакет соціальної та фінансової підтримки, який надається всіма приймаючими країнами, зокрема США. Що більше людина відчуває себе фінансово захищеною, то легше її психіці адаптуватися до нових умов. Також важливо перевірити, чи за пакетом страхування, наданим стороною що приймає, доступний психолог, який розмовляє рідною мовою людини. Якщо так: треба неодмінно скористатися цією послугою.
Два роки життя за кордоном – нові запити
За відгуками своїх клієнтів можу сказати, що люди, яким вдалося виїхати та осісти в англомовних країнах змогли певною мірою інтегруватися в нові для себе суспільства. Вирішальним моментом для їх інтеграції стало базове знання англійської, якщо воно спонукало людей виїжджати до англомовних країн. Тому що суспільства в США, Австралії, Британії були більш відкриті до біженців з України. У них не було такого перенасичення людьми як у Європі. Суспільства країн ЄС сколихнула хвиля українських біженців, їх проблеми, економічне навантаження та соціальна робота, які слідували за нашими людьми, що тікали від війни. До того ж не всі країни Європи говорять англійською. Тобто мова була найбільшим показником того, яка змінила долю людей.
Від клієнтів були запити на кшталт “Як не втратити опору під ногами, бо ти розумієш, що твоя професійна цінність в Україні не є цінністю в іншій країні”. До свого вимушеного переїзду багато людей мали високий рівень самоповаги та певний соціальний статус. У них були власні результати, напрацювання, матеріальна база. І тут все змінюється. Людина залишається зі своїм досвідом який може бути не потрібен в країні, до якої вона потрапила. Але це не означає, що вона втратила себе повністю. Зараз люди приходять із запитом – “що робити далі?”. Тому що вони інтегрувалися в тій країні, де перебувають. Їм страшно повертатися до України. Безпека, середовище та ресурс, які люди мають за кордоном дали можливість їм видихнути та емоційно відновитися. І коли людина ставить собі питання: “Чи хотіла б я повернутися?” То постає відповідь, що повернення до України може похитнути безпеку і ті можливості, які є за кордоном. А це новий стрес. Друга категорія запитів звучить так: “Чи зможу я ще раз адаптувати своє життя?”. Життя в Україні вже зруйноване, і ти маєш починати знову. Це лякає людей і змушує відтягувати час повернення додому.
Стреси життя в Україні й за кордоном
У мене є клієнти, які живуть на півдні України і їх емоційний стан більш стресовий ніж тих хто живе у Києві або в центральній частині країни. Здебільшого їх запити про те, як тримати себе в ресурсі, рухатися далі та професійно рости. Якщо взяти людей, які проживають в центральних регіонах, там відчувається більший рівень безпеки. Запити такі самі, але менше напруги. Ті люди, які живуть за кордоном звертаються із запитами про те, як зберегти сім’ю. Є жінки, які відчувають, що їм краще завершити відносини. Вони живуть по 10-15 років у шлюбі, але не витримують психологічно через відстань та різні умови життя.
Продовжувати жити нове життя
У мене 80% клієнтів це жінки. Відповідно чоловіки залишилися в Україні. І наскільки б жінка не була ресурсною, але в неї є завжди присутня тривога за близьку людину. І це впливає на життя цих жінок. Більшість функціональних обов’язків моїх клієнток – це материнство. Вони інтегрували своїх дітей. Якщо ми говоримо, чи відчувають вони себе в повній безпеці в США або в Європі та чи відчувають спроможність проживати своє життя – ні. Перший рік російського вторгнення мої клієнтки, що виїхали за кордон переживали повну фрустрацію. Але зараз жінки згадують той досвід піклування про себе, вони на нього спираються. Тільки після 2-х років життя в іншій країні вони дають собі право відчути, що треба жити далі, почуватися живою не тільки задля дітей. Я завжди стараюся донести до всіх клієнтів, що піклування про себе є дуже важливим.
Великий відсоток розлучень стається у жінок, які живуть в США через те, що у них немає можливості приїхати до чоловіка. Одна справа це підтримка відносин телефоном, але з часом люди відчувають відстань. І якщо немає фізичного контакту, то це дуже складно. Ще однією перепоною є часовий пояс. На початку люди все одно намагалися підтримувати зв’язок одне з одним. Але зараз подружжя по різні боки океану не відчувають того контакту, тієї близькості. Плюс стабільність, яка є у жінок, які виїхали й не стабільність у чоловіків в Україні – пов’язана з мобілізацією або службою у війську – також впливає на відносини. Жінки, які налаштували тут життєві процеси вибірково діляться інформацією зі своїми чоловіками. Тому що чоловіки перебувають у стресових умовах, і жінки відчувають певний сором. Жінки, які живуть в Європі можуть поїхати до України та побути з рідними. Люди, які живуть в Америці не можуть цього собі дозволити, не тільки з фінансової сторони, їм програма цього не дозволяє.
Найцінніша порада, яку можна дати у такій ситуації – це продовжувати жити, навіть, якщо це абсолютно нове життя. Немає сенсу боротися з тим, що не можливо контролювати та на що неможливо вплинути. Той золотий ресурс, який є в запасі у людини – це фізичні й емоційні можливості. Треба завжди говорити про свою потребу у підтримці. І навіть якщо близькі люди не можуть дати тобі повноцінної підтримки, бо самі перебувають у стресовій ситуації, то поруч все одно є люди та спеціалісти, навколишній світ, які можуть бути підтримкою. Це просто потрібно собі дозволити.
Сніжана Гусаревич