Олексій Григорович Коновал, український публіцист, громадсько-політичний діяч, багаторічний генеральний секретар Центрального комітету Української революційно-демократичної партії (УРДП) та керівник Фундації імені Івана Багряного у США. Він також був одним із активних діячів української громади Чикаго, працював у сфері освіти, редагував видання української діаспори та займався збереженням документальної спадщини українських організацій.
Про це повідомляє Олександр Панченко.
Олексій Коновал народився 27 січня 1933 року в селі Петрівці Миргородського району Полтавської області. У 1943 році разом із батьками емігрував на Захід. Під час перебування у таборах для переміщених осіб навчався у гімназії.
У 1950 році родина Коновалів виїхала до США. Олексій Коновал навчався на авіаційно-інженерному факультеті Іллінойського інституту в Чикаго, а в 1960 році закінчив механічний факультет Іллінойського інституту технологій.
Однією з важливих сторінок діяльності Олексія Коновала стала участь в Об’єднанні Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Першу філію ОДУМ у Чикаго заснували 6 серпня 1950 року, її першим головою був Олександер Луппо. У перші роки сходини проводилися в різних будинках, часом під церквою Святої Покрови. У філії створювали хори та драматичні гуртки.
У 1952 році при управі філії створили редакційну колегію, яку разом із Борисом Шерстюком очолив Олексій Коновал. Колегія почала видавати журнал «До мети», який публікував матеріали з історії України та життя ОДУМ.
У 1959 році нову управу чиказької філії ОДУМ очолив Олексій Григорович Коновал. У цей період було організовано Юний ОДУМ. Робота з Юним ОДУМ та дорослими відбувалася в роях регулярно, щотижня. Виховниками були Олексій та Василь Коновали, Галина Бойко (Грушецька), Марія Шкребець, Стефа Ковальчук, Віра, Ніна та Олена Лукаш, Таня Суховій, Віра Горб, Ярослав Меркуло, Віктор Білоус, Дмитро Грушецький, Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенко, Євген Ткаліч та Оксана Масловська.
20 березня 1960 року настоятель церкви Святої Софії отець Микола Литаківський разом із протидияконом М. Покотиленком посвятили прапор філії. 11 грудня того ж року отці Федір Білецький та Микола Литваківський посвятили дім ОДУМ.
На 10-му з’їзді ОДУМ США в Нью-Йорку у 1960 році чиказькій філії вручили перехідне погруддя Головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Відтоді, за винятком одного року, воно залишалося у філії Чикаго.
Наприкінці 1964 року філія завдяки старанням Данила Завертайла створила ансамбль бандуристів ОДУМ, який очолив бандурист і композитор Григорій Китастий. В ансамблі було 38 бандуристів. Вперше колектив виступив на Шевченківському концерті 4 квітня 1965 року в школі Шопена. Група бандуристів філії — Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенко, Іван Сербу та Олег Масловський — надалі неодноразово виступала на заходах та святах українських організацій Чикаго.
Філія ОДУМ у Чикаго також активно підтримувала журнал «Молода Україна». Серед представників видання були Павло Коновал, Іван Козацький, Данило Завертайло та Олексій Коновал. Завдяки їхній роботі чиказький часопис мав найбільше число передплатників.
У повідомленні про діяльність філії зазначалося: «…Праця філії в Чикаго з року в рік пожвавлювалась завдяки енергійній праці голів філії Олександра Луппо, Павла Коновала, Володимира Філя, Віктора Білоуса, Олексія Коновала, Олексія Пошиваника, Василя Коновала та Данила 3авертайла – незамінимого opгaнiзaтopa філії, членів управи філії та поодиноких членів філії, таких як Іван Козацький, Вадим Мішалов, Марія і Поліна Мартинович, Анатолій Луппо, Грицько Лень, Леонід Гюбнер, Борис Шерстюк, Іван, Віра та Олена Лукаш, Тарас Кохно, Дмитро Грушецький, Григорій Мельник, Галина Бойко, Петро і Параска 3авертайло, Ярослав Меркело, Стефа Ковальчук, Василь Коновал, Марія Шкребець, Микола Калюжний, Михайло Кужіль, Леонід Литус, Катя Щибря, Юрій, Оля і Віра Горб, Ліда Романенко, Віра Тарасенко, Олена Павелко, Марія Павлівець, Макар Міскевич, Наталка Колішинська, Володимир Косогор, Микола Скиба, Людмила Ревенко, Валя Пошиваник та багато інших. Кожного року, від самого початку існування філії, влаштовується зустріч Нового Року. В 15-тиріччя існування філії вибрано нову управу, яку очолив Василь Коновал. До неї увійшли особи, що ще недавно були членами Юного ОДУМ-у…»
У 1974–1985 роках Олексій Коновал викладав українську мову, літературу та історію у школі українознавства при православній парафії Святого Володимира. Кілька років він був директором цієї школи.
Олексій Коновал також був пов’язаний із діяльністю Української революційно-демократичної партії. На генерального секретаря ЦК УРДП його обирали на п’яти з’їздах партії.
УРДП виникла після Другої світової війни навколо Івана Багряного та його однодумців. Її діяльність спочатку була зосереджена в американській зоні Німеччини, а згодом поширилася на англійську та французьку зони. Газета «Українські вісті», яка почала виходити наприкінці 1945 року, стала одним із пресових органів цього середовища.
У своїх матеріалах Олексій Коновал писав про історію післявоєнної української еміграції та діяльність УРДП. Зокрема, він зазначав:
«…під час Другої світової війни багато родин гнаних, переслідуваних, розкуркулюваних та голодуючих у 1933 році залишили Україну й після війни опинилися на території Австрії та Німеччини. Згідно з договором США, Англії та СРСР в Ялті, люди зі східних та центральних областей України, що були частиною радянської України, підлягали примусовій репатріації із Заходу на “родіну”, в Совєтський Союз. Українці з Галичини та земель, що до 1939 року були під Польщею, та “стара еміграція”, особи, що вийшли на еміграцію з урядом УНР після Першої світової війни, репатріації не підлягали. Тому становище “східняків” і “західяників” України відрізнялося.
В 1946 році Іван Багряний написав памфлет “Чого я не хочу вертатися до СРСР”, який, завдяки українцям в американській армії, був переданий до США, перекладений англійською мовою й вручений впливовим сенаторам США, урядові Англії та генералові Айзенґаверові, який з допомогою своїх вояків примушував силою їхати людей на “родіну”. Після того ситуація трохи змінилася, перестали силою вивозити до репатріаційних таборів, але під час “скрінінгів” людей викидали з ДіПі таборів як непримусово вивезених осіб на роботу в Німеччину. Іван Багряний зі своїми друзями розпочав видавати в Новім Ульмі, в Німеччині, газету “Українські вісті” та в скорому часі створив нову партію під назвою Українська Революційно-Демократична партія (УРДП), яка охопила велику кількість свідомого елементу з центральних та східних областей України, так званих тоді “східняків”, людей з Великої України. До них мали певне упередження вихідці із західних областей України, члени та прихильники українських націоналістичних середовищ.
Діяльність УРДП спершу зосереджувалася в американській зоні Німеччини, а пізніше поширилася на англійську та французьку зони. Газета “Українські вісті”, що почала виходити наприкінці 1945 року, стала голосом і оборонцем підрадянської еміґрації – проти примусової репатріації, чи таборових “скрінінґів” (перевірок, звідки дана особа була – зі Сходу чи Галичини), чи щодо заходів виїзду на нові поселення в інші країни, за океан. Для багатьох членів УРДП відкрилися двері виїзду до США, Канади, Бельґії, Франції, Арґентини, Австралії, Англії, Бразилії, Венесуели та інших країн світу. В тих країнах вони створили в п’ятдесятих роках свої Крайові Комітети УРДП чи ОУРДП та тримали й далі зв’язок зі своєю централею, яка перебувала в Новім Ульмі, де мешкали із своєю родиною Іван Багряний, керівник партії, та більшість членів проводу. Старанням членів УРДП 18 липня 1950 року в Нью Йорку створено Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ) в США, а пізніше створено ОДУМ в Канаді, Англії, Австралії, Німеччині та Бельґії. В чотирьох останніх країнах по десяти роках діяльності ОДУМ припинив своє існування через виїзд активних членів ОДУМ-у на американський континент…
У той час у США було створено Демократичне Об’єднання колишніх репресованих з-під Совєтів (ДОБРУС), а в Канаді – Союз Українців – жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО), Леґіон імені Симона Петлюри, Товариство сприяння УНРаді, Товариство ОДУМівських приятелів (ТОП) та Фундацію ім. Івана Багряного. Середовище УРДП та його вищезгадані братні організації видали цілу низку вартісних книг українською та англійською мовами про колективізацію, розкуркулювання, арешти та заслання на Сибір, Голод 1933 року, бо вони були наочними свідченнями трагічних років комуністичної влади на Україні.
Минули десятки років за межами України, й старша активна генерація в УРДП та його братніх організаціях почала помалу відходити в інший світ. Першим припинив своє існування ДОБРУС, тоді СУЖЕРО та Леґіон ім. Симона Петлюри, а з кінцем травня 2000 року члени партії УРДП вирішили також припинити її існування, а спрямувати решту своєї енергії, увагу та фінанси в діяльність Фундації ім. Івана Багряного, щоб допомогти незалежній Україні стати на власні ноги. Партія вважала, що не варто переносити свою діяльність в Україну, де й так забагато вже партій, багато яких мають ті ж самі ідеї, що мала УРДП».
У 2000 році Олексій Коновал почав редагувати видання «Вісті Фундації імені Івана Багряного». Видання отримували, зокрема, у Лохвиці, Миргороді, Дніпрі, Києві та інших містах України.
Паралельно з діяльністю УРДП та пов’язаних із нею організацій формувалася їхня пресова й архівна спадщина. Архіви та річники видань «Українські вісті», «Український Прометей», «Ми ще повернемось!», «Наша боротьба», «Наші позиції», «Штурм», «Нові дні», «Молода Україна» та інших передавали до Конґресової бібліотеки США у Вашинґтоні, Українського музею в Чикаго, архіву УВАН у Нью-Йорку, Іллінойського університету в Урбана-Шампейн, Імміграційного історично-дослідчого центру при Міннесотському університеті, Українського культурного і освітнього центру у Вінніпезі, бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі та інших установ.
Частину видань і книжок передавали також до українських установ. Серед них — Києво-Могилянська академія, Острозька академія, державний архів-музей у Києві, музей імені Тараса Шевченка в Києві та Каневі, музей діаспори у Львові, бібліотеки Полтави, Одеси, Запоріжжя, Миколаєва, Харкова, Охтирки, Сум та інших міст.
Олексій Коновал був також автором численних розвідок про українську літературу, події визвольного руху, українських митців та письменників діаспори. Частину цих праць було включено до збірки, яку газета «Літературна Україна» видала у 2013 році.
У 2014 році Олексій Коновал був відзначений Премією Фундації імені Івана Багряного. Під час відзначення 35-річчя Фундації імені Івана Багряного в Українському Національному Музеї в Чикаго його також вшанували як довголітнього члена управи, скарбника та редактора «Бюлетеню» і сторінки Фундації у часописі «Свобода».
Віра Боднарук, заступниця голови Фундації імені Багряного, писала: «…Спеціяльне відзначення за його надзвичайну віддану працю у Фундації впродовж 35 років та Диплом лавреата премії ім.Івана Багряного було вручено одному із організаторів Фундації та її довголітньому скарбникові, редакторові сторінки Фундації в газеті “Свобода” та “Бюлетеня” Фундації – інж. Олексієві Коновалові. Він також був нагороджений Дипломом від Фундації родини Воскобійників – як “журналіст-літописець українського життя в діяспорі, невтомний громадський діяч-літературознавець, автор-упорядник низки вагомих високо-цінних видань”… Після вручення дипломів та публічного вшанування гостей, Софія і Галина Коновали, онучки пана Олексія, виконали в честь свого дідуся дві пісні – “Ми об’їхали землю навколо” (слова І.Багряного, муз. Г.Китастого) та “Виростеш ти, сину” (слова В.Симоненка) при супроводі на бандурі Лесі Клімченко…».
Серед згадок про діяльність Олексія Коновала окреме місце посідає його робота зі збереження матеріалів української діаспори. Архіви та річники українських видань передавалися до американських та українських наукових, музейних і бібліотечних установ.
Олексій Коновал також був пов’язаний із Фундацією імені Івана Багряного та багато років працював у її керівних структурах. Він був довголітнім скарбником Фундації, редагував її «Бюлетень» та сторінку у газеті «Свобода», а з 2000 року редагував «Вісті Фундації імені Івана Багряного». До його діяльності належала також підготовка та поширення матеріалів про українську історію, еміграцію та діяльність українських організацій.
Олексій Коновал продовжував громадську, редакторську та літературознавчу діяльність у США, залишаючись пов’язаним із українськими організаціями, пресою та збереженням документальної спадщини української діаспори.
Фото: Олександр Панченко.
Автор: Данило Пєвчев