“Він мав дуже велику віру у те, що він має бути в Україні і допомагати” – каже Пастор Церкви Христа Дороті Шеллі. Вона разом із українськими священнослужителями православної та греко-католицької церков провели молебен вшанування пам’яті добровольця Роберт Пʼєтранджело, який загинув захищаючи Україну у січні цьогоріч. У маленькому Пенсильванському містечку на власній фермі родина також влаштувала Celebration of live, що зібрало поруч українську та американську громаду. Щонайменше 300 людей прийшли віддати шану Боббі, який поїхав в інший куток світу, щоб боротись за те, що він вважав правильним.
Роберт Пʼєтранджело народився у 14 грудня 2001 року. Лікарі його називали дитиною-дивом, “a miracle baby”, бо він народився з рідкісним і зазвичай смертельним діагнозом – водянкою плода (hydrops fetalis). Перші півтора тижні свого життя він провів у неонатальному відділенні і вижив, що стало дивом для лікарів, і його родина завжди вірила, що саме так воно і є.
“Коли його лікар зрозумів, що Боббі вийде із цього жахливого стану, лікар прийшов до нього у костюмі Санта Клауса. І відтоді, Боббі обожнював Різдво, і ще тому, що він був народжений 14 грудня, за кілька днів до Різдва, що теж вплинуло на його любов до цього свята”, – каже Нікі Пʼєтранджело, дружина найстаршого брата Боббі.
“Його мама, Дейна Фанчер, молилася, аби він виріс здоровим, сильним, щоб дарувати сміх, приносити ту радість і хаос, які здатна створити лише по-справжньому улюблена дитина. Боббі справді став таким – і навіть більше. Він мав надзвичайний дар – легкість і тепло, з якими піднімав настрій і викликав сміх навіть у найважчі моменти. Боббі дуже любив музику. Він навчався в школі Upper Moreland, а у 2020 році закінчив старшу школу Pennridge High School”, – каже у своїй промові пастор Церкви Христа Дороті Шеллі.
“Це найбільш веселий, кумедний, жартівливий любитель потягів, який тільки міг бути”, – додає Нікі, дружина старшого брата Боббі, показуючи фото, де Боббі сидить за кермом потяга. “Він навіть в Україні знайшов потяги”, – каже, усміхаючись, Нікі.
З покоління в покоління у родині Боббі передавали любов до історії, свободи та громадянську відповідальність. Його прабабуся по батьківській лінії водила онуків по історичних місцях Філадельфії, а дідусь викладав історію в школі. Саме прабабуся із дідусем проводили дослідження і дійшли до того, що один із їхніх предків брав участь у Війні за незалежність США. Відтак родина долучилася до патріотичної організації Sons of the American Revolution – Спілки нащадків вояків американської революції.
Боббі був скаутом у США. Отримав найвищу нагороду “Eagle Scouts”, яку дають за лідерство, відповідальність та служіння суспільству.
Син Крістіни Лінч разом із Боббі починали бути скаутами. Хлопці почали із “вовченят” і разом дійшли до “орлів”. Жінка пам’ятає Боббі, як справжнього друга своєму сину. “Боббі був життєрадісним і сповнений радості. У нього була чудова особистість. Він міг потоваришувати з будь-ким. Він був справді добродушною дитиною. Всередині нього було світло, яке промовляло до кожного. Боббі був чудовим. Він взяв Джиммі під своє крило, і вони були такими добрими друзями. І це одна з небагатьох справді добрих дружніх стосунків, які є у Джиммі”.
З початком повномасштабного вторгнення, Роберт Пʼєтранджело вперше поїхав в Україну. Спочатку волонтерив, допомагав цивільним. “Він не міг інакше. Він робив те, що правильно. Він не міг залишитись осторонь і постійно казав мені, що якщо б у наше місто прийшли загарбники, то теж потрібно було б захищати всіх жінок та дітей”, – каже Дейна, мати Боббі. У квітні 2024-го Роберт Пʼєтранджело вступив до лав української армії на навчання. “Боббі народився, коли мені було 17 років, і я міняв йому памперси. Він постійно хотів бути військовим, піти служити, бо він мав мій приклад, і приклад моєї дружини, бо ми обидвоє піхотинці США”, – каже Майкл Пʼєтранджело, найстарший брат Боббі.
У жовтні 2025 року отримав контракт і військовий квиток. “Боббі із самого дитинства мріяв служити в армії. Але тут, у США, його не взяли. І тоді він вирішив поїхати в Україну. Це було його рішення, його мрія. Я, звісно, хвилювався… Але він жив так, як хотів. Він любив життя, родину, людей. Він волонтерив, був у “Ордені Орлів” (Eagle Scout), завжди допомагав іншим і робив усе правильно. Він був людиною, з якої можна брати приклад”, – згадує дядько Джон Детвайлер.
“Такі люди, як Боббі, який приїхав до нашої країни за тисячі миль звідси, залишили все, свою родину тут, друзів, мирне життя, і приїхали до нашої країни та допомогли нашому народу. Він допоміг рятувати поранених мирних жителів. Після цього він допоміг нашим військовим постачати деякі життєво важливі речі. І, нарешті, він приєднався до наших військових і воював, як наші бійці. Це справжній герой” – каже до людей, які зібрались на вшанування представник українського посольства – капітан, військово-морський аташе Володимир Денисов.
У жовтні 2024 року Боббі був поранений з міномета, скинутого дроном на його бункер, отримав нагороду “Залізний хрест” за хоробрість після того, як був госпіталізований з травмою голови, і відмовився повертатися додому, але хотів повернутися на фронт, щоб воювати та бути поруч із побратимами.
“Він боровся за справу, більшу за нього самого. Це і є свідчення характеру, з яким його виховали, громади, яка його виховала, родини, яка його виховала. Він був готовий заплатити найвищу ціну та піти на найвищу жертву, щоб люди, яких він не знав, і які не знали його, могли заслуговувати на краще життя”, – каже, виступаючи до громади конгресмен Браян Фітцпатрік. Конгресмен додав, що ім’я Роберт Едуарда Пʼєтранджело внесено до протоколу Конгресу, який потім передається до Національного архіву, що робить його назавжди частиною американської історії, навічно вкарбованим в історію за жертву, яку він приніс заради людей, яких навіть не знав, але яких дуже любив.
“Боббі мав дуже велику віру у те, що він має допомогти людям”, – каже пастор церкви, де ходить мати Боббі Дейна. Серед речей, які сім’я привезла із України, – особиста Біблія Боббі. Пастор прочитала з неї частину під час відправи і поставила у скриню серед речей Боббі.
До спільної молебені також долучились і представники Православної Церкви України та Митрополит Української греко-католицької церкви Борис Гудзяк.
“Хочу висловити вам слова подяки від імені народу України. Від нації, яка приносить жертву, яку ми бачимо тут сьогодні, особисто, жертву любові, смерті, щоб жити. Я коли побачив Боббі та прочитав про нього, то склалось враження ангельської людини, м’якої людини, ніжної людини, людини, як писали, яка іноді була кумедною, але все ж у ній була твердість принципів, тверда як камінь. Ми дякуємо Господу за його життя. Ми тут обіцяємо пам’ятати Боббі, пам’ятати його вічно”, – каже до людей Митрополит Гудзяк.
“Ми так багато жартували; він завжди мав кілька жартів, які могли мене розсмішити завжди. Коли він був в Україні, ми багато говорили відеозвʼязком, і він постійно показував мені своїх побратимів, жартував і багато сміявся, він наповнював собою весь простір. Отаким був мій Боббі”, – каже мені Дейна, показуюсь смішні селфі, які вони робили, коли Боббі приїжджав з України.
У грудні 2024 року родина чекала Боббі додому на Різдво, яке було його улюбленим святом, однак його відпустку перенесли на 6 січня 2025 року. 2 січня 2025 року мати говорила із Боббі, він сказав про завдання, на яке збирається, він був трохи схвильований, пригадує мати. “Він знав, наскільки небезпечною була його остання місія в Покровську, і наполягав, що не залишить своїх побратимів, і що це його обов’язок піти і бути поруч із ними” – каже Дейна Фенчер, мати Боббі. Дейна каже, що тоді ніби відчувала, що це їхня остання розмова.
Роберт Едуард Пʼєтранджело загинув 3 січня 2025 року у бою під Покровськом, Донецької області, захищаючи нашу з Вами Україну. Його тіло залишилися на полі бою. Нині – це окупована росіянами територія.
“Попереду у Боббі було ще ціле життя: він мав любити, жартувати, веселитись і просто жити. Ще скільки всього мало для нього бути, мало…”, – каже дядько Боббі.
26 липня 2025 року родина Боббі вирішила провести вшанування пам’яті свого сина. Більше 300 людей вшанували пам’ять Роберта Пʼєтранджело у невеликому містечку у Пенсильванії, де живе його мати. На власній фермі у Пенсильванії зібрались всі близькі друзі, рідні, сусіди, згадуючи Боббі та приносячи співчуття родині. У натовпі люди між собою говорили про те, як сильно Боббі любив життя, як багато він жартував і який веселим був. Про це тут говорив кожен, хто прийшов вшанувати пам’ять та підтримати родину у цей момент, коли вони прощались із своїм сином, який загинув, захищаючи Україну.
Вже по завершенню вшанування, збираючись додому, невістка Дейни, прощаючись, каже їй: “Всі мами, які нині тут, говорили, що ніхто навіть уявити не може, скільки болю ти переживаєш, Дейно”.
Про авторку:
