Коли американська конгресвумен Марджорі Тейлор Ґрін натякнула, що більше не відчуває зв’язку з Республіканською партією, багато хто прочитав це як черговий спалах тієї самої «нелюбові до українців», яка нібито шириться Америкою. Але провокативне запитання «за що американці не люблять українців?» – хибна рамка. По-перше, переважна більшість американців підтримує Україну, включно з великою частиною республіканського електорату і помітною групою республіканців у Конгресі. По-друге, ті, хто виступає проти допомоги, рідко керуються емоцією «нелюбові» до українців як таких. Їхній набір мотивів – суміш популізму «America First», втоми від зовнішніх кампаній, ідей «рестрейнменту» (обмеження зобов’язань), політичної гри усередині США та впливу дезінформації. Це не зменшує токсичності окремих заяв, але дозволяє точніше зрозуміти, як будувати аргументи, що працюють. Саме такий погляд потрібен, коли символом «антиукраїнського» табору для багатьох стала Ґрін – політикиня, яка регулярно поширює скандальні та недостовірні твердження і в останні дні гучно свариться з власною партією, хоча й каже, що залишатися незалежною не збирається.
Почнімо з фактів, які часто губляться в шумі соцмереж. У квітні 2024 року Палата представників окремо проголосувала за український пакет допомоги: 311 «за» проти 112 «проти». Серед республіканців голоси розділилися, але 101 республіканець таки підтримав законопроєкт попри тиск правофлангових на кшталт Ґрін. За кілька днів Сенат затвердив загальний пакет на $95,3 млрд (Україна, Ізраїль, Індо-Тихоокеанський регіон) із рахунком 79–18. Це двопартійні, публічні результати, що не пасують до наративу «Америка втомилася і відвернулася».
Опитування – також значно складніші, ніж здається з гучних заголовків. У лютому 2025 року Pew Research зафіксував, що лише 30% американців вважають підтримку України «надмірною», тоді як 39% кажуть, що вона допомагає нацбезпеці США. Так, серед республіканців частка скептиків вища (47% називають підтримку надмірною), але це не «тотальна» опозиція і навіть тут суттєва частина бачить безпековий зиск. Динаміка після виборів 2024 року також змінювалася: відсоток тих, хто хотів би більшої підтримки, зріс.
Чому ж тоді постаті на кшталт Ґрін здаються настільки впливовими? Тому, що вони поєднують кілька течій. Перша – популістська. У цьому реєстрі допомога Україні – символ елітної політики, яка нібито «зраджує» звичайних американців. Ґрін прямо каже, що партійні лідери «відвернулися від America First», а республіканський істеблішмент діє під впливом «good ole boys». Та ж сама Ґрін заперечує наміри вийти з партії, але публічно таврує керівництво і вибудовує конфлікт «народ vs. еліти». Це працює в медіальній логіці – конфлікт завжди гучніший за консенсус – і створює ілюзію, ніби «всі проти України».
Друга течія — ідеологія «обмеженої» зовнішньої присутності. Сенатор (нині віцепрезидент) Дж. Д. Ванс задовго до нинішніх посад говорив, що «нескінченне» фінансування України не відповідає інтересам США, закликаючи Європу взяти більшу фіскальну ношу. Лінію «це не наша війна» часто повторюють різні спікери правого спектру. Вона має суспільний резонанс не тому, що американці «не люблять українців», а тому, що частина виборців – насамперед консервативних – вважає пріоритетом внутрішні проблеми, борги й південний кордон. І тут важливо чесно відповісти: дискусія про розподіл тягаря з Європою легітимна, але висновок припинити допомогу очевидно помилковий і навіть небезпечний з погляду американської безпеки.
Третя течія – «геополітичний прагматизм» у спрощеному, навіть карикатурному вигляді: домовитися з Путіним швидко, хай Київ піде на територіальні поступки, «аби лиш закінчилося». Проблема в тому, що Кремль не приховує своїх мінімальних вимог: контроль над усіма окупованими частинами чотирьох областей (чимдуж описаних у конституції РФ) і відмова України від НАТО як передумова миру. Жоден примус на цих умовах не гарантує ані безпеки України, ані стабільності в Європі. Натомість він винагороджує агресію і провокує новий виток конфліктів – саме ту спіраль, від якої США десятиліттями намагалися вберегти континент.
Четверта течія – дезінформація. У липні цього року Ґрін поширила відео київських протестів із твердженням, що українці повстали проти Зеленського через відмову від миру з Росією. Фактчекери моментально відреагували: це був протест проти спірних антикорупційних поправок, а після суспільної реакції влада відкотила рішення. Російські інформаційні операції системно підживлюють такі наративи – від «нацифікації» України до «ланцюжка корупції», – і американські спецслужби регулярно попереджають про спроби Кремля впливати на американську аудиторію, зокрема через ботів та маніпуляції в соцмережах. Коли конгресвумен із мільйонами підписників підхоплює цей контент, він миттєво стає частиною внутрішньої політичної боротьби в США.
П’ята течія – медіа-екосистема «інфотейнменту». Ведучі й інфлюенсери, які називають війну «не нашою справою» або перекручують контекст, працюють на емоції. Наприклад, приснопам’ятне інтерв’ю Володимира Путіна Такеру Карлсону стало для Кремля зручним майданчиком для ретрансляції тез про війну, «яку почали інші». І саме американські фактчекери та провідні агенції мусили виправляти цю картину. У такій атмосфері не дивно, що частина електорату втомлюється від теми, яку їй показують як чергову далеку суперечку еліт.
З цього випливає важливе розрізнення. Чи є ці політики і медіаперсони «агентурою Кремля»? У більшості випадків – ні. Звісно, доказів такого прямого зв’язку немає, і кидатись ними – надто безвідповідально. Але чи використовує Кремль їхні меседжі в інформаційній війні – так, і це задокументовано в аналітиці урядових та європейських структур. Тут влучніше говорити про корисне резонування: коли внутрішні американські наративи лягають на кремлівські меседжі без жодного прямого контакту. Відповідь має бути не в ярликах, а в системних поясненнях і цифрах.
Які аргументи працюють? Насамперед – тверезе пояснення, що підтримка України не є благодійністю за рахунок платників податків на користь іноземців. Переважна частина військової допомоги – це гроші, витрачені всередині США на виробництво і відновлення арсеналів. Аналітики CSIS підрахували: близько 90% військової складової витрачається у США (на виробництво нових систем або заміну переданих), а в цілому приблизно 60% усіх коштів українських пакетів осідає в американській економіці – заводи, логістика, робочі місця. Офіційний портал нагляду за коштами показує: десятки мільярдів ідуть саме на поповнення запасів Пентагону – те, що напряму зміцнює обороноздатність самих Сполучених Штатів. Це ключовий меседж для консервативної аудиторії: допомога Україні = інвестиція в американську оборонну промисловість і стримування ворогів.
Крім цього, міжнародний розподіл тягаря вже відбувається. Європа наростила підтримку настільки, що, за даними трекера Кільського інституту, цього року вперше з 2022-го сукупні європейські військові зобов’язання перевищили американські. Це не звільняє Вашингтон від лідерства, але перекреслює міф про США, які за всіх платять. Американська допомога – це радше каталізатор коаліції, який робить європейські гроші і виробництво ефективнішими.
Підтримка України – це елемент американського «зовнішнього контуру безпеки», який дешевший за пряме зіткнення з Росією або втрату довіри союзників. Коли Україна тримає фронт, Путін зменшує апетит до ескалації проти НАТО. Коли Росія платить високу ціну за агресію, Пекін отримує наочний урок щодо Тайваню. Впливові дослідницькі центри наголошують: саме військові невдачі Росії на полі бою змусять Кремль знижувати планку вимог, і саме від стійкості західної допомоги залежить готовність Москви йти на компроміси за столом переговорів. Це пряма економія американської крові й грошей у довшій перспективі.
Більшість Конгресу – обох партій – неодноразово голосувала за допомогу. Так, усередині Республіканської партії є реальна і гучна меншість, яка виступає проти, але це не тотожне тезі про республіканців, які проти України. Навпаки, саме республіканський спікер Майк Джонсон у 2024-му провів голосування всупереч спротиву правого флангу – що показово для внутрішньопартійного балансу. У Сенаті під 80 голосів «за» – це знак не розколотої країни, а консенсусу на рівні інституцій.
Що ж до Ґрін як ікони антиукраїнського крила, то її феномен – це історія медійного масштабування, але ніяк не реальної зміни курсу Америки. Вона й далі збирає мільйони переглядів у соцмережах, підхоплює теорії змови та поширює недостовірні матеріали, як у випадку з київськими протестами. Але поза ефіром залишається й інший бік: коли спроби Ґрін викреслити кожен долар для України виносять на голосування, вони зазнають нищівної поразки. Тобто на рівні політики її лінія програє, навіть якщо в новинних стрічках здається домінантною.
Чи означає все це, що українцям слід ігнорувати «антиукраїнські» голоси в Америці? Ні. Навпаки, їх варто уважно розкладати на аргументи і відповідати по суті, без моралізаторства. Коли кажуть «ці гроші краще витратити вдома», відповідайте фактами про внутрішні інвестиції у виробництво боєприпасів і ППО в США, про робочі місця в ракетно-артилерійському ланцюжку постачань, про те, що поповнення складів – це американська оборона завтра. Коли кажуть «Європа нехай платить», показуйте, як Німеччина, країни Півночі та Британія масштабували підтримку і як США використовують важелі, щоб синхронізувати зусилля. Коли кажуть «потрібен мир будь-якою ціною», показуйте, чого реально вимагає Кремль, і чому «замороження» без поразок Росії на фронті – не розв’язує проблему, а відкладає її ціною вищих ризиків.
Є й внутрішньоамериканський аспект, який Україна і її друзі іноді недооцінюють. Антикорупційний порядок денний – не поступка Заходу, а фундаментальна умова збереження підтримки. Епізод із невдалими поправками до антикорупційних законів і швидким відкотом після протестів став новим приводом для скептиків у США: «Дивіться, вони не реформуються». Тому прозорість, аудит, притомна комунікація – це не «для галочки», а в тому числі для американського виборця, який у 30-секундному ролику хоче побачити просту логіку: «ми допомагаємо тим, хто б’ється і змінюється». Коли ця логіка працює, змінюються і соціологія, і порядок денний у Конгресі.
Американці не не люблять українців. У США іде жорстка конкуренція наративів про роль країни у світі. В одному полюсі – прихильники стримування агресорів, союзу демократій і промислового відновлення США через оборонні інвестиції, в іншому – коаліція втоми, недовіри до Вашингтону, ізоляціоністського інстинкту і медіа-циніків, які грають на роздратуванні. Україна для цієї внутрішньої суперечки стала символом: для одних – доказом того, що Сполучені Штати можуть зупинити агресора, не вводячи власні війська; для інших – символом нескінченного заокеанського проєкту, який, мовляв, відволікає від справжніх проблем.
Що робити Україні в такій реальності? По-перше, говорити мовою інтересів США. Пояснювати, як захист України знижує ризик великої війни в Європі, вчить Штати уроків для стримування Китаю і змушує союзників витрачати більше. Це не про «любіть нас», це про «цілком прагматично вигідно вам». По-друге, не гребувати конкретикою: назви штатів, де відкриваються лінії з виробництва снарядів і ППО; цифри контрактів; карти логістики. По-третє, не боятися визнавати проблеми і демонструвати, як Україна їх виправляє – від цифрових закупівель до енергетики й оборонпрому. По-четверте, будувати мережі в межах консервативного спектру – ветерани, промисловці, релігійні лідери, місцеві політики – з аргументом безпеки та порядку, а не лише цінностей (хоч і вони важливі).
Нарешті, не дозволяти ексцесам на кшталт Ґрін перехоплювати фокус. Так, вона медійно важка: її заяви про геноцид у Газі, її чвари з консервативними коментаторами, її антиукраїнські дописи – це гримуча суміш для заголовків. Але в сухому залишку – голосування в Конгресі, бюджетні рядки, контракти оборонпрому, коаліція союзників і втомлений, але все ще стійкий американський консенсус, що карати агресію – в інтересах США. Саме вони, а не стрічка X, визначають політику. І саме на них має спиратися українська стратегія.
Тож пропоную поставити нове запитання: «як перекладати українську боротьбу на мову інтересів і безпеки США так, щоб її чули в Огайо і в Айові, в офісі сенатора-республіканця і в будинку профспілкового активіста?». Коли ця перекладна працює, навіть найгучніші бірки програють цифрам і фактам, і з’являється усвідомлення, що підтримка України – це фактично страховка від більшої, дорожчої війни завтра. А це вже мова, яку американці дуже добре розуміють.
Про автора:
