Історія української громади Чикаго пов’язана з багатьма людьми, які після складних життєвих випробувань опинилися у Сполучених Штатах і продовжили тут громадську, культурну та духовну діяльність. Серед них поет Вальтер-Володимир Ковалик та священник УГКЦ отець Антін Лукомський.
Вальтер Ковалик: від Чикаго до радянських таборів і назад
Вальтер-Володимир Ковалик народився 10 квітня 1921 року в Чикаго в родині закарпатського емігранта Михайла Ковалика. У 1936 році, коли йому було 15 років, він разом із матір’ю вперше відвідав Україну. Вони поїхали до бабусі та дідуся в село Дроздовичі, нині Старосамбірського району Львівської області. Під час цієї поїздки юнак побачив природу Галичини.
Про це повідомляє Мілена Волянська.
Згодом Ковалик продовжив навчання у Перемишлі. Він вільно володів англійською, українською та польською мовами. У цей період почав писати перші вірші та познайомився з Емілією, яка згодом стала його дружиною.
У 1943–1947 роках Вальтер Ковалик перебував в Українській Повстанській Армії. Після цього потрапив у полон до НКВС, де зазнав катувань. Він був в’язнем радянської тюрми Бригідки у Львові та концтаборів у Мордовії у 1947–1957 роках.
П’ять років Ковалик ділив табірний побут із Митрополитом УГКЦ, згодом Патріархом Йосифом Сліпим, композитором Йосифом Барвінським та єпископом Чернецьким. У таборах він продовжував писати поетичні твори, які пізніше відновив по пам’яті та надрукував.
У 1957 році після десятирічного ув’язнення в Інті на волю вийшла Емілія. Вона добровільно приїхала, щоб розділити з Вальтером Ковали- ком десятирічне заслання в Алтайському краї. Там вона вийшла за нього заміж і народила двох дітей – Ольгу Гриців, 1957 року народження, та Ярослава, 1961 року народження.
У 1967 році родині Коваликів дозволили виїхати до Львова. Через неможливість знайти роботу вони невдовзі переїхали до села Підгірне Пустомитівського району Львівської області. Згодом родина збудувала власний будинок. Життя поступово налагоджувалося, хоча за сім’єю продовжував стежити КДБ.
У 1991 році з американського посольства в Україні Вальтер Ковалик отримав дозвіл на відновлення громадянства США. Наступного року, у віці 70 років, він разом із дорослими дітьми повернувся до Чикаго після 55 років мандрів та випробувань.
У Чикаго Ковалик відвідав цвинтар, де були поховані його батьки. Його дружина також планувала переїхати до нього, однак захворіла і в 1994 році померла в Україні.
Після повернення до Чикаго Володимир Ковалик займався громадською та літературною діяльністю. Із 1992 року він був членом Міжнародного ПЕН-клубу, з 1999 року – Національної спілки письменників України, з 2000 року – Асоціації українських письменників, а також Міжнародної асоціації поетів США, літературних об’єднань «Богема» та «Свіча Тараса» в Чикаго і Міжнародної громадської організації «Мала академія літератури і журналістики».
Із 2004 року Вальтер-Володимир Ковалик був Почесним Президентом Міжнародного фестивалю дитячої творчості «Рекітське сузір’я», який щороку проходить у селі Рекіти Міжгірського району Закарпатської області.
22 листопада 2009 року Ковалик разом із Юліаном Кулясом, головою фундації «Спадщина», взяв участь у відкритті пам’ятника Патріарху УГКЦ Йосифу Сліпому перед собором Володимира й Ольги в Чикаго. Пам’ятник створив київський скульптор Євген Прокопов. Саме біля цього собору 28 липня 1968 року Патріарх заснував однойменну чиказьку парафію, а в 1973 році посвятив її.
Вальтер Ковалик є автором численних віршів та поетичних збірок. Серед його творів – «Ти звабою в красі стоїш» (1947), «Народе мій!», «Цвіте Україна – вільна, незалежна», «Стяги України», «Прагну» (1990), «Чикаго» (1993), «Коли» (2000), «Посвята жінкам УПА» (2001).
До його поетичних збірок належать «Щем пройдених доріг» (Львів, 1995), Beneath Chicago Skies (Чикаго, 1997), Various apparition memory, «Не зречусь ніколи» (Львів, 1999), «Голгофа Митрополита Йосифа Сліпого» (2000), «Що болем залягло у серці» (2001), «Де поруч явора могила», «Повстанський будень» (2002), «Заховатись од долі не судилось» (2003), «Калиновий монолог» (2004), «Над вічністю буття» (2005), «Перстень з тризубом», My Emily (2006), «Сонети» (Львів – Чикаго, 2007), «Двох вісімок буття» (Львів – Чікаго, 2009), «Любов і хрест – тернові квіти» (Львів, 2012), «Вічний свободи плин – з любов’ю до життя» (2015).
За свою діяльність Ковалик був відзначений почесною нагородою за успіхи в англійській поезії міста Орландо у США в 2003 році, премією «Літературний Львів», медаллю «За відданість Україні» у 2007 році та дипломом ІІ ступеня XVIII бойківського літературно-краєзнавчого конкурсу імені Мирона Утриска у 2013 році.
Отець Антін Лукомський
Антін Лукомський народився 9 червня 1895 року в селі Черниці Жидачівського повіту на Станіславівщині, у Королівстві Галичини та Володимирії, яке входило до складу Австро-Угорщини. Нині це територія Івано-Франківської області.
Його батько був директором початкової школи в Черницях і помер 1 жовтня 1921 року, коли майбутнє сина ще не було визначене.
Антін Лукомський навчався на теологічному факультеті Львівського університету, а згодом закінчив духовну семінарію. 17 травня 1923 року його висвятили на священика. У серпні того ж року він став парохом у селі Лолин, нині Долинського району Івано-Франківської області. Саме в цьому селі у 1874–1879 роках часто бував Іван Франко, гостюючи у своєї нареченої Ольги Рошкевич.
Після призначення Лукомський поступово домагався дозволу на відкриття в селі читальні «Просвіти». Проти цього виступала нова окупаційна влада, яка намагалася не допустити створення осередку, розуміючи значення «Просвіт» для формування національної свідомості та збереження духу українців.
За сприяння отця Антіна Лукомського в селі організували хор «Просвіти». Для керування хором і виконання обов’язків дяка зі Стрия запросили Дмитра Брика. Під час першого виступу хору прозвучав гімн Івана Франка «Не пора, не пора москалеві, ляхові служить».
У Лолині також з’явився новий директор школи Михайло Гуменюк. Він став учителем не лише для дітей, а й для всієї громади. За його участю проводили регулярні відчити про важливі події національного життя країни, працював аматорський театральний колектив, який виступав у навколишніх селах. Люди активно долучалися до «Просвіти».
Отець Лукомський заснував читальню, аматорський театр і хор «Просвіти», а серед парафіян запровадив антиалкогольний мораторій. У 1931 році він збудував нову резиденцію, а стару почали використовувати для громадських заходів.
Того ж періоду Лукомський отримав призначення на душепасторську діяльність у селі Гніздичів. Там він також створив «Просвіту», гурток «Сільський господар» та молочарню.
Разом з отцем Антіном Лукомським проживала його хресна мати Марія Примівна. Вона була першою директоркою Інституту дівчат у Перемишлі – закладу, який відіграв значну роль у житті української спільноти. Інститут заснували 1895 року, а Марія Прима очолювала його протягом 16 років. Через хворобу вона була змушена вийти на пенсію у 1916 році.
Марія Прима була рідною сестрою Теофілії, матері Антіна Лукомського. Теофілія була вдовою і жила разом із сином.
Нову резиденцію, збудовану 1931 року за сприяння Лукомського, зберегла світлина. Стару резиденцію використовували для громадських потреб до 11 липня 1944 року, коли її спалили мадярські фашисти під час каральної акції.
У 1931 році отець Антін Лукомський став парохом села Гніздичів на Жидачівщині. Там знову активізувалася організаційна робота: було створено «Просвіту», відкрито молочарню та гурток «Сільський господар».
У 1944 році отець Антін Лукомський разом із дружиною Антонією, сином Левом, який народився у Стрию 1925 року, та дочкою Вірою, яка народилася в Лолині 14 червня 1929 року, емігрували до Німеччини.
Спочатку родина оселилася у таборі для переміщених осіб у Міттенвальді. Там отець Лукомський став таборовим капеланом пластунів і сумівців та заснував парафію УГКЦ.
У Німеччині він також охрестив трьох дітей Степана Бандери – Наталію, якій було вісім років, Андрія, якому було п’ять років, та Лесю, якій виповнилося два роки.
У 1950 році родина Лукомських переїхала до США та оселилася в Чикаго. Виконувати священичі обов’язки отець Лукомський уже не міг, хоча отримав парохію в Пітсбургу.
Отець Антін Лукомський помер 20 вересня 1952 року в Чикаго. Його поховали на цвинтарі Святого Миколая.
Фото: Мілена Волянська.
Автор: Данило Пєвчев