Міжнародний олімпійський комітет проводить сесії майже щорічно, а подекуди й двічі на рік. Початок було покладено 1894 року в Парижі (Франція). У 1962 році Міжнародний олімпійський комітет провів чергову, 59-ту, сесію в москві (СРСР). Наступне подібне рішення з боку МОК відбулось у 1980 році. Шкода, що така глобальна гуманістична організація, як Міжнародний олімпійський комітет, через організацію сесії фактично легалізувала тиранічний СРСР, який окупував різні держави та здійснював геноцид численних народів, зокрема й українців.
Зрозуміло, що ця подія привернула увагу міжнародної спільноти, представників національних олімпійських комітетів, міжнародних спортивних федерацій, найвищого керівництва радянського союзу, політиків із різних країн, а також, природно, й українців вільного світу. Особливо активно проти проведення олімпійських заходів в «імперії зла» протестувала українська діаспора у США – зокрема Осип Зінкевич та Український олімпійський комітет в екзилі. Бо ж що могли зробити українці в УРСР? Натомість українці в еміграції доклали чимало зусиль, щоб привернути увагу світової спортивної та політичної громадськості до українського питання.
На прохання українців із США президент МОК відвідав Україну
Варто зауважити, що особисто до президента МОК Ейвері Брендеджа українська діаспора зі США зверталася щодо розв’язання українського олімпійського питання ще раніше і неодноразово. Чому саме на нього покладалося чимало надій? Бо Ейвері Брендедж був американцем. Тому українській громаді у США було зручніше контактувати зі своїм співвітчизником. До того ж українці у США на той час уже здобули собі авторитет та повагу суспільства, громадськості та політиків.
Отже, у 1958 році, напередодні поїздки Брендеджа до СРСР, українці звернулися до нього, адже дізналися, що президент Міжнародного олімпійського комітету відвідає також Київ. Про це є спогади Осипа Зінкевича, безпосереднього учасника цих подій. Ось що він пише: «В 1958 р. президент МОК, американець Авері Брандеж, їздив до СССР з офіційною візитою. Зразу, перед його поїздкою, довідавшися про неї, УОК запропонував Брандежеві відвідати Україну і відбути розмови з керівниками українського радянського спорту та порушити справу участи України в Олімпіядах. І справді Брандеж будучи в СССР відвідав Україну. В Києві приймали його з усіма почестями. В розмові з керівниками спорту УРСР, Брандежеві було сказано, що українці є задоволені зі своєї участи в збірній загальносовєтській олімпійській команді, що в СССР немає жодної дискримінації в спорті, і що ця проблема на Україні взагалі не існує».
Чи міг Брендедж почути щось інше від зросійщених українських комуністичних чиновників у СРСР? Звісно, ніщо, окрім прославляння та вихваляння радянського спорту, побуту й життя, там не могло прозвучати. З одного боку, українська діаспора у США зробила неймовірне зусилля і домоглася, щоб сам президент Міжнародного олімпійського комітету відвідав Київ. Це реально фантастично.
Можливо, він і планував такий маршрут. Хоча це малоймовірно. Бо такі поважні особи з офіційним візитом їздили здебільшого лише до столиці «імперії зла». Про Київ годі було й сподіватися. У такому разі можна припустити, що Брендедж дослухався до української громади у США і спеціально додав до програми візиту ще й Київ, щоб дізнатися про стан українського спорту.
З іншого боку, це був справжній «провал» українців вільного світу, зокрема у США, адже вони довірилися словам українців або ж росіян, які спілкувалися з Брендеджом. Це була величезна помилка, бо вони тільки нашкодили справі, сказавши, що в українських спортсменів немає жодних проблем. Почувши таку відповідь, звісно, президент МОК міг вважати, що все насправді гаразд.
Мою версію підтверджує спогад Осипа Зінкевича про те, що після такої розмови з українцями в Україні українцям у США потрібно було виправляти ситуацію: «Після цього треба було багато зусиль, щоби вияснити Брандежеві цілу суть справи, так і не знаючи до сьогодні, чи він усвідомив собі це, чи й дальше домінує в нього звичайна американська наївність».
Отже, гарна справа – приїзд президента Міжнародного олімпійського комітету до України у 1958 році – обернулася проти українського питання. Ба більше, вона нашкодила настільки, що після цього Ейвері Брендедж, який проявляв прихильність до Радянського Союзу, ще більше повірив їм і засумнівався в діях українців у США.
Сесія МОК та українське питання
Шкода, але я не маю достовірної інформації, чому Міжнародний олімпійський комітет обрав місцем проведення 59-ї сесії саме москву. Напевно, це якимось чином відповідало тогочасній олімпійській стратегії цієї організації. Якщо так, тоді це справді велика помилка. Також невідомо, чи хтось протестував проти такого рішення. Достеменно мені відомо, що українська діаспора була категорично проти цього. Адже українці чудово розуміли підступність, безглуздість та цинічність організації подібних заходів на території агресора, окупанта, де роками триває геноцид та порушуються права людей.
Натомість МОК вважав інакше. Не зволікаючи, українці діяли миттєво. Український олімпійський комітет в екзилі безпосередньо комунікував із цього питання з президентом Міжнародного олімпійського комітету Ейвері Брендеджом. В архіві УОК є унікальні фонди, які зберегли для нас справжню українську історію олімпійського руху. Ось, наприклад, один із листів, адресованих Брендеджу. Цитую уривок: «Дорогий Пане Президенте, щиро дякуємо за Ваш лист від 11 квітня 1962 р. З нього ми зрозуміли, що справу України Ви поставите на порядок нарад Міжнародного Олімпійського Комітету, за що ми Вам будемо вдячні. В між часі наш Комітет одержав багато листів від різних членів МОК, в яких вони висловлюють симпатії до справи, за яку ми змагаємося, і обіцяють підтримати українське питання на форумі МОК».
Отже, інформаційна служба Українського олімпійського комітету повідомляла, що УОК вислав меморандуми до президента Міжнародного олімпійського комітету, членів МОК, національних олімпійських комітетів, організаційного комітету Олімпійських ігор у Токіо (Японія) та міжнародних спортивних федерацій і отримав чимало схвальних відгуків та запевнень офіційних осіб у всеосяжній підтримці українського питання.
УОК також мав назву Український світовий комітет для справ спорту. Він був змушений змінити назву під тиском комуністів, чиновників МОК та представників США.
Зі спогадів Осипа Зінкевича відомо, що заклик українців підтримали і готові були проголосувати на користь українського питання всі представники англійської делегації на чолі з сером Артуром Порітом, представник Мексики М. Гомез, віцепрезидент Міжнародного олімпійського комітету Дуглас Ф. Робі, керівник Американського олімпійського гімнастичного комітету Дж. Дж. Гулак, президент Міжнародної федерації гімнастики Чарло Троені та інші достойники й авторитетні постаті міжнародного спортивного та олімпійського руху.
З такою підтримкою, вважаю, українське питання могло би бути проголосоване позитивно. Звісно, якби воно було на порядку денному!
У листі до Брендеджа Осип Зінкевич писав таке: «ми є певні, що коли б Ви поставили українську справу на порядок нарад 59 сесії МОК в Москві, вона одержала б загальну апробату, а коли б дійшло до голосування, ми є певні, що подавляюча більшість членів МОК і учасників сесії голосувала б за тим, щоби Україна брала окрему участь в Олімпійських іграх».
Справді, українці мали значну підтримку напередодні сесії. Але слід пам’ятати, що у 1958 році Ейвері Брендедж відвідав Київ та спілкувався з чиновниками фізкультурно-спортивного руху і, почувши їхні відповіді, напевно, склав свою версію ситуації, яка була не на користь будь-яких доводів Українського олімпійського комітету в екзилі.
Не полишаючи українську справу на міжнародній олімпійській арені, у меморандумі Український олімпійський комітет продовжував домагатися, «щоби справа участи України в Олімпійських іграх, як рівнож питання ліквідації прибалтійських Олімпійських Комітетів большевиками, національна дискримінація в спорті в СССР були поставлені на порядок денний 59-ої Сесії МОК в Москві». Уявляєте собі, щоб такі питання розглядалися у «логові звіра»!?
Український олімпійський комітет в екзилі також звертався до всіх українських товариств і організацій у різних куточках світу із закликом підтримати меморандум і всіляко впливати на МОК і СРСР та тиснути на них. Цитую уривок: «В зв’язку з цією Сесією МОК, український олімпійський комітет звертається до всіх українських спортивних товариств, до окремих українських громадських централь і організацій та до окремих осіб, щоби вони писали листи і звернення, протестували проти російського колоніалізму у спорті і домагались запрошення України до участи в наступній Олімпіяді, яка має відбутись в Токіо в 1964 р. Всі листи, протести і звернення слід слати до Президента МОК А. Брандеджа (Чікаго, США), Канцлера МОК О. Маєра (Швайцарія), як рівнож до окремих Національних Олімпійських Комітетів та членів МОК в країнах поселення української еміграції».
Саме такого єднання світового українства потребувало українське питання на міжнародній олімпійській арені.
Як нам відомо з листування Українського олімпійського комітету в екзилі та президента Міжнародного олімпійського комітету Ейвері Брендеджа, у листі від 11 квітня 1962 року, тобто напередодні проведення сесії, Брендедж повідомляв про намір поставити українське питання на обговорення. Однак насправді й понині невідомо, чи обговорювалося українське питання на сесії МОК у Москві. Бо ж офіційні документи про це мовчать. А радянська преса, звісно, такого не розповіла б.
Водночас подальша історія підказує нам, що, напевно, українська справа не була внесена до програми сесії. Адже взаємини Міжнародного олімпійського комітету в особі його президента Ейвері Брендеджа з представниками Радянського Союзу тільки поліпшувалися та міцнішали. Тому яке там українське питання, коли вплив комуністів усередині МОК тільки зростав.
В СРСР цю подію бачили по-своєму, по-радянськи. Часопис «Радянський спорт», що видавався у Києві, писав такі заголовки: «За дальший розквіт олімпійського руху», «За дружні зв’язки спортсменів усього світу» тощо.
В інтерв’ю кореспонденту ТАРС президент МОК сказав таке:
– Я вважаю, що МОК висловив велику вдячність національному Олімпійському комітету СРСР, обравши його голову Костянтина Андріанова членом виконкому. Радянський Олімпійський комітет і спортивні організації зробили багато для розвитку спорту в усьому світі.
Окрім цього, на сесії було прийнято рішення присудити п’ять спеціальних олімпійських нагород. Одну з них вручено М. Романову за його заслуги у розвитку олімпійського спорту. Це має вигляд такого собі бартеру між МОК та СРСР.
Що ж до самої сесії, то її відкривав голова Президії Верховної Ради СРСР Леонід Брежнєв. На відкритті було чимало спортивного й політичного «бомонду» та навіть Юрій Гагарін! А після сесії Ейвері Брендедж мав аудієнцію в самого голови Ради Міністрів СРСР Микити Хрущова.
У 1964 році Ейвері Брендедж скаже таке: «Спорт в СРСР служить не одинакам, а мільйонам. Саме в цьому й полягає благородний зміст олімпійського руху». Це цитата з газети «Радянський спорт».
Незважаючи на супротив та перешкоди у розв’язанні українського питання на міжнародній олімпійській арені, Український олімпійський комітет в екзилі не полишав надії на вільний український олімпійський рух та участь України в Олімпійських іграх окремою командою. Українська діаспора продовжувала працю на олімпійській ниві, щоб досягти поставленої мети. Минали роки, і нарешті Україна самостійною командою почала брати участь в Іграх Олімпіад та зимових Олімпійських іграх. Але ворог і понині шкодить нам. Тому дуже важливо пам’ятати: історію знаєш – перемогу здобуваєш!
Автор: Олексій Лях-Породько
