У будинку Марини Власюк у Маналапані, штат Нью-Джерсі, українські речі – не декорації.
Старі вишиванки, рушники, подушки, ткані вироби, скриня, ляльки-мотанки. Одні належали бабусям і прабабусям, інші з’явилися вже в Америці. За кожною – конкретна людина й своя історія.
Музеєм Марина це місце не називає. Та й колекцію ніхто спеціально не створював. Вона просто росла – річ за річчю. Щось Марина привезла з України сама. Щось передавали родичі. Деякі речі почали шукати вже у США – для українських фотопроєктів, вистав, «Вертепу».
Але для неї важливо не просто зберегти стару вишиванку чи рушник. Важливо знати, чиї руки це створили. У родині пам’ятають імена жінок, які вишивали, ткали, шили. Бабусь, прабабусь, мами. Колись ці речі були звичайною частиною дому. Сьогодні, за тисячі кілометрів від України, вони вже мають зовсім іншу вагу.
Одна зі старих скатертин пов’язана з бабусею Ганною. У дитинстві Марина не бачила в ній нічого особливого – просто річ, яка завжди була вдома. Значно пізніше вона почала розглядати дрібні хрестики, сліди ремонту тканини й думати про те, скільки часу хтось колись провів над цією роботою.
І таких історій тут багато. Великий тканий килим створила бабуся Маруся. Вона володіла різними техніками рукоділля. Ляльки-мотанки, яких у домі вже ціла колекція, робить мама Марини – Світлана.
Після початку повномасштабної війни речей стало більше. Марина Власюк очолює благодійний фонд USA Stands with Ukraine. Для проєкту Photo for Ukraine, у межах якого проводили фотосесії в українському одязі, потрібні були вишиванки, головні убори, аксесуари. Частину знаходили в Америці, частину передавали з України. Українські майстрині в Нью-Джерсі допомагали відтворювати окремі елементи традиційного строю.
Потім був «Вертеп». Знову знадобився одяг. Знову почали шукати, питати, привозити. Так родинна колекція поступово стала значно більшою за історію однієї сім’ї.
А починалося все набагато раніше. Близько десяти років тому Марина переїжджала до США разом із двома дітьми. Життя потрібно було вмістити у валізи. Серед речей, які вона вирішила взяти із собою, були вишиванки та бабусині подушки.
І тут, мабуть, найцікавіше. В Україні така подушка могла просто лежати на ліжку. Рушник – висіти в хаті. Вишиванка – чекати свята. В Америці ті самі речі починають працювати інакше.
Вони стають відповіддю на запитання дітей: звідки ми? Хто це зробив? Кому це належало?
Іноді річ проживає дивне друге життя.
Те, що десятки років тому бабуся робила для своєї хати, сьогодні її онуки показують дітям уже в Америці. І, можливо, найважливіше тут навіть не зберегти сам рушник чи вишиванку.
Важливо не загубити ім’я людини, яка колись тримала в руках голку.
Авторка: Тамара Заяць
