Після опівночі, майже в цілковитій темряві, Андрій, позивний «Друня», водій із Батальйону безпілотних систем 110-ї окремої механізованої бригади України, готується до рейсу з підвезення боєприпасів у дронову підрозділ на фронті. Він завантажує пікап FPV-дронами (First-Person-View) та вибухівкою; автомобіль обладнаний глушником сигналів для захисту від ударів ворожих FPV.
Боєць із Батальйону безпілотних систем 110-ї окремої механізованої бригади України готує вибухівку для FPV-дрона. Фото: David Kirichenko
Коли машина готова, починається ривок до передової. Уздовж доріг, що ведуть на фронт, повільно сунуть вантажівки, цивільні авто та бронетехніка, обтягнуті саморобними клітками й звареними плитами — захист від всюдисущої загрози дронів. Це сцена, ніби вирвана з Mad Max, але водночас — суворе відображення того, як малі й дешеві дрони перекроїли сучасну війну.
Зі мною — Раян Ван Ерт (Ryan Van Ert), кінематографіст із Лос-Анджелеса. Ми познайомилися під час моєї попередньої поїздки в Україну, і він вирішив приєднатися до цієї місії. Торік я провів майже тиждень, вмонтований у дроновий підрозділ у Часовому Ярі, підходячи на відстань 1,5 км до російських позицій. Але за рік зона ураження сильно розширилася: тепер усе в межах 10–15 км від фронту є законною ціллю для ворожих дронів.
Перед виїздом Андрій попереджає: якщо пікап зупиниться з будь-якої причини, не варто нічого брати — просто біжіть у найближчу лісосмугу. У бронежилетах і шоломах ми мчимо вибоїстими сільськими дорогами. На пасажирському сидінні боєць тримає напоготові автомат, готовий збити ворожий FPV, якщо той пікіруватиме на нас. Волоконно-оптичні дрони, що чатують уздовж доріг, стали смертельною небезпекою для обох сторін.
Андрій вмикає музику з Bluetooth-колонки, і кожна пісня ще більше нагнітає напруження. Я вдивляюся у вікно, уявляючи російські дрони, що кружляють десь над нами, спостерігаючи з темряви. Ближче до фронту Андрій гасить фари, одягає прилади нічного бачення й далі веде машину в повній темряві.
Богдан, оператор дрона з Батальйону безпілотних систем 110-ї окремої механізованої бригади України, керує FPV-дроном у Донецькій області під час активних бойових дій. Фото: David Kirichenko
Я не можу позбутися думки, що швидкість на цих розбитих дорогах може пошкодити пікап і змусити нас залишити його там, де стояти на місці смертельно небезпечно. А потім інша думка: ось я, поруч із Раяном — двоє фрилансерів на фронті, далеко від будь-якої «подушки безпеки» редакцій. Якщо щось трапиться, ми самі за себе. Ми не солдати, але прийшли сюди добровільно, а це означає — прийняти жорстку правду: тут смерть не абстракція, а цілком реальна можливість для нас. «Справжня шкура в грі», як кажуть, у моїй спробі розповісти історію України з фронту.
Незадовго до виїзду я підслухав, як Раян по телефону повідомляв комусь, куди вирушає, про всяк випадок. Я зробив так само — написав другові, що якщо він не почує від мене кілька днів, то ось де я, і з яким підрозділом, аби знали, де починати пошук.
На передовій нас зустрічає Богдан, позивний «Бандера», оператор дронів. Солдати швидко розвантажують припаси, і починається зворотний шлях. Незабаром Богдан чує по рації, що Андрія атакував російський дрон — його пікап дивом уникнув удару. Це була небезпечна мить, але він лишився неушкодженим.
Богдан курить після кількох годин керування FPV-дронами. Фото: David Kirichenko
На світанку Богдан попереджає нас: готуйтесь до щоденних штурмів, які зазвичай починаються масованими ударами плануючих бомб. У цій частині Донецької області, біля кордону з Дніпропетровщиною, останні дні бої не вщухають.
Протягом годин майже без пауз Богдан запускає FPV-бомбардувальники, намагаючись стримати постійні російські наступи. Спершу ворожа піхота повзе відкритими полями й лісосмугами в напрямку села. Тоді дрони Богдана починають їх полювати, працюючи в тандемі з артилерією, аби вибивати їх із укриттів.
«Артилерія може накривати сектори, але вона не женеться за кимось у підвал», — каже Андрій «Прайс», який координує польотну місію й допомагає Богдану з наведенням.
Сергій «Грей» готує вибухівку для FPV-дронів. Фото: David Kirichenko
Коли російський штурм посилюється, у хід ідуть мотоциклетні групи. Сергій, позивний «Грей», займається вибухівкою, бігаючи туди-сюди, щоб встановити підривник перед запуском дрона. На екранах видно, як мотоцикли ріжуть поля, здіймаючи стовпи пилу. Я перекладаю швидкі фрази українською для Раяна; згодом він зізнається, що вперше відчув «справжній страх».
Частина мене сумнівається, чи варто перекладати всі небезпечні повідомлення, які обмінюють між собою солдати. Лише кілька днів тому російський штурм прорвався, змусивши українських операторів дронів кинути контролери, схопити автомати й відбивати ворога вже в ближньому бою. Я розповідаю Раяну про це, попереджаючи, що є ймовірність, що нам доведеться чинити так само — боротися за власне життя з автоматами, а не з камерами.
Раян Ван Ерт готується до можливого російського штурму позицій. Фото: David Kirichenko
На одному з екранів російський мотоцикліст проривається крізь село, лавіруючи між полями та лісосмугами. Андрій різко командує: «Лівіше, лівіше… вище!» — намагаючись втримати ціль у прицілі. Складний рельєф, швидкість мотоцикла й збої відеосигналу ускладнюють переслідування, але зрештою вони знаходять момент. Раптовий спалах розриває екран. «Так. Великий вибух», — підтверджує інший оператор із командного пункту, стежачи за трансляцією з Mavic, водночас вишукуючи рух.
Андрій «Прайс» допомагає координувати FPV-бомбардування. Фото: David Kirichenko
Коментуючи броню у стилі Mad Max, яка тепер масово використовується на фронті, Богдан каже: «Якщо танк із клітками й глушником помічений, щоб його знешкодити, потрібно щонайменше удвічі-втричі більше дронів — шість-вісім. Ми колись сміялися з їхніх кліток, а тепер і самі їх ставимо».
Солдати пояснюють: після бою за Авдіївку у 2024 році — коли допомога США була зупинена, і Україні довелося покладатися на власні ресурси — армія різко наростила використання дронів по всьому фронту. «Якби тоді в України було більше артилерії, їй не довелося б так сильно покладатися на дрони», — каже Богдан.
Наразі українська піхота на передовій малочисельна й рідко вступає у прямі зіткнення з ворогом, якого відстежує. В основному вона виступає коригувальником для інших підрозділів, ведучи ближній бій лише тоді, коли росіяни заходять безпосередньо в їхні позиції.
Андрій, боєць Батальйону безпілотних систем 110-ї окремої механізованої бригади України. Фото: David Kirichenko
Андрій відзначає, що росіяни мають явну перевагу в живій силі. Вони щодня кидають у бій хвилі солдатів на самогубні завдання. Більшість гине, але з часом безперервні атаки можуть прорвати українські позиції. На російському боці життя нічого не варте, але для України збереження кожного життя — пріоритет.
Поки що «стіна дронів» України продовжує тримати лінію оборони проти Росії. Це багаторівнева система безпілотних засобів, яку Кремль намагається прорвати вже кілька років. Підрозділи за цією стіною, такі як Батальйон безпілотних систем 110-ї окремої механізованої бригади, становлять лише 2% особового складу Києва, але спричиняють третину втрат ворога.
Та з огляду на те, що так звану «вісь зла» озброює Кремль, а конвеєр росіян, готових померти за платню, здається нескінченним, війна триває. Якщо Росію не зупинити тут, то м’ясорубні тактики й «бронировані монстри у стилі Mad Max», які сьогодні сунуть українськими полями, завтра можуть захлинути дорогами та ландшафтами східного флангу Європи.
Про автора:
