У Женеві наприкінці листопада, коли США й Україна оголосили про “оновлену та уточнену рамку миру”, багато хто видихнув із полегшенням. Здавалося, що транснаціональний скандал із сирим документом, який ще тиждень тому витягував з контексту все – від амністій до відмови від НАТО, – нарешті минув. Газети писали про «корекцію», дипломати говорили про «точніші формулювання», радники наголошували, що все це лише робочий етап. Та правда полягає в тому, що проблема не в самих формулюваннях, а в тому, що сталося за лаштунками: червоні лінії виявилися розмитими не лише у плані, який викликав обурення, а й у свідомості тих, хто мав би їх окреслювати.
Дивно, але світ у такі моменти стає дуже схожим на дзеркальну галерею. У Женеві дипломати міркують, що саме Україна вважає непорушним. У Києві – що насправді хоче Вашингтон. У Європі намагаються відчитати сигнали обох столиць так, щоб не підставити власні інтереси. А в українців – і в Україні, і поза її межами – в головах існує проста, але непохитна істина: жодна українська територія не може бути визнана російською. Навіть тимчасово. Навіть де-факто. Навіть як частина перехідного періоду. Усе інше можна обговорювати, але це – ні. І саме ця істина робить майбутні переговори такими крихкими.
Зустріч у Женеві, яка мала стати корекцією невдалого старту, підсвітила головну проблему: більшість “червоних ліній” зараз ніхто не вимовляє вголос. Уряд не хоче виглядати ненадійним партнером. Опозиція не хоче виглядати зрадниками. Дипломати не хочуть створювати враження жорсткої позиції, яку потім не зможуть захистити. Активна частина суспільства боїться навіть сформувати думку: варто її озвучити – і одразу накинуться звинувачення в “поступках”. Усе тримається на негласній домовленості не називати речі своїми іменами.
І це жахливо зручний вакуум для всіх, хто сидить за столом переговорів. Бо там, де українці мовчать, завжди знайдеться хтось інший, хто скаже замість них. Не обов’язково вороги. Може бути і союзник, який має іншу мету й інший календар подій. У Вашингтоні головна мета – завершити конфлікт до початку великих контактів з Китаєм. У Брюсселі – отримати гарантії, що війна не повернеться до Європи з новою силою. У Женеві – уникнути провалу, який дискредитує сам формат. У всіх сторін є логіка, але в жодної з них немає мотивації артикулювати українські обмеження краще за самих українців.
Туманність червоних ліній – це не просто технічна вада. Це прірва, в яку рано чи пізно провалюється реальність. Особливо тоді, коли у сторін є різні бачення того, що таке мир. Для частини міжнародної спільноти мир – це передусім припинення вогню. Для України – повернення своїх людей і своїх земель. Між цими двома поняттями пролягає не дипломатична, а моральна відстань. Тому будь-яка формула миру, яка зачіпає території, приречена на спротив, і це не політична позиція, а форма виживання. Війна навчила українців дивитися на карту не як на папірець, а як на тіло. І тіло не відрізають заради компромісу.
Це розуміють і в Москві, і в Берліні, і у Вашингтоні. Саме тому у Женеві ніхто відкрито не говорить про території. Усі говорять про “параметри”, “умови”, “етапи”, “взаємні безпекові механізми”. Це мова, яка дозволяє дипломатам рухатися, не зачепивши оголеного нерва. Але ця мова створює ілюзію, що проблема в техніці. Хоча насправді проблема – в природі цих переговорів. Мир не може бути побудований на словах, які всі вимовляють так, щоб не сказати нічого.
Є ще один непомітний аспект, про який воліють мовчати. Українська політична культура живе логікою «все або нічого». З цієї логіки народився Майдан і з цієї ж логіки народжується будь-який спротив компромісам. Вона героїчна, але вона також руйнівна, коли доходить до важких рішень. За останні роки сформувався своєрідний суспільний інстинкт: влада має підписати щось таке, щоб можна було її ж знищити за це на наступний день. Це не стратегія – це захисний механізм. Так само й влада боїться навіть торкатися складних тем, розуміючи, що публічний простір отруєний готовністю карати за спробу пошуку виходу.
І це стосується не лише територій. Це стосується всього, що не піддається миттєвому поясненню. Амністії. Гарантій. Статусів. Механізмів контролю. Етапності. Параметрів виведення військ. Питань, які вирішуються не під крики, а під холодне світло. Але в Україні світло люто не люблять – воно показує не тільки ворога, а й себе в дзеркалі.
Тим часом у США мир сприймається інакше. Тут на перше місце виходить питання відповідальності перед виборцем. Ніхто не збирається програвати внутрішню політичну битву заради благородних і абстрактних принципів. І ця різниця культурних кодів зараз впливає на переговори сильніше, ніж 28 пунктів, про які всі стільки говорили. У Вашингтоні важливо показати результат. У Києві важливо не допустити зламу. У Брюсселі важливо не втратити контролю над власними страхами. У Москві важливо повернутися до клубу великих держав і підтвердити свою “історичну місію”. І коли ці чотири сили рухаються одночасно, українські червоні лінії, якщо їх не озвучити, стають невидимими.
Усе це виглядає похмуро, але в цьому є й надія. Українці не погодяться на легітимізацію чужих прапорів на своїй землі. Не погодяться не тому, що “так написано в Конституції”, а тому що це – межа, яку не можна переступити без смерті самої ідентичності. Світ може цього не зрозуміти, але він вимушений буде це прийняти. Бо мир, який заперечує людську природу, не тримається довго.
У Женеві, за повідомленнями, дипломати вже зараз намагаються обійти питання статусу територій, сподіваючись, що до цього можна повернутися пізніше. Це самообман. Є речі, які не можна відкласти, бо вони визначають усе інше. І те, що Україна не погодиться на визнання окупації, – не проблема України. Це факт, який має бути не на периферії, а в центрі переговорів.
Українці в США переживають це особливо гостро. Тут, серед людей, які знають обидві реальності – українську і американську – відчувається розрив між тим, як бачать війну в Києві, і тим, як її бачать у Вашингтоні. Для Америки вона є частиною глобальної шахівниці. Для українців вона є частиною власного дому. І цей розрив не можна заповнити словами “оновлена рамка миру” чи “координація позицій”. Його можна заповнити тільки чесністю.
Необхідно визнати: без чітко сформульованих українських позицій інші сторони будуть діяти за своїми інтересами. Не зі зла. Просто за логікою великої політики. Якщо Україна не встановить межі того, що може бути предметом торгу, то весь світ вважатиме, що меж немає. Якщо Україна не скаже, що питання територій не є технічним, то його почнуть трактувати як технічне.
Є багато речей у цій війні, які не залежать від Києва. Але є одна, яка залежить тільки від нього: ясність.
Світ може шукати компроміси, відступи, гібридні формули й “мирні архітектури”. Але світ не може збудувати мир, який суперечить природі самої України. А природа України проста: земля не продається і не дарується. Її повертають або за неї вмирають.
Саме ця істина – не 28 пунктів, не Женевські зустрічі, не багатосторонні переговори – є стрижнем усього процесу. І поки вона залишається непохитною, у кожної дипломатичної конструкції є шанс не стати ще одним договором, що розсипається після першого ж пострілу.
Про автора:
