16 листопада у Центральній бібліотеці Сан-Франциско було відзначено 92-у річницю Голодомору – геноциду українського народу. На заході виступила доцентка (Associate Professor) Університету Каліфорнії у Берклі Наталія Гошилик, а потім було показано документальний фільм «Голод за правдою». Захід був зорганізований Каліфорнійським відділом Українсько-Американської координаційної ради (УАКР).
У вступному слові начальник відділу іноземної літератури бібліотеки Михайло Пашков та організаторка заходу від УАКР Марія Черепенко із вдячністю зазначили, що бібліотека надає приміщення для відзначення скорботних роковин Голодомору щорічно від 2010 р. Заснувала цей захід активістка української громади Сан-Франциско Надія Деркач, якої вже немає на цьому світі; проте, традиція живе.
Будь-яка згадка про цю трагедію в СРСР була суворо заборонена, але й навіть тут, у вільному світі, далеко не всі, хто її пережив, наважувалися розповідати про ці жахи. «Мій батько, який пережив Голодомор, ніколи про це не розповідав», – зізналася Марія Черепенко.
Виступив також Генеральний консул України в Сан-Франциско Дмитро Кушнерук.
Наталія Гошилик, асистент професора в Університеті Берклі, представила огляд нових художніх та нехудожніх книжок про Голодомор. Зокрема, вона показала книжки, які можуть зацікавити дітей та підлітків.
Родинні розповіді або художні сюжети найкраще допоможуть дітям та молоді дізнатися про ці трагічні сторінки історії власного народу, – зазначила Наталія. «Бабині кури», «Розкажи мені історію, бабця», «Нитки: українська сорочка Злати» – назви книжок говорять самі за себе. Більшість книжок, представлених Наталією, – двома мовами: українською та англійською.
Показала Наталія також книги для дорослих. Насамперед, це документальне дослідження видатної американської спеціалістки з історії та сучасної політики Росії, України та пострадянських країн Енн Еплбаум Red Famine. Є також книги мемуарного жанру: Erin Litteken, The Memory Keeper of Kyiv (2022); Cynthia LeBrun, Black Sunflowers (2024); психологічний роман Тані П’янкової «Вік червоних мурах», тощо.
Всі промовці наголошували на зв’язку Голодомору з нинішньою агресивною війною, розв’язаною путінською РФ проти України. Як червона радянська імперія, так і сучасна російська, прагнули і прагнуть знищити український народ за непокору, небажання бути насильно приєднаними до імперії, за прагнення свободи.
Ці паралелі яскраво показані у документальному фільмі Hunger for Truth (Голод за правдою), який було презентовано на цьому заході. Фільм створено за матеріалами, які залишила для історії канадійська журналістка Рея Клайман (Rhea Clyman).
Ця смілива дівчина стала чи не першою з північноамериканських журналістів, які висвітлювали справжнє обличчя радянського «раю» і зокрема жахи голоду в тодішній Українській РСР.
Народжена у єврейській родині у Польщі, вона з батьками Соломоном і Анною дворічною дівчинкою емігрувала до Канади у 1906. А у 24 роки, у 1928, вона, молода журналістка самотужки приїхала до СРСР, зачарована розповідями про «соціалістичний рай». Вона збиралася висвітлювати успіхи будівництва держави робітників і селян, де немає безробіття, жінки й чоловіки рівні, і всі щасливі.
Рея влаштовується на роботу асистенткою кореспондента New York Times, сумнозвісного Уолтера Дюранті (який саме і виспівував оди радянському раю). Проте, у Реї склався зовсім інший погляд на життя у СРСР. Вона відходить від Дюранті і влаштовується кореспонденткою лондонської газети, проте пише позаштатно до багатьох канадських, американських та британських видань. Пише те, що бачить на власні очі.
Смілива дівчина подорожує Союзом. Спочатку – на північ, до сталінських таборів, щоб перевірити чутки, ніби радянська влада використовує в’язнів як рабів – і переконується в цьому, побачивши умови життя в містечку Кем, куди сторонніх не допускають. «Місто – в’язниця, де ніхто не сміється», – такий заголовок одної з її статей про табори.
У 1933 році вона з двома дівчатами – американками вирушає шукати правди на південь. Вони потрапляють у Харків, тодішню столицю Української РСР. У кадрі фільму – довжелезна черга біля хлібної крамниці. Наївні шукачки пригод, мандрівниці навіть не запаслися достатньою кількістю харчів – але тут вони нічого не знайшли, крім нескінченних черг. Вони виїжджають за місто – на селі – то вже повинно бути щось їстівне! Проте – спустошені хати, не зібране ніким колосся, села наче вимерли… Нарешті в одному з сіл їх оточують місцеві: «Чи не могли б ви передати наші прохання до Кремля? Ми тут голодаємо… наші діти їдять траву, бо нічого більше ми не можемо їм дати»… Одна селянка на підтвердження роздягає дітей, показуючи їхні спухлі животики, тонкі ніжки… «У нас забрали хліб, худоба повмирала. Забрали все».
Кадри 30-х років перемежаються із сучасними. Фільм 2018 року, ще до повномасштабного вторгнення, лихо лише розгортається на Донбасі. Крупним планом – одна сім’я: Сергія Глондара. Залишивши дружину та новонароджену доньку, він пішов захищати Україну у складі полку спеціального призначення і потрапив у полон… Лише у 2020 р. його нарешті обміняли, і він повернувся додому.
Тим часом, у фільмі науковці розгортають контекст подій, що їх так сміливо висвітлювала молода канадійська журналістка. Рея Клайман писала, що причина голоду в Україні та на Кубані «не лише посуха, але й неправильні рішення, ухвалені в верхах радянської влади», у надмірній колективізації та експропріації всієї власності селян. Енн Еплбаум, Сергій Плохій, інші науковці в Україні, США, Канаді вказують на зв’язок між розгромом УНР у 1922 році та влаштованим сталінською владою голодомором: з метою позбутися непокірних українців, які чинили відчайдушний спротив примусовому відчуженню своїх господарств та винищенню основи української нації – хазяйновитих селян, які були оголошені «куркулями».
…Молоді мандрівниці, проїхавши Україною (завітали вони також у Донецьк, де побачили жахливі умови життя й праці шахтарів) та Кубанню, переїхали через Кавказ до Грузії. Цілком інше життя! Можна відпочити та… наїстися! Проте, їх схопили доблесні «органи». Показали їм статті, написані Реєю. «Фальшиві статті про СРСР! Брехня!» Їх депортували. Спочатку – до Москви, а потім посадили на літак і видворили з країни.
Невтомна Рея, тільки – но повернулася до Канади, закидує редакції газет статтями правди про радянське життя. А невдовзі від’їжджає… до Німеччини, де висвітлює становлення гітлерівського рейху. Єврейка – у нацистській столиці, знову пише про вже іншу трагедію, що розгортається в неї на очах. Дожила в Німеччині до сумнозвісної «Кришталевої ночі» – єврейського погрому в листопаді 1938 р. Нарешті, відлетіла з Берліна з групою єврейських біженців. Літак зазнав катастрофи під час посадки в Амстердамі. Рея зламала хребет, але якимсь дивом залишилася живою і навіть уникла паралічу.
Проте, відтоді вона якось притихла. Публікувала статті, але вже не подорожувала. Оселилася в Нью – Йорку, де прожила до 1981 року.
…А фільм переплітає історію й сучасні події, через людські долі. Ось справа НКВД проти Миколи та Кості Бокань – батька й сина, які створили фотоальбом своєї родини під час Голодомору… Справи, лише недавно розсекречені – в незалежній Україні темні секрети радянських спецслужб нарешті побачили світло денне.
Талановитий кінорежисер Андрій Ткач створив портрет видатної журналістки і водночас – наскрізну історію геноциду українського народу. Історію, що тягнеться від сталінського Голодомору до путінської війни.
«Досить складно знайти фільм про Голодомор, особливо англійською мовою, достатньо короткий, що його можна було б показати на заході з відзначення пам’яті про цю трагедію», – зазначила Марія Черепенко. Hunger for Truth – саме такий фільм. Він заслуговує на якнайширше розповсюдження, і не лише в українській громаді.
Про авторку:
