Олександр Архипенко народився в Києві, навчався у Київському художньому училищі, працював у Парижі, Берліні та США. Його творчість пов’язують із новаторськими підходами до форми, простору, кольору та матеріалів у скульптурі. Скульптор помер у Нью-Йорку 25 лютого 1964 року, а 28 лютого його поховали на цвинтарі Вудлавн у Бронксі.
Про це повідомляє Бібліотека українського мистецтва.
Олександр Порфирович Архипенко народився в Києві в родині інженера-механіка Порфирія Архипенка, який працював в університеті святого Володимира. Батько не цікавився мистецтвом і надавав перевагу практичним конструкціям, які могли полегшувати людське життя.
Син інженера обрав інший шлях і став художником. Архипенко не отримав завершеної мистецької освіти, однак три роки навчання в Київському художньому училищі вплинули на його становлення. У 1906 році він організував під Києвом першу персональну виставку своїх робіт, після чого поїхав до Москви.
Про свою першу виставку Архипенко писав:
“…Відкрив у селі виставу своїх робіт. Серед робіт було кілька кольорових. “Мислитель” – червоний. На дверях повісив об’яву: “Робітники та селяни – за меншу плату”. Першим відвідувачем був поліційний наглядач… “Чому робітники й селяни мають менше платити?” Потім уздрів: “Мислитель”: “А про що він мислить і чому він червоний?” Поліційний наглядач бачив у цьому символ”.
Після навчання в Києві Архипенко продовжив мистецький шлях у Москві. Сам скульптор згадував цей період так:
“Я вчився в художній школі у Києві, а потім – у Москві. На той час більшість московських скульпторів наслідувала німецький фаянс та мріяла ставити пам’ятники генералам. Але були й інші. Ми створили об’єднання й робили спільні виставки. Так я дістав можливість кілька разів виставлятися…”
Важливим етапом у його житті став переїзд до Парижа. У 1908 році Архипенко залишив Паризьку мистецьку школу, а невдовзі заснував власну. Надалі він також створював мистецькі школи та навчальні майстерні, зокрема працював у Берліні.
Архипенко багато уваги приділяв пошуку нових художніх форм. На його творчість впливали різні мистецькі традиції, зокрема давнє мистецтво Єгипту та Ассирії, візантійська традиція, готика, а також мистецтво різних народів і культур.
Одним із важливих принципів його творчості стало використання простих геометричних форм. Архипенко пояснював це так:
“Думка використання простих форм виникла з моїх захоплень. Дуже люблю прості речі й усе, що ясно й просто. Складності не люблю”.
В іншому висловлюванні він розповідав:
“Деякий час я вивчав одну книгу з техніки, вона допомогла в моїх пошуках. Саме вона привела мене до простих форм, які я вперше вжив у скульптурі в період кубізму… З того часу всі вперто вважали мене кубістом”.
Попри те, що Архипенка часто називали кубістом, сам він не ототожнював себе з цим напрямом:
“Всі вперто вважали мене кубістом…”
Згодом скульптор сформулював власне ставлення до мистецьких напрямів:
“Я – сам по собі, я – незалежний”.
Однією з особливостей творчості Архипенка стало використання простору як повноцінного елементу скульптурної форми. Порожнини та отвори в його роботах не були просто відсутністю матеріалу, а ставали частиною композиції.
Важливе місце у його творчості посідали також різні матеріали. Архипенко працював зі склом, цементом, деревом, глиною, гіпсом, пап’є-маше та металом. Він використовував не лише бронзу, а й сталь та срібло. Окремим напрямом стали його так звані скульпто-картини, у яких поєднувалися площинні та об’ємні елементи.
Скульптор експериментував і з кольором. Він повернув яскраві кольори до скульптури, звертаючись, зокрема, до досвіду давніх культур. Про це Архипенко говорив:
“Ви просто забули – Єгипет, Ассірія та й у мене в Україні (він каже: “У мене в Україні”) теж” (“до речі, оповідають, що римляни на початку також розфарбовували скульптури”).
У його творчості з’являлися роботи, навіяні цирком і театром. Серед них – “П’єро-карусель” та серія “Медрано”, у якій використовувалися дерево, скло, фарба й метал.
Ще одним напрямом пошуків Архипенка стала архипентура – конструкція зі смуг металу, які оберталися та створювали враження руху. Сам скульптор пов’язував виникнення цієї ідеї з 1922 роком у Берліні. У 1928 році архипентуру продемонстрували на виставці в нью-йоркській галереї Андерсона.
У Парижі Архипенко входив до мистецького середовища, де спілкувався з Пабло Пікассо, Жоржем Браком, Фернаном Леже, Амедео Модільяні, Дієго Ріверою та Гійомом Аполлінером. Його роботи виставлялися в різних європейських містах.
Серед творів цього періоду згадуються “Боксери” 1913 року, “Гондольєр” 1914 року та “У кав’ярні” 1915 року. Аполлінер написав статтю про нові способи художнього виразу, які використовував Архипенко.
У цей період роботи скульптора дедалі більше привертали увагу мистецького середовища. Його виставки проходили в Гаазі, Берліні та Парижі. Микола Вороний писав про принцип Архипенка: “Шукаймо далі!”
Українська тема також залишалася присутньою в його творчості та спогадах. Архипенко часто згадував Київ і Україну. Розповідаючи про дитинство, він пов’язував власне розуміння скульптури з досвідом спостереження за двома вазами:
“Дуже добре уявляю обставини, за яких це трапилось… Батьки купили дві вази для квітів. Дві вази з одного магазину й зовсім однакові. Я роздивлявся їх, ці два предмети… мені захотілося поставити їх близько один до одного. Я це зробив. Поставив їх поруч. І що я побачив? Нематеріальну, уявну третю вазу, яку створювала порожнеча між двома дійсними вазами… Тільки через багато років, через багато випробувань я це усвідомив”.
Простір між об’єктами став одним із важливих мотивів його творчого підходу.
Архипенко також наголошував на значенні символу в мистецтві:
“Світ хотів би, щоб митець виклав усе, як на долоні. Щоб той світ прийшов і без ніякого зусилля побачив усе. Я мислю, що в такому разі не було б ніякої творчості, адже митець повинен творити. Митець, який творить, приневолює до творчості й глядача. Він дає глядачеві імпульс, що штовхає і його, глядача, згідно з законами універсального руху. Коли подати глядачеві символ, він мусить почати й сам творчо мислити”.
Окремо він пояснював власне розуміння символізму:
“Бачите, символ – то справа, що має надто велике значення. Часом він звичний, і ми не зауважуємо його. Дивіться: коли хтось пише чи розмовляє, це теж символізм. Ми вживаємо слова, що є символами… Грається кіт з клаптиком паперу – це теж символізм. Папір для нього є символом миші”.
“Символ підказує, наводить на думку, наводить на відчуття, символ існує тривимірно в просторі”.
У 1920-х роках Архипенко продовжував викладати та організовувати мистецькі школи. Серед митців, які були пов’язані з його навчанням або зазнали впливу його творчості, згадуються Джакомо Манцу, Альберто Джакометті, Генрі Мур, Олександр Калдер та Осип Цадкін.
У 1924 році Архипенко разом із дружиною прибув до Нью-Йорка. Його переїзд до США став новим етапом життя. Того ж року Ігор Грабар писав до Москви з Нью-Йорка:
“Архипенко, з яким я познайомився, – до речі, людина напрочуд обдарована й даремно хизується, втім, вже перестає хизуватися,– каже, що хоче тікати звідси, бо тут нічого робити”.
У США Архипенко продовжив виставкову та викладацьку діяльність. Він працював у різних містах, зокрема у Вашингтоні, Сієтлі, Нью-Йорку, Канзас-Сіті та Чікаго, а також здійснював лекційне турне півднем США. У 1928 році він прийняв американське підданство.
У подальші роки Архипенко продовжував працювати зі скульптурою та експериментувати з матеріалами й освітленням. Однією з його розробок стала скульптура, освітлена зсередини. Для цього він використовував плексиглас, а лампа була вмонтована в п’єдестал.
25 травня 1957 року в Нью-Йорку відбувся концерт, під час якого Архипенка вітали присутні. Після цього бандурист і дівчина виконали українську пісню:
“Ой рад би я повівати, тільки яр глибокий, ой рад би я прибувати, тільки край далекий…”
Під час виконання пісні Архипенко плакав, і це бачили всі в залі.
У цей період його виставки продовжували відвідувати фахівці, а мистецька преса називала його найбільшим скульптором двадцятого століття.
Архипенко підтримував зв’язок з українською культурою. Він розмовляв українською мовою, згадував Київ та пропонував свої послуги для створення пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні. Водночас він не захотів брати участі в конкурсі, запропонувавши просто подати свій проєкт. Йому відмовили.
Серед робіт пізнішого періоду згадуються зображення святого Володимира та Тараса Шевченка. Скульптор також неодноразово звертався до образу Шевченка.
Олександр Архипенко помер у Нью-Йорку 25 лютого 1964 року. За три дні до поховання, 25 лютого, він упав на порозі своєї майстерні та більше не підвівся. Йому було неповних 77 років.
28 лютого 1964 року Олександра Порфировича Архипенка поховали в Нью-Йорку на цвинтарі Вудлавн у Бронксі.
Фото: Ukrainian People, Л. Ю. Колосова
Автор: Данило Пєвчев