Українська капела бандуристів імені Тараса Шевченка була заснована в Києві у 1941 році на основі частини виконавців колишньої Державної зразкової капели бандуристів. Під час Другої світової війни музиканти потрапили на примусові роботи до Німеччини, де виступали перед українськими остарбайтерами, а згодом гастролювали Західною Україною. У 1949 році штаб-квартира колективу переїхала до Детройта, а його учасники продовжили виступати в різних містах Північної Америки.
Витоки українського бандурного мистецтва
Історія капели пов’язана з розвитком українського бандурного мистецтва на початку XX століття. Одним із попередників колективу був Гнат Хоткевич, який у 1902 році під час XII Археологічного з’їзду в Харкові створив перший колектив бандуристів.
Про це повідомляє Ukrainian People.
У серпні 1918 року в Києві під керівництвом бандуриста Василя Ємця заснували перший мистецький колектив під назвою «Кобзарський хор». Він діяв до березня 1919 року. Частина його учасників постраждала під час революційних подій, інші емігрували на Захід.
У 1923 році створили «Київську капелу бандуристів». До її складу увійшли лише двоє колишніх учасників «Кобзарського хору» – Федір Дорошко та Георгій Копан. Обидва загинули під час сталінського терору у 1938 році.
У січні 1925 року розпочала діяльність Полтавська капела під керівництвом Володимира Кабачка. У 1928 році її очолив Гнат Хоткевич, за якого колектив досяг вищого професійного рівня. Із січня 1930 року він мав назву «Перша зразкова капела Наркомосу УСРР».
У 1930-х роках ставлення радянської влади до бандурного мистецтва змінилося. Фінансування припинили, а Володимира Кабачка заарештували в січні 1934 року. У жовтні того ж року обидві капели ліквідували.
У жовтні 1935 року з учасників Полтавської та Київської капел сформували «Зразкову капелу бандуристів» під керівництвом М. Михайлова.
Заснування капели і перші виступи під час війни
Вперше капела виїхала за межі радянської України разом із Червоною армією. 20 вересня 1941 року музиканти виступили в Тернополі, а 30 вересня – у Львові.
Артистів вразив рівень життя на західноукраїнських землях. Вони помітили, що навіть місцеві селяни були краще вбрані, ніж самі музиканти. Директору довелося відвести колектив до магазину, щоб артисти могли придбати пристойний одяг.
У Тернополі бандуристів зустріли мовчанням. Ситуацію змінив виступ із піснею «Думи мої, думи мої». Люди не довіряли радянським артистам, але повірили Шевченкові, після чого зал вибухнув оплесками. У Львові театр був заповнений глядачами. У великому концерті разом із бандуристами виступили відомі українські співаки, серед яких Паторжинський, Литвиненко-Вольгемут та Іван Козловський, який виконав дві українські пісні.
Західна Україна справила на артистів враження своєю національною свідомістю. Тут діяли українська адміністрація, шкільництво, кооперація, преса, а також освітні організації, зокрема «Пласт» і «Просвіта», жіночі та молодіжні об’єднання.
На початку Другої світової війни Державну зразкову капелу знову розформували. Молодших виконавців мобілізували до армії, старших залучили до копання протитанкових ровів. Частина музикантів повернулася до батьківських домівок у провінції.
Коли у вересні 1941 року німецькі війська захопили Київ, у місті залишалися лише четверо артистів колишнього колективу. Один із них, Дмитро Черненко, невдовзі після зміни керівництва столиці розмістив оголошення в перших числах газети «Українське Слово». Він закликав колишніх учасників капели повернутися до Києва та відновити роботу.
На заклик відгукнулися музиканти з різних міст і сіл. Дехто прибув із віддалених населених пунктів, інші змогли вирватися з полону. Двоє колишніх учасників, Д. Піка та О. Булдовський, загинули на фронті. Інші долали шлях до Києва пішки, попри холод і голод.
У листопаді 1941 року в Києві зібралися 13 бандуристів, які планували проводити невеликі концерти. Незабаром із табору для полонених у Ромнах утік Григорій Китастий. Йому передали мистецьке керівництво колективом.
На прохання учасників капели міський відділ культури й освіти нової влади, який очолював скульптор і кінорежисер Іван Кавалерідзе, офіційно затвердив колектив під назвою «Українська капела бандуристів імені Тараса Шевченка». Для репетицій музикантам надали приміщення театру Бергоньє.
Перший великий концерт відбувся в Білій Церкві та мав успіх. Після цього капела гастролювала Київщиною.
Згодом за ініціативи директора видавництва «Волинь» Степана Скрипника колектив запросили на Волинь. Музиканти провели кілька концертів у Рівному та Луцьку.
26 липня капела виступила поблизу Жидачева під час насипання могили Борцям за волю України, які загинули від куль енкаведистів під час відступу радянських військ. Там прозвучав марш «Гей, нумо, хлопці, до зброї!». На захід приїхали тисячі людей, були присутні синьо-жовті прапори та тризуби. Завершувало свято виконання пісні «Ще не вмерла Україна».
Після цього виступу німецька влада наказала капелі негайно повернутися до Києва. Наступного дня, коли музиканти їхали до Луцька трьома підводами, їх зупинили німецькі військові.
У Києві адміністратора капели викликали до Генерального комісаріату й наказали вирушити до Німеччини для проведення концертів у таборах остарбайтерів. На виконання наказу дали лише один день.
Концерти в таборах остарбайтерів
Вранці 5 серпня 1942 року 16 бандуристів разом з адміністратором Іваном Майстренком прибули на головний вокзал Києва. Там формували товарний потяг для відправлення людей на примусові роботи до Німеччини. Музикантів посадили у вантажний вагон.
13 серпня капела прибула до Гамбурга. Бандури в артистів забрали, натомість видали лопати й сокири. Музиканти стали остарбайтерами та виконували важку щоденну роботу.
Умови їхнього перебування в таборах описав у щоденнику бандурист Гаврило Махиня. У ньому зафіксовано щоденне життя артистів: виснажливу працю, погане харчування, холод, бомбардування, травми та хвороби без належного лікування. Щоденник зберігається в архіві капели.
Перший концерт у таборі для в’язнів відбувся в неділю, 15 листопада. Бандуристів перевезли до іншого табору під час обідньої перерви. На виступ вирушили всі учасники, зокрема хворі та виснажені. За концерт їм видали додаткову порцію їжі. 30 листопада музикантам наказали здати робочі інструменти та готуватися до виїзду.
Після цього капела, яка налічувала 17 учасників, почала виступати в таборах остарбайтерів. Колектив закріпили за відділом культури «Kraft durch Freude». Музиканти проводили концерти для українців, яких вивезли до Німеччини на примусові роботи на заводах і фабриках.
Із жовтня 1943 року капела дала 370 концертів у 168 містах.
Повернення в Україну та виступи на Галичині
У цей період союзники посилили наступ і бомбардування Німеччини. Через руйнування міст музиканти неодноразово поверталися з бомбосховищ і не знаходили готелів, у яких зупинялися. Так сталося, зокрема, у Дюссельдорфі, Кельні та Нюрнберзі.
6 жовтня 1943 року капелі дозволили поїхати у відпустку в Україну, щоб побачитися з рідними. Музиканти дісталися Рівного, оскільки далі на схід дороги вже не було. Пошуками родин керував Григорій Китастий.
22 жовтня бандуристи вирушили потягом до Львова, де зібралися їхні рідні. Там відбувся перший виступ у резиденції митрополита Андрея Шептицького.
Після концерту митрополит залишив запис у пам’ятній книзі капели:
«Капеля Бандуристів ім. Т. Шевченка учить нас, як слід оцінювати і відчувати трагізм нашого положення, а відтак веселими піснями піддержує духа і додає надії на будуче. Нехай Всевишній Бог благословить Вас на дальшому шляху.»
На Галичині бандуристи дали 210 концертів у містах і селах. У гірському містечку Турка, де учасники капели оселилися разом із родинами, вони зустрілися з давнім другом, поетом Іваном Багряним.
На слова Багряного, покладені на музику Григорієм Китастим, створили «Марш Україна». Твір набув популярності в УПА та звучав на кожному концерті капели.
Новий 1944 рік, Святвечір і Різдво музиканти зустріли на території дивізії «Галичина». П’ять місяців, проведених капелою з родинами в Турці, стали останнім періодом перебування колективу на українській землі.
25 липня 1944 року капела залишила містечко та вирушила до Угорщини. Музиканти планували дістатися Чехії або Австрії.
Капела в Північній Америці
У 1949 році штаб-квартира Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка розмістилася в Детройті. Водночас її учасники жили в різних містах Північної Америки. Деяким із них доводилося долати до репетицій вісім і більше годин дороги.
У 1964 році Григорій Китастий оселився в Чикаго, де очолив перший ансамбль бандуристів Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ). Наприкінці 1967 року він переїхав до Клівленда, звідки автомобілем їздив до Детройта на репетиції капели.
У 1935 році Китастий був концертмейстером Державної зразкової капели бандуристів, а під час німецької окупації Києва очолив Українську капелу бандуристів імені Тараса Шевченка. Він багато років був її мистецьким керівником і диригентом.
У 2008 році Григорію Китастому посмертно присвоїли звання Героя України з врученням ордена за заслуги перед Україною та українською культурою.
До розвитку українського мистецтва в Чикаго долучилися й інші діячі. Зокрема, хореограф Василь Авраменко організував «Український фестиваль», який відбувся 8 листопада 1932 року в Оперному театрі. У ньому взяли участь 200 українських танцюристів. У 1974 році Конгрес Українців Канади нагородив Авраменка Шевченківською медаллю.
У 1976 році радник президента США з етнічних справ Мирон Куропась привітав хореографа такими словами: «Ваші зусилля для українського танцю в Америці є легендарними. Ви зробили більше для збереження нашої української культури, ніж будь-який відомий мені чоловік. Українсько-американська спільнота має перед вами великий борг за вашу невтомну енергію, чутливість і ваші досягнення».
Ще одним відомим колективом був «Український хор» під керівництвом Юрія Бенецького. Він тричі посідав перше місце на Музичному фестивалі Чикаго. Хор виступав на стадіоні Солджер-філд (Soldier Field), у Студебейкер театрі (Studebaker Theater) та Кімбал-холі (Kimball Hall).
Музичний критик Герман Девріс писав про колектив: «Про Український Хор під дирегентурою винятково талановитого Юрія Бенецького писати можна тільки похвали… Слухаючи його вчора, відновилася наша віра в музичне майбутнє, бо з такими талантами… ми не мусимо ні просити, ні домагатися місця в центрах культури. Воно нам належить.»
Штаб-квартира капели й надалі базується в Детройті, а її учасники проживають у різних містах Північної Америки. Учасники колективу продовжують приїжджати на репетиції, долаючи значні відстані.
Фото: Ukrainian People
Автор: Данило Пєвчев