Якою була справжня жінка у творах Тараса Шевченка? Шаленою відьмою? А може, зневіреною долею Катериною? Чи втомленою в тихій материнській любові Ганною з «Наймички»?
Вона була різною, справжньою. Як і двісті років тому, так і тепер.
Саме цей образ особливо близький акторам Українського драматичного театру Івана Бернацького в Нью-Йорку. Цього року, до 211-ї річниці з дня народження Кобзаря, вони презентували виставу «Жінка. Мати. Вічність», що відбулася в Українському народному домі на Мангеттені.
В основі постановки — поеми «Відьма» та «Наймичка», а головну роль виконала незрівнянна Людмила Грабовська.
Режисер вистави, Іван Бернацький, цього разу зосередив увагу на жанрі монологу. «Чому саме так?» — запитую його. «Аби глядач повністю поринув у багатство Шевченкового слова. Адже дуже часто люди відволікаються, спостерігаючи за грою актора, його пластикою, декораціями, деталями. А тут — напівтемрява у залі, і ти залишаєшся віч-на-віч із “Відьмою”: спершу ненавидиш її щосили, а потім раптом починаєш співчувати. І замислюєшся…»
«Чом не спиться багатому,
Сивому, гладкому?
Чом не спиться убогому
Сироті старому?
Один дума, як би його
На подзвін придбати,
Другий дума, коли б швидче
Достроїть палати.
Отойді вже одпочину!
Аж у домовині…
А другий і так собі
Де-небудь загине.
І обидва спочивають
І гадки не мають.
Убогого й не згадують,
А того ще й лають.
Не спиться старому ні в полі, ні в хаті,
А треба як-небудь віку доживати.»
Класичний сюжет про те, як суспільство знищує тих, хто не вписується в його норми. Це було, є і буде актуальним повсякчас.
А потім на сцені постає «Наймичка». «Тоді, як і тепер, у XXI столітті, багато жінок змушені самостійно виховувати дітей, працюючи на виснажливих роботах або виїжджаючи за кордон, аби заробити на їхнє майбутнє», — розповідає Людмила Грабовська, виконавиця ролі Ганни.
Справді, чимало українок, подібно до Ганни, відмовляються від власного щастя заради добробуту своїх дітей. У залі того вечора було багато жінок, і в якусь мить, думаю, кожна з них відчула в собі Ганну — побачила відображення власної долі.
Свою театральну кар’єру Людмила Грабовська розпочала ще в Україні та продовжила в Америці. «Це як ковток свіжого повітря — робити те, що любиш, і дарувати насолоду глядачам. Кожна героїня — це частина мого внутрішнього й зовнішнього світу, який я відкриваю для себе і пропоную аудиторії. І я дуже вдячна українському театрові за таку можливість», — ділиться вона.
Ще одна особливість Українського драматичного театру в тому, що головний режисер, Іван Бернацький, завжди виходить на сцену разом з акторами. Цього разу він озброївся пророчими словами Шевченка з поеми «І мертвим, і живим, і ненарожденним…». Тут не треба зайвих коментарів, достатньо вслухатися в рядки:
«…А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
…Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!»
Іван Бернацький заснував Український драматичний театр кілька десятиліть тому. Кількість вистав чи глядачів він не рахує, натомість любить жартувати: «Не скупіться на похвалу, вона додає сил для творчості».
Одним із хобі маестро є колекціонування автентичного українського одягу. Він збирав його майже 50 років з усіх куточків України. Під час виступу Бернацький подарував 35 костюмів Галині Боган, менеджеру театру. Свій вибір пояснив так: «Ця жінка наповнить колекцію життям, презентуватиме її по всій Америці, а то й у всьому світі. Адже в кожному костюмі — частинка моєї Батьківщини, про яку мають знати дедалі більше людей».
Автор: Тамара Заяць