Сказати, що це був бурхливий період в американсько-українських відносинах, — це майже нічого не сказати. Погодження Путіна припинити енергетичні атаки проти України 18 березня (яке Росія вже встигла порушити) аж ніяк не дотягує до беззастережного 30-денного припинення вогню, яке США та Україна запропонували тижнем раніше. Його фактична відмова від цієї пропозиції яскраво підтверджує, що попереду все ще неймовірно довгий і складний шлях до бодай якоїсь суттєвої мирної угоди в Україні — якщо це взагалі можливо. На цьому шляху чимало підводних каменів, частково зумовлених тим, що Трамп і далі виявляє, схоже, прихильність до російського воєнного злочинця, різко контрастуючи зі своїм ставленням до демократично обраного президента України.
За останній місяць адміністрація Трампа зробила цілу низку контрпродуктивних, непотрібних і навіть жорстоких кроків стосовно України. Один із найяскравіших прикладів неспроможності його команди — це втрата переговорного впливу через виключення можливості вступу до НАТО і наполегливі вимоги, щоб Україна пішла на територіальні поступки. Комусь явно варто записатися на «Дипломатію 101».
Трамп виявляє надзвичайну жорсткість до жертви неспровокованої, невиправданої, жорстокої війни й водночас тепло й прихильно ставиться до агресора. Батоги для жертви, пряники для нападника.
Ми всі бачили це на власні очі під час сумнозвісної зустрічі Трампа (за значної підтримки Дж. Ді. Венса) із Зеленським в Овальному кабінеті. Серед усього, що мене тоді вразило, особливо виділялася критика на адресу президента України за те, що він, мовляв, не достатньо вдячний. Хоча Зеленський неодноразово дякував Сполученим Штатам публічно (за даними одного матеріалу CNN, було зафіксовано 33 публічні висловлення вдячності) і робив це безліч разів у приватних зустрічах з офіційними особами США. Я кидаю виклик будь-кому знайти в історії іноземного лідера, який би дякував Америці більш палко, ніж це робить лідер України.
А тепер замислімося: можливо, саме Америка мусить глибоко завдячувати Україні? Адже це українці несуть тягар захисту вільного світу, зокрема українські військові, які на передовій боронять свободу й віддають за неї життя. Від початку повномасштабної війни Конгрес виділив загалом 175 мільярдів доларів військової та невійськової допомоги, пов’язаної з Україною, з яких 120 мільярдів спрямовані безпосередньо на підтримку України. Це не 350 мільярдів, як неодноразово й хибно стверджував Трамп. Беззаперечно, сума величезна. Водночас, якщо порівняти ці витрати з розмірами федерального бюджету чи загальним ВВП США, то вони становлять незначну частку. Більша частина цих коштів витрачається всередині Сполучених Штатів. Ба більше, це вражаюча окупність інвестицій: зміцнюється наша власна безпека (зокрема завдяки ослабленню російської армії), зберігається міжнародний порядок (який, попри думку Трампа, таки слугує нашим інтересам), а також створюються економічні переваги. Ціна для США була б набагато вищою, якби Росія поглинула Україну.
Призупинення американської військової допомоги й обміну розвідданими перейшло всі межі і викликало значне занепокоєння. На щастя, це рішення швидко переглянули.
Були й інші обурливі заяви з боку адміністрації Трампа — що саме Україна нібито почала цю війну, що демократично обраний Зеленський є диктатором, а ще заклики провести вибори в Україні, які заборонені воєнним станом і конституцією. Проведення повноцінних вільних і чесних виборів без стійкого миру практично неможливе.
Не можна не згадати й про те, наскільки шокуючим було голосування США 24 лютого на Генасамблеї ООН разом із «демократичними зразками» (так, це сарказм) на кшталт Північної Кореї, Білорусі, Угорщини та, звісно, самої Росії — проти резолюції, яка засуджувала Росію як агресора у війні.
Крім того, ми бачимо чимало чиновників адміністрації, які повторюють кремлівські тези. А «співпрезидент» Трампа Ілон Маск пішов далі й назвав сенатора Марка Келлі (демократа від штату Аризона), відданого прибічника України, «зрадником» через його поїздку до України. Як я нещодавно написав на Facebook: «Ілоне Маск, попри всі твої мільярди, ти — нуль у порівнянні з Марком Келлі».
Сумніваюся, що Трамп узагалі переймається Україною чи щось знає й цінує у цій країні, хіба десь на рівні примарного уявлення про її довгу історію боротьби проти російського імперіалізму. Можливо, йому варто було б прочитати свіжі звіти американської розвідки, які ставлять під сумнів бажання Путіна завершити цю війну і наголошують, що російський диктатор досі прагне до максимальної мети — підпорядкувати собі Україну.
Тож куди далі? Як би це не здавалося неймовірним, ми повинні допускати, що Трамп ще може змінити погляди. Справді, інколи в нього проступає розуміння: він починає усвідомлювати, наскільки складним є завдання — укласти бодай тимчасове перемир’я (не кажучи вже про довготривалий мир). Його довга телефонна розмова з Путіним 18 березня, щонайменше, мала б викликати в Трампа серйозні сумніви, чи Москва взагалі зацікавлена у мирі.
Хотілося б вірити, що Трамп усе ясніше й болісніше усвідомлюватиме, як Путін — цей підступний, але досвідчений колишній агент КДБ — просто використовує його й затягуватиме будь-який мирний процес. Трамп може дійти висновку, що єдиний спосіб бодай трохи зрушити з місця у стосунках із Путіним — це діяти батогом, а не пряником. Його телефонна розмова з Путіним від 18 березня має допомогти Трампу позбутися ганебної думки, нібито саме Київ стоїть на заваді миру і що поступки повинні робити переважно жертви. Трамп має збагнути, що вимоги Києва щодо будь-якої угоди — передусім надійні гарантії безпеки — цілком розумні, тоді як російські вимоги досі були абсолютно неприйнятними.
Намагаючись спрогнозувати дії Трампа з огляду на його мінливий характер, можна сказати, що це справа складна, а то й безперспективна. Він може й надалі йти на поступки Путіну. Або, можливо, його врешті втомить путінська впертість і те, що з нього роблять посміховисько. Трамп може усвідомити, що не хоче мати «другий Афганістан» на своїй совісті — адже втрата України буде значно болючішою. Надія вмирає останньою. У будь-якому випадку всім, кому не байдуже майбутнє України — і політикам, і пересічним громадянам — треба не мовчати, висловлювати свою позицію та далі докладати зусиль для найсприятливішого результату.
Про автора:
