Останніми днями у мережі Facebook з’явилися сухі дописи від Посольства США в Україні про депортації й довічну заборону в’їзду за «порушення законодавства США»? У контексті жаху повномасштабної війни це звучить як дзвінкий ляскіт батогом, що звіщує про сувору каральну інструкцію для українців, які вже четвертий (а багато з них – дванадцятий) рік перебувають у приголомшливому стресі. Це пролунало з тієї ж офіційної американської сторінки, яка ще нещодавно постила вітання та слова вдячності за те, що українські воїни захищають демократію для всього світу. Добра й надихаюча на невпинну боротьбу риторика змінюється короткими канцелярськими відписками з нотками погроз. І найцікавіше – у коментарях під цими постами, де українці, не обтяжені чиновницькими чи дипломатичними обмеженнями, емоційно реагують: «Зникла добра, підтримуюча тональність. Складається враження, що у Посольства ввімкнувся шалений принтер із друком заборон», «We understand you can’t speak as real humans. Blink twice if it’s true )))», «Це точно сайт посольства демократичної країни, яку ми усі знали, як захисницю прав та свобод?» — пишуть реальні люди в коментарях, і ці слова боляче відгукуються в багатьох серцях.
Часом зовсім незначна подія слугує ключем, що відмикає двері до розуміння набагато глибших процесів. Тому варто зупинитися не на самій історії з погрозами у соцмережах, а на тому, що стоїть за риторикою нової влади США загалом.
Здавалося б, Америка вже давно віртуозно спеціалізується на м’яких формах сили: тактовна дипломатія, потужна підтримка рухів за демократію, тисячі ґрантових програм по всьому світу. І тут раптом усе частіше з’являються заяви: «Ваша віза буде анульована, якщо ви…» чи «Чому б вам не повернутися у свою країну?», як сказала конгресвумен Марджорі Тейлор Ґрін британській репортерці. Тобто замість класичних формул ввічливості раптом процвітає стилістика офенсивної прямолінійності. І проблема не у тому, що американські політики часом грубіянять. Лякає, що такі різкі випади все частіше відбуваються на найвищому офіційному рівні, і репутаційна шкода від цього глобально лягає повністю на Сполучені Штати як один з основних світових цілісних брендів.
Альтернативні повістки денні
Уже всім зрозуміло: у США розквітла система альтернативних медіа та «інфлюенсерів», які не ховаються за формулами офіційних брифінгів. Вони голосно і безцеремонно транслюють усе, що хочуть. Вони є чудовим інструментом для короткострокового ефекту підтримки команди Дональда Трампа. Однак у середньо-, а тим паче у довгостроковій перспективі такі маніпуляції медійним полем, особливо у системі доступу до інформації у Білому Домі, чекає безповоротний крах і багато накладених «бинтів і пластирів». Новоспечені прес-секретарі, наприклад, 27-річна Керолайн Левітт у Білому домі (яка, до речі, дуже схожа за рівнем компетенції і публічної поведінки на одну свою колишню візаві з Офісу Президента України) заявляють про створення нових місць у пулах для блогерів, ютуберів, тік-токерів — а заразом називають традиційних журналістів «соросятами» чи «брехунами» (саме так, це відбувається не у Києві, а у Вашингтоні). Етику спілкування з пресою перетворюють на пронизаний зверхністю тролінг, деномінуючи важливість складної системи, покликаної не лише доносити інформацію до громадян, але й створювати превентивні важелі впливу на рішення Президента. Такого поважні медіа не пробачають, а наслідки, передбачаю, будуть болючими.
Скандальні заяви і коментарі, крім створення складної конструкції завіс та димових шашок, очевидно цементують підтримку основного ядра виборців. Однак на міжнародному рівні вже зараз побутує висновок, що Америка більше не цікавиться демократією, натомість обираючи корпоративну прагматику.
Тож вже зараз наслідки для репутації великої держави — величезні: довіра, яку Сполучені Штати вибудовували роками, буквально навіч вкривається тріщинами. Крім того, ми спостерігаємо величезну фрагментацію публіки. Наприклад, у розрізі найгучніших тем, нещодавні опитування показують:
- 57% американців висловилися проти ідеї зробити Канаду 51-м штатом США, 17% респондентів підтримали цю ідею, а 26% не змогли дати однозначну відповідь.
- 49% американців висловилися проти анексії Ґренландії, 19% підтримують цю ідею, а 32% не визначилися з відповіддю.
- 85% ґренландців не хочуть, щоб їхній острів став частиною Сполучених Штатів, 6% підтримують цю ідею, 9% не визначилися
Цікава також статистика зсередини кола прихильників Республіканської партії: 26% підтримали мету Трампа зробити Канаду 51-м штатом США, 34% підтримали ідею встановлення контролю над Ґренландією.
Абсолютною дикістю є сам факт обговорення на найвищому рівні тем, що ставлять під сумнів існування або порушення незалежності суверенних держав. Такі симптоми свідчать про роботу у команді Трампа безпринципних політ- та медіатехнологів, що прийшли на заміну досвідченим і ціннісним комунікаційним стратегам. Вони жоглюють «патронташем», а преса буквально щодня вибухає різними заголовками. Ось свіжий приклад:
- «Trump Expresses Anger at Putin as Ukraine Talks Make Little Progress» (WSJ).
- «President Trump ‘pissed off’ at Putin, threatens stiff tariffs on oil over Ukraine war demands» (New York Post).
- «Trump ‘running out of patience’ with Putin over Ukraine ceasefire» (The Guardian).
До цього додаються ще недавні заяви про можливі бомбардування Ірану, якщо Тегеран не укладе нової ядерної угоди. З одного боку, такі різкі кроки демонструють силу, але з іншого — додають нервозності в усьому світі. Тож виникає раціональне запитання: чи США справді мають чітку позицію, чи це просто «брязкання зброєю», щоб приховати її відсутність? Цей же ефект поширюється і на Україну: поки Трамп (або й інші представники адміністрації) погрожують ударити по росії тарифами чи санкціями, путін посилює обстріли українських міст, а фрази про «попередження Кремлю» зависають десь у повітрі.
Угода про копалини або «колоніальний договір»?
У витоках, поширених різними ЗМІ, згадується також «угода про копалини» між США та Україною, схожа на ту, яку Дональд Трамп пропонував ледь не в обмін на продовження військової допомоги. Суть у тому, що Штати, відповідно до документу, отримують винятковий контроль над ключовими українськими ресурсами — від видобутку нафти й газу до оборонних технологій. Українці платять позиками, а якщо не повертають вчасно — віддають свої надра і стратегічну інфраструктуру під американський контроль.
Для пошрамованого, знівеченого пересічного українця це звучить, як мародерство під виглядом дружньої допомоги. Якщо раніше Україна отримувала реальну підтримку і була за неї вдячна, то тепер спостерігає, як благородна справа перетворюється на корпоративну комерцію, з публічною холодною і ультамативною риторикою та рядками про «застереження втрати суверенітету» у документах.
Чому Україна все одно буде боротися?
Найнебезпечніший стан — коли символічний образ Америки як «лідерки вільного світу», зруйнується настільки, що ніхто більше не повірить у щирість ідеалів демократії та прав людини. Більшість простих американців й далі підтримує Україну – люди надсилають донати, беруть участь у благодійних проєктах і виходять на вулиці заради підтримки.
Жодного доказу ухваленого рішення «кинути Україну» немає — фінансування Пентагону зростає, Конгрес загалом залишається солідарним із нашою боротьбою проти російської агресії. Однак холодні ноти, подвійні меседжі і відчутна «грубіянська» мова провокують паніку й розпалюють антиамериканські настрої серед тих, хто колись бачив у Штатах безумовного союзника.
Українцям просто не залишається нічого іншого, як вистояти. Це відбудеться навіть у тому разі, якщо Вашингтон візьме остаточний курс на відсторонення від «чужих» війн. Це вимагає сили волі, міцних партнерських союзів у Європі, Азії та й усьому світі. І поки брови світових лідерів досі підняті догори, а весь світ чекає, доки Америка стрепенеться, Україна, хоч і найважчою ціною, діждеться цього часу, зберігши свою Незалежність.
Автор: Лук’ян Сельський