Осип Степанович Зінкевич – унікальна постать в історії України. Його життєвий шлях шокує та дивує. Він є прикладом незламності та стійкості навіть у найтяжчі часи. Національна свідомість Осипа Степановича є яскравим прикладом любові до України. Він проніс цю любов через усі роки та лихоліття, падіння та зростання, біль та радість.
Приведу коротку довідку про Осипа Зінкевича. Отже, народився Осип 4 січня 1925 року в селі Малі Микулинці у часі окупації українських земель Польщею. До речі, батько Осипа був воїном легіону Українських Січових Стрільців. Осип на початку 1940-х років вступив до Організації Українських Націоналістів. Тож не дивно, що все своє життя Осип Зінкевич боровся за волю України. Після Другої світової війни доля переносила Осипа з країни в країну. Спочатку у Німеччину, потім – Франція і у 1956 році – США.
Український Олімпійський Комітет у США
Саме у США Осип Зінкевич формується як лідер та провідник української громади. Саме у США він реалізовує свою ще одну давню мрію – окрема участь українських спортсменів в Олімпійських іграх. Як ми знаємо, упродовж 1952–1988 років українські олімпійці були змушені виступати у складі збірної країни, яка окупувала Україну, – це СРСР. Шкода, що й понині український олімпійський бомонд дотримується радянського наративу й пропаганди, що олімпійський рух в Україні розпочався у 1952 році. З прикрістю зазначу, що ця проросійська версія й досі є на офіційному сайті Національного олімпійського комітету України!!!
Саме з такою окупацією українського олімпійського руху боровся Осип Зінкевич упродовж усього свого життя. Також із прикрістю зазначу, що цьому аспекту його діяльності чомусь мало приділяють уваги. Навіть більше скажу, що намагаються або не помічати, або ж замовчувати.
У 1956 році Осип Зінкевич засновує Український Олімпійський Комітет в екзилі. Його енергійна праця об’єднує навколо олімпійської ідеї однодумців з української діаспори з різних куточків світу (США, Канада, Австралія, Аргентина, Франція, Німеччина). Вже за рік своєї плідної праці Український Олімпійський Комітет домігся від Міжнародного олімпійського комітету визнання права українців виступати окремою командою на Олімпійських іграх! Уявляєте таке??? Це була справжня перемога українців.
Але ж це є МОК у всій своїй «красі», позаполітичністю та «рожевими окулярами». Визнавши право українців на самоідентифікацію на міжнародній олімпійській арені, він водночас затребував створення Національного олімпійського комітету в Україні. Цієї вимоги МОК діаспора вже не могла задовольнити. Адже Україна була окупована СРСР. Терористична влада Радянського Союзу аж ніяк не погодилася б із тим, щоб українці створили свій національний олімпійський комітет.
Осип Зінкевич мусив чекати створення НОК України десятки років. Але це було не просто чекання. Це була щоденна важка праця з міжнародними спортивними організаціями, міжнародними спортивними федераціями, національними олімпійськими комітетами, різними громадськими організаціями, політичними організаціями та діячами. Проведення українських акцій, пресконференцій, маніфестацій на кожних Іграх Олімпіад та Зимових Олімпійських іграх. Особисті зустрічі з керівництвом Міжнародного олімпійського комітету, керівниками Організаційних комітетів Олімпійських ігор, відвідування олімпійських змагань тощо. І це тільки незначна частина титанічної праці Осипа Зінкевича на ниві звільнення українського олімпійського руху від радянської окупації.
1992 рік в Україні
У 1992 році Осип Зінкевич був в Україні з 18 січня по 1 лютого. Вже 6 лютого він у США написав детальний звіт про свою поїздку. Назва цього звіту була промовиста – «Інформація Осипа Зінкевича про олімпійські справи на Україні». Отже, вже на початку 1992 року Осип Зінкевич поїхав до України, щоб безпосередньо налагодити справи щодо олімпійського майбутнього України.
Зінкевич позитивно підсумовував свій візит в Україну: «Будучи на Україні два тижні, мені вдалося відбути цілий ряд зустрічей і полагодити ряд олімпійських справ, на мою думку, дуже успішно». Дійсно, це був успішний візит із такими важливими й актуальними олімпійськими справами до України.
Хоча сам Осип позитивно оцінює поїздку, маємо зауважити, що не все склалося так, як він хотів. Була й інша сторона взаємодії – це номенклатурна, бюрократична, чиновницька система управління та функціонування спортивного та олімпійського спорту в Україні, яка ще не позбулася радянського впливу. Тому цілі, поставлені Зінкевичем, гальмувалися тут, в Україні, та з Москви, чиновники якої не хотіли вільної України і вільного українського олімпійського руху. Вони робили все, щоб не допустити українських олімпійців до змагань окремою командою.
Осип Зінкевич розподілив свій звіт на 11 пунктів. Тож пропоную детальніше ознайомитися з окремими матеріалами і з тим, що вдалося йому зробити в Україні за два тижні.
У пункті 1 Осип Зінкевич пише, що у часі пересадки в аеропорту Брюсселя (Бельгія) він прочитав у газеті, що Міжнародний олімпійський комітет визнав Національні олімпійські комітети Хорватії та Словенії і запросив їх до участі в Олімпійських іграх 1992 року у Барселоні (Іспанія). Чому це так важливо було для пана Осипа і для України? Бо якби МОК визнав НОК України, тоді українські спортсмени могли б брати участь в Олімпійських іграх окремою командою. А не так, як сталося насправді. Українців змусили долучитися до об’єднаної команди під олімпійським прапором. Це все результат тиску рашистів на МОК і намагання їх впливати на Україну, щоб тримати український спорт у межах свого тиранічного впливу.
Припускаю, що, дізнавшись цю новину, Осип мав надію, що український олімпійський бомонд тих років активізується і так само виборе собі місце в олімпійській сім’ї. Але подальша історія показала, що в Україні не хотіли або ж не могли, або ж не знали, як це зробити. Відповіді й до сьогодні немає.
Пункт 2 здебільшого присвячений опису Валерія Шутого. Чому він приділив йому пильну увагу? Тому що Валерій Шутий ініціював створення Українського національного олімпійського комітету у 1991 році й цим випередив чиновників та відомих олімпійців, які з деяких причин зволікали зі створенням НОК України. Також він згадує про розмову з Андрієм Власковим, який полагоджував зустріч із Валерієм Борзовим (на той час він – міністр спорту та президент НОК України).
Отже, що ж писав Зінкевич про Шутого: «Приїхавши до Києва… подзвонив я також до Валерія Шутого, президента УНОКу, і запропонував йому зустріч. Хотів насамперед зустрінутись з ним… Шутий запросив мене до себе… До Шутого ми їхали трамваями довго, а ще далі йшли ногами. Враження від Шутого: молодий, яких 26 років, надзвичайно інтелігентний, національно свідомий, найменших проявів «бандерівщини» у нього немає, легко з ним розмовляти, не впертий, іде на компроміс, уважно слухає і після вислухання легко погоджується на дані пропозиції. Абсолютно неправда, що хтось його «купив» за великі гроші. Я з ним зустрічався яких 5–6 разів. Ходили по Києву, оглядали церкви, Софійську лавру, разом обідали і снідали. Абсолютно жодних психічних проблем я не бачив, хоч з великим задоволенням розказував, як він дослівно «тероризував» Борзова своїми виступами на різних зборах і сам-на-сам своїм магнітофоном, якого страшно боїться Борзов».
Це був короткий опис взаємин та враження, яке справив Валерій Шутий на Осипа Зінкевича.
Крім цього, вони обговорили працю УНОК, взаємини з НОК України та питання участі українських спортсменів в Олімпійських іграх 1992 року у Барселоні окремою командою. Ось що про це писав пан Осип: «Валерій поінформував мене про найновіші олімпійські справи, передав деякі документи, з’ясував свої позиції. Після розмови зі мною він був згідний раз і назавжди зліквідувати УНОК. Ми домовились, що до квітня 1992 року він проголошує мораторій на зовнішньому відтинку і не висилатиме жодних звернень чи листів за кордон. Якщо зайде потреба і НОК та Борзов не займуть чіткої позиції, він виступатиме з критикою в пресі і на телебаченні».
Отже, що ми дізнаємося з вище наведеного? Що заснований Валерієм Шутим УНОК був більш рішучий у боротьбі за вільний український олімпійський рух, ніж міністр Борзов та НОК України, який він же й очолював. Ця нерішучість призвела до того, що МОК не надав права українським спортсменам брати участь в Олімпійських іграх і презентувати свою країну.
У пункті 3 Зінкевич розповідає про передзустріч з Борзовим, і це є доволі цікаво: «У вівторок, 21 січня, В. Борзов післав за мною свою білу “Волгу” з шофером. Нею за мною приїхали Сергій Фесенко і Андрій Власков… До Міністерства молоді і спорту ми приїхали на пів години раніше. Ми зустрілися у бюро Власкова, де зібралося ще декілька працівників міністерства. Мали дуже відверту розмову: їхні позиції ясні і чіткі, вони всеціло за самостійну участь України в Олімпіадах. Борзов майже нікого про це не інформує, працює замкнений сам у собі… На їхню думку, процентристські позиції Борзова і його нерішучість породили Шутого».
Пункт 4 є дуже деталізованим у спогадах Осипа Зінкевича. Адже це була зустріч з Валерієм Борзовим. Уривки наведу: «Точно о год. 10 ми зійшли вниз до Борзова. Ми зайшли до почекальні і зголосилися секретарці. Вона зайшла до кабінету і за хвилину вийшла та сказала: “Пан міністр запрошує лише вас, пане Зінкевич”. У мене зразу відчулося якесь дивне совєтське бюрократичне ставлення у поведінці й у відносинах».
Вже на цьому етапі спілкування Зінкевич справді відчув те, що було назовні, й, з прикрістю зазначу, що й понині таке відчуття ще є.
Наведу уривок про те, що розповів Осипу Зінкевичу Валерій Борзов при зустрічі: «Першим почав говорити Борзов, дуже конкретно і дуже ділово, доброю українською мовою (хоча всюди в міністерстві панує російська). Говорив яких пів години, показував дуже конфіденційні документи про доручення Єльцина вивезти з України й інших республік увесь спортивний інвентар, документи з нарад у Мінську і Москві, рішення за підписами президентів НОКів, що на зимових і літніх Іграх спортсмени будуть виступати не від СНД, а «Об’єднаною командою». Під цим документом є підпис і Борзова з власноручною допискою: «Це відноситься лише до Зимової Олімпіади, а не до літньої».
Тобто виявляється, Валерій Борзов у часі обговорення важливих олімпійських питань різних країн виступив за те, щоб «Об’єднана команда» була лише на Зимових Олімпійських іграх. Але його ніхто не послухав і втягнув примусово українців і у літні Ігри у Барселоні! Чи це тільки була спроба зманіпулювати дійсністю перед Зінкевичем?
У продовження цих олімпійських «баталій» на зовнішньому відтинку і на внутрішній арені слід звернутись до спогадів Осипа Зінкевича ще про одну надважливу зустріч у часі його перебування в Україні у 1992 році. Отже, цитую: «24 січня я був членом делегації української діаспори у президента України Л. Кравчука… Визначений час на розмову – одна година – скінчився, і я дуже хотів ще на цьому форумі порушити олімпійську справу. Драч, який керував цією зустріччю, слова мені не хотів дати, бо наш час вже пройшов. Але Кравчук сам підніс у мою сторону руку і сказав: «Давайте говоріть, яка ще у вас справа»… Я сказав, що до мене у Києві дійшла інформація, що центристська позиція НОКу – це не так позиція Борзова, як позиція Кабінету Міністрів і Фокіна. Кравчук у той час якось дивно підсміхнувся і сказав, що це він вияснить вкоротці. Я апелював до нього і Павличка (голова комісії зовнішніх зв’язків), щоб вони особисто втрутились у цю справу і щоб зробили все можливе, щоб Україна брала самостійну участь на Олімпіаді в Барселоні».
Як ми дізнаємося, Осип Зінкевич це важливе питання всього його життя обговорював навіть з Президентом України. Тобто на найвищому політичному рівні. Він шукав допомоги та підтримки в Україні від українських спортивних, політичних та державницьких осіб. Осип Зінкевич просив їх, щоб вони відстоювали честь України на міжнародній олімпійській арені. Він боровся за вільний український олімпійський рух і вірив, що здобуде підтримку своїх українських братів. Але подальша історія участі українських спортсменів в Олімпійських іграх у Барселоні 1992 року склалася не на користь Осипа Зінкевича й усієї української діаспори. Україну змусили долучитися до Об’єднаної команди і бути в олімпійській окупації при тому, що ми вже відновили Незалежність.
Варто також додати, що спортсмени Латвії, Литви та Естонії отримали право від МОК виступати в Олімпійських іграх 1992 року, представляючи свої незалежні країни. Українські спортсмени змушені були чекати цього до 1994 року (Зимові Олімпійські ігри) та 1996 року (Ігри Олімпіад). Чому так сталося, нам ще, напевно, пощастить дізнатися!?
Автор: Олексій Лях-Породько