Мій інтерес до творчості Миколи Бервінчака дуже особистий. У середині 1980-х, гортаючи відбитки в крамниці подарунків при Українському музеї в Нью-Йорку, я натрапив на роботу під назвою “Buck Run Colliery” (1933). Ця сцена мене буквально зачарувала, адже мій батько виріс у вугільному селищі в Прімроуз, штат Пенсильванія, і я подумав, що це буде чудовим різдвяним подарунком для нього. Того дня я видрук не купив, але побачене залишилося зі мною назавжди.
Вугільне селище Прімроуз
Селище Прімроуз, де жив Бервінчак упродовж багатьох років і яке часто зображав у своїх роботах, захоплювало мою уяву з дитинства. Багато моїх двоюрідних братів і сестер досі мешкають у тих краях, а історії про життя в “Країні вугілля” ще з часів, коли мій батько покинув її в 1939 році, постійно лунали в нашій родині й невпинно підігрівали мою цікавість. Коли я дивлюся на “Summer Morning” (1934), то думаю, що одна з двох жінок, які розмовляють біля воза крамаря, припаркованого посеред вулиці Віллоу-лейн у селищі (також відомій як “Red Patch”), цілком могла б бути моєю бабцею Юлею, яка мешкала на іншому кінці цієї ж вулиці. Розглядаючи гравюру Бервінчака “Miners Driving a Gangway” (1935), згадую свого дідуся Майка, який важко працював глибоко під землею, видобуваючи вугілля в шахті Лайтл (Lytle Colliery) у Форествілі (Forestville). Він загинув приблизно на Різдво 1924 року, коли на нього впали шматки вугілля зі стелі шахтного тунелю і зламали йому хребет. Тоді життя було безперечно важким, але громада вирізнялася міццю й життєстійкістю, і саме в тій місцевості й розкрився талант Миколи Бервінчака.
Ранні роки
Микола, уродженець округу Шуйлкілл, штат Пенсильванія, розвинув свої численні мистецькі здібності в період, що трохи передував і припав на Велику депресію, у «чорних горах» вугільного регіону на північному сході Пенсильванії. Згідно з імміграційним записом острова Елліс 1907 року, Микола народився 1903 року в місті Шенандоа поблизу Меганой-Сіті (Mahanoy City), приблизно за 37 кілометрів на північний схід від Майнерсвілла (Minersville). Його батьками були Іван Бервінчак та Євфимія (Фенна) Полінська — обоє лемківського походження. У нього був молодший брат Михайло, що народився 1905 року в Шенандоа, а згодом іще один брат Павло, який з’явився на світ 1908-го. Вочевидь, родина певний час мешкала з братом Івана, Василем, у Меганой-Сіті. Вони здійснили одну подорож назад до своїх рідних сіл — Ржепець та неподалік розташованого Яворника в Галичині (тепер це південний схід Польщі) між 1905 і 1907 роками; про повернення до США (під прізвищем Barvinczak) свідчить імміграційний запис острова Елліс від 9 вересня 1907 року. Зрештою вони влаштувалися спочатку в Блек-Хіт неподалік Майнерсвілла, а потім перебралися в сусідній Прімроуз.
Невдовзі після повернення до США Іван загинув у шахті. Мати Миколи згодом знову вийшла заміж за чоловіка на ім’я Метью Черкіс. Після кількох випадків, коли в шахті травмувався його вітчим, і з огляду на те, що сім’я зростала і налічувала вже дев’ять дітей, Микола, як найстарший, мусив закінчити формальне навчання у п’ятому класі, щоб допомагати родині. У роки Першої світової війни він працював на шовковій фабриці в Гейзлтоні (Hazleton Silk Mill). Після війни, у п’ятнадцятирічному віці, він повернувся до Прімроузу й почав відбирати породу від вугілля на збагачувальній фабриці в шахті Лайтл за 2,10 долара на день. Згодом, у сімнадцять-вісімнадцять років, він уже працював безпосередньо в шахті. До його обов’язків належали встановлення дерев’яних стояків, укладання рейок, свердління отворів для динаміту, а також керування мулами, які тягнули вагонетки, щоб вивозити так зване «чорне золото» на поверхню.
Микола розумів, що не зможе довіку працювати в шахті після загибелі батька. Ще в першому класі він виявив зацікавлення малюванням, і ця пристрасть не згасала. Він почав малювати на стінах шахти Лайтл крейдою, що не подобалося керівникові фабрики, і той попросив Миколу піти з роботи. Проте напарники не дали його вигнати: вони брали на себе його частку праці, щоб у нього лишався час на творчість, коли він сидів на ящику з динамітом глибоко під землею. Після року важкої праці Микола почав замислюватися, як вибратися зі шахти і заробляти на життя деінде.
Великий шанс для Миколи
1920-ті стали вирішальним періодом у розвитку таланту Бервінчака. Саме тоді він познайомився із двома людьми, які суттєво допомогли розкритися його мистецькій кар’єрі. 1924 року Микола проводив дні, спостерігаючи за церковним художником Павлом Даубнером із Будапешта (Угорщина), який розписував інтер’єр греко-католицького храму Святих Петра і Павла (Ss. Peter and Paul Byzantine Catholic Church) у Майнерсвіллі. На той час Микола все ще працював у шахті в нічну зміну. Даубнер попросив показати йому якусь роботу Миколи. Той приніс велику картину — незавершене зображення арешту й суду над Ісусом Христом. Він малював її лише звичайною фарбою для стін, розбавленою кулінарною олією його матері. Європейський майстер фресок був настільки вражений, що запропонував йому учнівство з платнею 5,62 долара на день — такою ж, яку Микола отримував у шахті.
У вересні 1925 року газета Pottsville Daily Republican коротко згадала, вочевидь, про першу виставку мистецьких робіт тоді двадцятидворічного Миколи. У вітрині фотостудії Modern Photo Studio в Майнерсвіллі він виставив олійні роботи із місцевими краєвидами Форествілля, Йорк-Таннеля та Фінікс-Парку. У статті відзначалося, що картини “майстерно виконані”, а також згадувалося, що Бервінчак щойно повернувся з Вілкс-Барре (Wilkes-Barre), де він допомагав Даубнеру розписувати греко-католицьку церкву.
У Даубнера він навчився розпису храмів, релігійного оформлення, різьби по дереву та інших технік церковного мистецтва, а згодом розпочав власну справу. Його перші роботи з’явилися в православній церкві святого Юрія (St. George Orthodox Church) у Майнерсвіллі, але, на жаль, вони згоріли під час пожежі 1933 року. Коли церкву відбудували, він знову виконав там розпис, і його фрески можна було побачити на головному та бічних вівтарях, а також на іконостасі. На жаль, у 2016 році церкву закрили, а більшість її релігійного мистецтва передали до Українського історично-освітнього центру в Сомерсеті (Somerset), штат Нью-Джерсі.
Микола виконав оздоблення багатьох східних християнських та інших церков на північному сході США. 1958 року його проєкти було затверджено для оздоблення нового іконостасу та інтер’єру храму Св. Дмитра (St. Demetrius Ukrainian Orthodox Church) у Картереті (Carteret), штат Нью-Джерсі, а також для різьблення дверей. Це, ймовірно, був найбільший його церковний проєкт.
Співпраця з Даубнером тривала, навіть коли Бервінчак пішов у вільне плавання (близько 1939 року) після тривалого учнівства. У 1960-х вони знову об’єдналися, працюючи під назвою Daubner and Bervinchak Church Decorators, і продовжили свої традиції церковного розпису.
Бервінчак і художник Джордж Люкс
Другим важливим чинником, який вплинув на мистецьку кар’єру Бервінчака, став ексцентричний Джордж Люкс (George Luks, 1866–1933), що виріс у Поттсвіллі (Pottsville) й був сином вихідців зі Східної Європи. Люкс належав до так званої групи “Вісімка” (“The Eight”), більш відомої як «школа сміттєвого відра» (Ash Can School), яка прагнула реалістично зображати повсякденне життя, часто з усією його суворістю. На початку 1900-х він працював на Нижньому Іст-Сайді (Lower East Side) в Нью-Йорку, змальовуючи сцени з побуту іммігрантів і водночас здобувши славу гучного й розгульного митця, що досяг неабиякого комерційного успіху й авторитету. У 1925 році він повернувся до Поттсвілла, щоб створити настінний розпис (мурал) для готелю Necho Allen, присвячений відкриттю антрациту місцевим фермером Неко Алленом у кінці XVIII століття й подальшому розвитку вугільної промисловості.
Саме в цей період Бервінчак познайомився з Люксом, і, ймовірно, цьому посприяла Едіт Паттерсон (Edith Patterson), котра 1918 року прибула до Поттсвілла й стала директоркою місцевої бібліотеки. На своїй посаді вона активно підтримувала місцевих художників, письменників і поетів. Улітку 1925-го Люкс провів виставку власних робіт у бібліотеці Поттсвілла. Микола приніс туди одну зі своїх олійних картин, намальованих звичними йому “домашніми” фарбами, щоби показати її Люксу. Художник дуже заохотив його продовжувати малювати й приїздити до нього в Нью-Йорк. Та Микола надавав перевагу життю в окрузі Шуйлкілл. У брошурі до своєї виставки в Блумсбурзькому державному коледжі (Bloomsburg State College) багато років потому (1971 р.) він пояснював: “Як я міг би малювати те, що мене цікавить, якщо житиму далеко, у Нью-Йорку?”
Опановуючи мистецтво офорту
Працюючи з Даубнером, Микола почав виконувати рисунки пером і тушшю. Роботодавець був настільки вражений деталізацією і якістю цих рисунків, що порадив спробувати офорт (гравюру на металі). Даубнер розповів, як це робиться, і невдовзі Бервінчак створив свій перший офорт, на якому зобразив матір Фенну, що доїть корову.
Оскільки він не міг дозволити собі придбати прес за 100 доларів, то виготовив інструменти з того, що мав під рукою. Микола виявив природну обдарованість у цій техніці: замість офортної голки він використав грамофонну голку (від віктроли), а замість готової мідної пластини — мідну деталь, знайдену на шахті.
Завдяки численним спробам і помилкам він вдосконалював майстерність у складному процесі офорту й почав створювати відбитки, які виставлялися на різних виставках. У вересні 1932 року Даубнер узяв офорти Бервінчака на The Washington Square Outdoor Exhibition у Нью-Йорку. Там вони мали успіх: було продано 25 робіт, і одна з них здобула першу премію. Того ж року його робота “Toiling Miners” здобула перше місце на Minnesota State Fair. А 1933-го три його офорти були представлені на виставці в Social Science Building під час Всесвітньої виставки (World’s Fair) у Нью-Йорку. Репутація Бервінчака як соціального реаліста в техніці офорту й митця регіонального масштабу почала швидко зростати на Північному Сході й за його межами.
Розквіт слави Бервінчака
1930-ті та початок 1940-х стали періодом розквіту гравюри у творчості Бервінчака. Проте це був неймовірно складний час для економіки округу Шуйлкілл. Від 1920-х у виробництві антрациту відбувався спад, а невпинні страйки шахтарів тільки погіршували нестабільність у шахтарських селищах. Навіть коли Велика депресія спричинила закриття багатьох шахт у цьому регіоні та масове безробіття, художник продовжував відтворювати життя свого краю у своїх деталізованих і виразних офортах. Одними з найвідоміших його робіт стали ті, що зображали побут і роботу шахтарів, зокрема в районі “Red Patch” (Віллоу-лейн і Блю-лейн) у Прімроузі. З вікна його будинку на Форест-лейн у Прімроузі Микола бачив і замальовував увесь соціально-економічний драматизм того періоду.
У доробку з 180 офортів, створених між 1933 і 1941 роками, зокрема: “Buck Run Colliery” (1933), “Miners Driving a Gangway” (1935) і “Bootleg Coal Miner” (1937). Його тісний зв’язок із Прімроузом відчутний у кількох офортах, серед яких є чотири, що зображають пори року в селищі. Бервінчака особливо цікавили шахтарі-нелегали (bootleg miners). Коли безробіття серед місцевих гірників перевищило 50% (через те, що шахти різко скоротили видобуток або зовсім припинили роботу), багато хто почав копати власні «вугільні ями» спочатку лише для опалення власних домівок. Та коли Велика депресія затягнулася, вони вже продавали це вугілля по всьому північному сходу США через мережу вантажівок, які вивозили його з Шуйлкілла. Власники шахт намагалися зупинити таку діяльність, вдаючись навіть до допомоги поліції, але зазнали поразки.
Зрештою ця неофіційна галузь виросла в бізнес із річним обігом близько 35 мільйонів доларів! Кілька офортів Бервінчака змальовують роботу саме цих “бутлегерів”, їхні родини та небезпеки, з якими вони стикалися. Серед них: “Bootleg Tragedy” (1936), “Bootleg Coal Miner” (1937) та “Bootlegger’s Wife and Son” (1939).
1938 року офорт Бервінчака вперше з’явився у книжковому виданні. Українець за походженням Джордж Корсон (George Korson), який у 1924 році розпочав кар’єру журналіста в газеті Pottsville Republican, опублікував збірку шахтарських балад, поезій і переказів, які збирав під час репортерської роботи в окрузі Шуйлкілл. Заохочувала його до цього вже згадувана Едіт Паттерсон, поттсвільська бібліотекарка, яка раніше познайомила Бервінчака з Джорджем Люксом. Свій перший доробок Корсон видав 1927 року під назвою “Songs and Ballads of the Anthracite Miner”. Проте 1938 року з’явилося значно ширше й детальніше видання “Minstrels of the Mine Patch” у видавництві Пенсильванського університету (University of Pennsylvania Press). Гравюра Бервінчака “Home to the Mine Patch” (1935) стала ілюстрацією на фронтиспісі цієї книжки. Крім того, на обкладинці (палітурці) й титульній сторінці вміщено зображення шахтаря-скрипаля, змальоване з молодшого брата Миколи — Михайла.
1936-го Бервінчак узяв участь у дворічній виставці скульптури, акварелі, пастелі, рисунків і друкованої графіки в Музеї Вітні (Whitney Museum) в Нью-Йорку. В Washington Post від 21 квітня 1939 року з’явилася замітка, що дві його гравюри — “Miners Driving a Gangway” (1935) та “Toiling Miners” (1939) — було придбано Фондом Джозефа Пеннелла (Joseph Pennell Fund) Бібліотеки Конгресу (Library of Congress) для її постійної колекції американських офортів.
У 1940-х та 1950-х роках кількість його виставок зросла, і вони відбувалися вже не лише у США, а й за кордоном.
Пізні роки
У подальшому Микола Бервінчак здобув міжнародне визнання. Деякі з президентів США, як-от Ліндон Б. Джонсон і Дуайт Д. Ейзенхауер, цінували його гравюри та вішали їх у Білому домі. Національна галерея мистецтв (National Gallery of Art) та Інститут Смітсоніан (Smithsonian Institution) нині є власниками численних його робіт. Його офорти також виставляли в Музеї американського мистецтва Вітні (Whitney Museum of Art) та Національній академії (National Academy) в Нью-Йорку, на всесвітніх виставках у Чикаго й Нью-Йорку, а також у містах по всьому світу, зокрема Мілані (Італія) та Стокгольмі (Швеція). Елеонора Рузвельт придбала його офорти, на яких був зображений її чоловік, і повісила їх у бібліотеці свого дому в Гайд-Парку (Hyde Park), штат Нью-Йорк. Український музей у Нью-Йорку має колекцію з 40 робіт Бервінчака, пожертвуваних його дружиною Анною після смерті художника. Їх презентували восени 1984 року під час виставки “To Preserve a Heritage: The Story of the Ukrainian Immigration in the United States” (“Зберегти спадщину: історія української еміграції у США”).
Микола Бервінчак зробив значний внесок не лише в культуру української імміграції, а й у регіональне американське мистецтво. Він брав активну участь у численних українських громадах, у громадському та мистецькому житті Майнерсвілла. Нагород у нього було багато, серед них — відзнака від Pennsylvania Folklife Society 1959 року на фестивалі Kutztown Pennsylvania Dutch Folk Festival за “визначний внесок” у народну культуру штату.
У 1970-х він створив чимало нових гравюр. Разом із дружиною Анною вони також відвідали свою омріяну Україну, щоб краще пізнати коріння предків. Повернулися вони звідти з кількома його картинами й офортами, що відображають буденне життя в Україні.
Микола Бервінчак помер у Поттсвіллі, штат Пенсильванія, 28 червня 1978 року. Хоча нині багато хто вже не пам’ятає його імені, його роботи дають змогу віч-на-віч відчути атмосферу шахтарського селища, і їхній внесок у мистецтво за піввікову кар’єру беззаперечний. Краса його церковних розписів у багатьох храмах округу Шуйлкілл і правдива сила його гравюр залишаються з нами назавжди й заслуговують на якнайширше визнання як у рідному штаті, так і за його межами.
Автори: Майкл Бурик і Алексіс Бурик
Довший варіант цієї статті вперше з’явився в The Ukrainian Weekly (http://www.ukrweekly.com) 2 жовтня 2011 року. Особлива подяка бібліотеці Поттсвілла (Pottsville Library), Українському музею (The Ukrainian Museum), парафії св. Юрія Української Православної Церкви (Minersville, PA), парафії св. Дмитра Української Православної Церкви (Carteret, NJ), членам родини Бервінчак — Донні та Меріон, моїй дочці Алексіс Бурик, а також усім теперішнім і колишнім жителям Прімроузу та Майнерсвілла, Пенсильванія, які поділилися своїми спогадами й мистецькими творами Миколи Бервінчака. Якщо маєте бажання, зв’яжіться з авторами за адресою: michael.buryk@verizon.net.
Запрошуємо також відвідати Red Patch Gallery (онлайн), де представлено добірку робіт Бервінчака: http://www.redpatchgallery.com/.