Одним із найболючіших викликів, що постали перед урядом України останніми роками, стало питання чоловіків призовного віку, які уникнули мобілізації — підкупом, фальшивими документами, незаконним переходом кордону пішки чи навіть уплав через прикордонні річки.
Ця проблема породжує й образу серед фронтовиків, які роками сидять у шанцях, а у соцмережах бачать однокласників чи друзів, що спокійно живуть за кордоном, не відчуваючи наслідків війни. Та що буде з цими ухилянтами, якщо вони вирішать повернутися — або коли війна скінчиться?
Лев Пашко («Горус»), командир 6‑го батальйону спеціального призначення (12‑та бригада спецпризначення «Азов»), на території штабу «Азову» поблизу фронту в Нью‑Йорку (Донецька обл.). Фото: Девід Кириченко
Українські військові тримають рубежі від початку повномасштабного вторгнення, багато хто — без ротацій. І навіть не зважаючи на тих, хто нелегально виїхав, розчарування відчутне. Один механік‑танкіст благав про відпустку, зізнавшись, що виснажений і боляче спостерігати, як донька росте без нього: «Я бачу, як вона дорослішає, лише на фото й відео в телефоні», — сказав він мені.
Попри заборону виїзду для чоловіків 18–60 років, за оцінками, за кордоном їх перебувають сотні тисяч. У відповідь держава обмежила консульські послуги для призовників, аби заохотити їх повернутися. Один українець, що нелегально втік і нині живе у США, на умовах анонімності пояснив: багато чоловіків поїхали, аби їх не примусили воювати. «Якщо все це робиться заради грошей, а прості люди гинуть ні за що, то який сенс боротися?»
Анастасія Харитонова‑Ґомес, українка‑американка, чия магістерська робота була присвячена українській громаді у США, підкреслює складність питання. «Легально виїхати українським чоловікам стало вкрай важко, — каже вона. — На початку війни так не було, але обмеження суттєво посилилися. Більшість розуміє, що тут стикаються різні, іноді протилежні інтереси.
З одного боку, Україні потрібні українці, щоб себе захистити: ставки надзвичайно високі. Якщо чоловіки їдуть — під загрозою саме існування держави. З іншого боку, у кожної людини є базове бажання вижити». «Я не маю права засуджувати когось чи визначати, яке рішення правильне. Ми живемо у жахливі, неможливі часи», — додає Харитонова‑Ґомес.
Розмови про повернення втікачів точаться давно. 11 січня 2023 року в Таллінні президент Володимир Зеленський закликав чоловіків призовного віку, які виїхали за кордон, повернутися — воювати чи бодай працювати й сплачувати податки.
Наголосивши на моральному та фінансовому тягарі для тих, хто залишився, він зауважив: одного військового утримують шестеро платників податків. Без цього, мовляв, не вистачить ні коштів, ні оборонців.
На форумі Yalta European Strategy у вересні 2024‑го міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський заявив: країни ЄС мають припинити соцвиплати українським біженцям‑чоловікам призовного віку, бо це стимулює ухиляння й підриває оборону України.
Останнім часом сотні українців подали клопотання про притулок у Польщі, аби уникнути призову. Хоч майже мільйон має там тимчасовий захист (доступ до праці та медицини), деякі прагнуть більш постійного статусу з остраху мобілізації.
Меморіал українським захисникам на Київщині. Фото: Девід Кириченко
2024 року притулку попросили близько 7 000 українців, з них 3 900 чоловіків 18–64 років. Станом на 25 березня 2025‑го — ще 1 900. Польська влада нагадує: страх перед військовою службою не є підставою для притулку за міжнародним правом, тому заяви ретельно перевіряють.
На початку 2025‑го адміністрація Трампа розглядала можливість скасувати статус і захист, наданий українським біженцям. Близько 240 000 українців прибули до США за програмами гуманітарного паролю, зокрема Uniting for Ukraine (U4U) часів Байдена.
Андрій Добрянський, директор із комунікацій Українського конґресового комітету Америки, каже: «Від 2022‑го в діаспорі точаться дискусії про тих, хто виїхав, але я не можу назвати конкретний випадок, що вивів це незручне питання на поверхню. Проте що довше триває війна, то більша ймовірність, що станеться щось, що змусить громаду відверто поговорити».
Нещодавні міграційні укази у США породили страх можливої депортації українців, які прибули після повномасштабного вторгнення. За різними підрахунками, приблизно 210 000 українців в’їхали за гуманітарним паролем, а 104 000 отримали статус TPS, подовжений у січні 2024‑го ще на 18 місяців.
1 березня 2025‑го у Сіетлі люди вийшли підтримати Україну. Фото: Девід Кириченко
Опитування American Community Survey 2023 року містить детальні дані про 98 000 українських мігрантів, що прибули у 2022–2023 роках: серед них більше жінок (56 000 проти 42 000 чоловіків). Із 18 000 домогосподарств‑біженців 69 % — сімейні, де присутні обидва члени подружжя.
Не всім до вподоби українці призовного віку за кордоном. У квітні 2024‑го міністр оборони Польщі Владислав Косіняк‑Камиш заявив: «Багатьох поляків обурює, коли вони бачать молодих українців у готелях та кафе, знаючи, яких зусиль потребує допомога Україні».
Професор політології НаУКМА Тарас Кузьо різко висловився про тих, хто втік: «Моя студентка в Німеччині прихистила хлопця, який відкупився від армії. Я сказав їй, що він — зрадник, а вона дурна, що допомагає. Такі люди сіють корупцію в армії, серед прикордонників і в СБУ». На його думку, західні уряди повинні репатріювати ухилянтів, хоча малоймовірно, що це станеться. «Україна може вказати, що визнає відмову з міркувань совісті та пропонує не бойові ролі. Але на фронті такі люди — тягар: їхнє небажання воювати наражає на смерть і їх, і інших».
Напруга існує й серед діаспори в США.
Інна, українка‑американка з Північної Кароліни, різко висловилася щодо чоловіків, які приїхали після 2022‑го: «Кеннеді казав: “Не питай, що країна зробить для тебе…”. З етичного погляду втеча у критичний час — обурлива. Порушення закону — злочин. Усі, хто нелегально втік, — злочинці. Чому країни, що їх прийняли, повинні тримати цих злочинців?»
Пошкоджена житлова будівля біля Покровська після недавнього російського удару. Фото: Девід Кириченко
Дивлячись у майбутнє, Інна запитує: «Завтра нападуть на ці країни — що зроблять ці чоловіки? Я не хочу, щоб злочинці з України жили у США й користувалися притулком».
Василь Яростовський із Нью‑Йорка вважає: «Якщо вони приїхали офіційно й подали на притулок — депортувати не слід. Якщо ж нелегально й без жодної процедури — депортувати, бо так вимагає міграційна політика США».
Давид Павенко з Вашингтона розповідає, як програму U4U використовують не за призначенням: «Я ходжу до слов’янської церкви в Сіетлі: з 2022‑го вона так виросла, що ми додали ще одну російсько‑українську службу. Більшість новоприбулих — через U4U, програму для переміщених осіб. Але багато чоловіків приїхали не з прифронтових міст, а з Києва, Львова, Івано‑Франківська. Це не зони бойових дій. Серед сотень прихожан знаю лише дві сім’ї з Донеччини. Ті, хто справді постраждав, лишаються в Україні. А тут військовозобов’язані катаються на дорогих авто, носять бренди й виставляють розкіш у Instagram. Не схоже, що вони тікали від війни».
Георгій Волков, командир підрозділу безпілотників «Ясні Очі», на тлі зруйнованої російським обстрілом будівлі. Фото: Девід Кириченко
Павенко зазначає: втекти змогли ті, хто мав гроші, а бідні залишилися. «Я п’ять разів був на сході з 2022‑го. Повертаюся — і майже ніхто у церкві не питає. Нема збору коштів для капеланів, медиків чи солдатів. Нема кампаній у соцмережах — лишень літні пікніки й кіносеанси. На відміну від місій в інші країни, волонтерів в Україну ніхто не відправляє».
«Коли питаю лідерів церкви, чую: “Ми молимося за Україну”. Але цього замало. Потрібна матеріальна допомога: теплий одяг, ремонт бусів, турнікети», — каже Павенко. «Кращі з українських чоловіків залишилися й загинули. А ті, хто втік, живуть у достатку. Американці це бачать — і зростає роздратування. Це підіграє таким, як Такер Карлсон, які використовують це, щоб налаштувати громадськість проти допомоги Україні». Водночас Павенко визнає: багато людей і церков активно допомагають.
Члени родини Павенків були серед перших убитих російськими бойовиками у Слов’янську 2014‑го.
«Якщо ти жив в Україні, коли почалося вторгнення, то маєш відповідальність захищати свою країну», — каже Михайло Павенко, старший брат Давида, капелан‑доброволець, який служить із 2015‑го.
Воїни 92‑ї окремої штурмової бригади. Фото: Девід Кириченко
Віктор, прикордонник із Сумщини з 27‑річним стажем, включно з АТО на Луганщині, скептично ставиться до примусового повернення утікачів: «Тих, хто втік, не варто повертати. Більшість морально не готові. Станеться те, що вже є: вони кидають підрозділи, що ми називаємо “самовільне залишення”».
Він додає: проблема наростає, адже Україна намагається швидко підготувати більше бійців. «Військкомати хапають людей силоміць, а ті масово тікають. Кількість є, якості — ні».
«Віскас», командир аеророзвідки 128‑ї гірської штурмової бригади, теж жорсткий: «Ті, хто порушив закон, мають понести покарання. Щонайменше це несправедливо до тих, хто воює. Бути українцем сьогодні означає користуватися величезною підтримкою. Недостойно зловживати довірою, здобутою кров’ю. Саме слово “перемога” означає зробити більше, ніж можеш. Тож читати й говорити — замало. Цих чоловіків обов’язково треба повернути».
У той час, як Україна веде екзистенційну боротьбу, начальник ГУР Кирило Буданов заявив: «Якщо людина не на фронті й не допомагає в тилу, вона не має права називатися громадянином України. І суспільство повинно так це сприймати. Яким би суворим це не звучало».
Про автора:
