Так просто і лаконічно, правда? Але попри свою легку орфографію, пунктуацію та стилістику, це речення несе набагато більше історії, ніж книжки російських романістів. Тож про що воно нам говорить? Що автор не любить грати в стрілялки на комп’ютері і не радіє новому оновленню, яке дарує персонажу класну пушку, яка вбиває ворогів без особливих зусиль? Чи, можливо, хтось засмучується, почувши про пакет нової зброї для України, що надходить від країн-партнерів? Або ж розглядає потенційний (і, дай Боже, малоймовірний) самозахист проти кулеметів чи вогнепальних рушниць, стоячи лише з битою в руках? Чи, може, не варто так заглиблюватися у це просте речення і шукати там потенційні приховані сенси, а прочитати його прямо і без перебільшень?
Я ненавиджу зброю.
Тепер чомусь все виглядає зрозуміліше. І гадаю, багато з нас, українців, ніколи сильно не замислювався про своє ставлення до зброї, зростаючи у довоєнні часи. (Господи, невже настав момент використовувати такий термін?) Ми жили у світі, де війна здавалась неможливою, ми вірили у доброту, людяність, емпатію. Будь-які прояви жорстокості здавались чимось нереальним, неадекватним. А коли хтось приносив навіть кишеньковий ножик на майданчик чи у школу, то більшість перелякано і підсвідомо списували ту дитину як «ненадійну». «Ні, мамо, я не хочу кликати Дениса на день народження – він мене лякає».
Це було не круто, незрозуміло, і ми про це не особливо замислювалися. Нас не вчили в школах, як поводитись, якщо зайде стрілець (пане Кінг, не той, що зі всесвіту Темної Вежі). Не було такої практики не тільки у мене, а й у всіх нас, дітей до війни. Думки про подібне, якщо такі взагалі виникали, здавалися чимось малоймовірним, дурним і далеким. Хіба на уроках англійської мови в старших класах нам розповідали про стрілянину в школах чи кінотеатрах в Америці? Та навіть тоді це здавалося чимось дивним. Кому прийде в голову стріляти в людей? І де, на біса, діти беруть зброю?
Проте часи змінюються, світ рухається, не запитуючи нас про це. Тож уже сьогодні для тих, хто переїхав до Америки, страх бути застреленим стає трошки сильнішим. Ні, не зрозумійте мене неправильно: я не буду казати, що в київських неосвітлених пішохідних переходах серед ночі я почувалася комфортніше, ніж на березі океану десь у Каліфорнії чи Флориді, але потенційний страх перед стріляниною в публічних місцях зростає. Ми постійно чуємо історії про це в новинах: школи, кінотеатри, виступи публічних осіб, Білий дім, 1963 рік у Далласі і т.д. Це залишається страхом багатьох, і дебати щодо легальності зброї ведуться в Америці не один рік. Одні вимагають залишити за собою право на самозахист, а інші… А інші – це я. Можливо, вони не ненавидять зброю, але, як мінімум, хотіли б мати змогу контактувати з нею якнайменше у своєму житті.
Флорида, як ми знаємо, має свої правила щодо придбання зброї, і всі мої друзі (а це переважно українці) не проти поїхати в тир постріляти, так, по фану, у вихідний. Та й загалом це штат, де до зброї ставляться легко, просто і без особливих застережень. З цим можна жити й не боятись. Не знаю як, але я ніби навчилась. Часом мені згадувалося, як жилося в Україні, в ті часи, коли навіть Зеленського не обрали президентом, а я могла спокійно йти на контрольну з математики, переживаючи лише за те, що мій айпод має мало зарядки. Повертаючись до таких спогадів, мені здається, що світ без зброї колись давно існував. Ба більше! Чудово собі функціонував. У ті часи, як я вже казала раніше, ми не замислювалися про це так часто, але, як показали події 18 квітня у Києві, світ і справді зрушив з місця навіть там, де колись здавалася стабільність бодай у цьому питанні.
Територіально Голосіївський район далеченько від місця мого дитинства, та щось мені підказує, що довоєнні часи там були доволі спокійними. От тільки 18 квітня 2026 року, попри такі вже звичні обстріли з боку любих сусідів, життя мешканців похитнулося. Того дня невідомий (на той час) чоловік відкрив стрілянину в Голосіївському районі Києва, після чого разом із заручниками зачинився в приміщенні супермаркету. За 40 хвилин переговорів було проведено штурм магазину і ліквідацію стрільця. Кількість загиблих внаслідок жахливого теракту зросла до семи. Інші семеро поранених вижили, проте перебувають у лікарнях столиці, зокрема 11-річний хлопчик.
Теракт викликав критику на адресу патрульної поліції та кадрові зміни серед правоохоронців. Це сталося через відео, де двоє поліціантів втекли з місця стрілянини, хоча на цьому етапі цивільні все ще залишалися у зачиненому супермаркеті. Почалося внутрішнє службове розслідування, зазначені патрульні були відсторонені, а начальник Департаменту патрульної поліції Євгеній Жуков подав у відставку.
Особу нападника було встановлено, проте його ім’я досі перебуває під завісою, адже триває слідство. Та ми знаємо, що це був 58-річний уродженець Москви, але з 1992 року він служив у ЗСУ і в 2005 році пішов на пенсію. Далі він відвідував рашку і у 2017 році повернувся до України, проживав у Бахмуті. Загалом його описували як скритну людину, без тісних соціальних контактів, а також він частенько був притягнений до відповідальності за спричинення легких тілесних ушкоджень. Доволі цікаво, що зброю він мав зареєстровану, отримавши її, використовуючи посвідчення журналіста. Хоча з такими документами можна розраховувати лише на травматичну пушку, вбивця ж зміг роздобути вогнепальну. Але винні ж завжди ЗМІ, правда?
Ось так просто наш і без того тривожний, небезпечний і непередбачуваний світ українського буття вкотре похитнувся. Причому цього разу не потрібно було чекати балістики і шахедів, ні. 18 квітня було страшно виходити до супермаркету, гуляти надворі та жити своє звичайне, рутинне життя. Як так? Чому так відбувається? Звісно, можна знайти десятки пояснень, мільйон відмазок про те, що нині важкі часи, що люди не отримують потрібної психологічної допомоги, що війна залишає свій слід і нам всім варто просто сподіватись, що наступного разу псих з пушкою не завітає до кінотеатру, магазину чи метро, де в цей час будемо саме ми. Хоча, можливо, питання не в цьому? Не у травматичному досвіді кожного, а у можливості отримати легально зброю?
В Америці мені постійно кажуть один аргумент. Мовляв, зброя сама по собі не може вбити – треба, щоб хтось її використав. Частково, так. За такою логікою причина справді буде в людині, а не в металевому пристрої. От тільки як нам контролювати розуми всіх навколо? Як не допускати подібних історій? На це кажуть, що треба, мовляв, краще виховувати своїх дітей, аби ті не чинили такого жаху. Так що, думаєте, Джеффрі Даммер і Тед Банді стали такими лише через погане дитинство? Чи не було в історії жодного психопата, який мав абсолютно нормальну сім’ю, стандартний досвід, а потім різко почав вбивати й катувати людей? Безперечно, є ті, хто мають психологічні проблеми через сильний травматичний досвід, але є й ті, хто народжуються… іншими. Злими. Не варто забувати, що також часто люди потрапляють під сильну пропаганду, особливо коли відсутнє критичне мислення. У такому випадку ніяка травма чи дитинство не обґрунтують рішення взяти зброю в руки і вистрілити в людей навколо. Чисті маніпуляції й приховані цілі, нічого особистого. І якщо Америка має цілу культуру стосовно зброї, поколіннями тримаючи її вдома, обговорюючи безпеку і наслідки використання, то в Україні це все в новинку.
І попри всі ці випадки як в Сполучених Штатах, так і тепер в Україні, ми досі очікуємо на повторення. Ні у кого не виникає думки, що це було востаннє, що ми вивчили свій урок і тепер зробимо все можливе, аби запобігти подібному в майбутньому. О ні, тепер ми просто далі сподіваємося, що наступного разу ми знову будемо десь далеко від місця подій. Десь там, де немає стрільців з вогнепальними пукалками, де панує любов, злагода і мир. Цікаво, хто більше відірваний від реальності: психопат, який думає, що вбивство невинних людей якось вирішить його особисті питання, чи ми, які сподіваємося на краще в майбутньому?
Важко відповісти. Так само й неможливо запропонувати негайне й ефективне рішення. Заборонити зброю? Та чи стане її менше від того? Чи дійсно хтось, кому вона потрібна, не скористається якимись нелегальними каналами і не отримає її? Чесно? Я не знаю. Проте мені здається, що в деяких випадках, коли людина все ж таки вирішує піти стріляти в невинних, сама процедура пошуку пістолетів на чорному ринку може зупинити її, змусити замислитися і, зрештою, відступити. Не тому, що це дуже важко, а тому, що втратиться імпульс, згасне ідея. Погодьтеся, мати зброю в нижньому ящику шафи і контактувати з нелегальним ринком — різні речі. Можливо, я теж відірвана від реальності, а мої думки — всього-на-всього черговий продукт ліберальної пропаганди, але яка різниця, коли метою є добро і безпека?
Світ змінюється щодня, в цьому ми переконались багато разів, навіть за останні декілька років. Технології рвуться вперед, і якщо ще нещодавно я йшла в школу з плеєром, куди потрібно було вставляти диски, аби прослухати музику, то тепер діти можуть це зробити, користуючись своїми новенькими смартфонами. Ми літаємо в космос так, наче це всього-на-всього кінцева станція червоної гілки київського метро. Нам відкриваються нові горизонти в медицині, і, можливо, скоро рак буде подоланий набагато легше і швидше. Життя насправді рухається і в гарному напрямку. Інколи. Але попри всі зміни, все ж таки дещо залишається незмінним у векторі свого руху: людська жорстокість, первинна злість і незрозуміле для багатьох бажання вбивати. Ми подолали так багато в нашій історії, аби застрягнути тут, обклавшись металевими (чи з чого їх там роблять) носіями смерті. І нехай безліч людей буде доводити необхідність самозахисту, свободи дій і так далі, тому подібне, я заплющуватиму очі й бачитиму супермаркет в Києві, залишаючись при своїй думці.
Авторка: Вікторія Грідіна
