Комп’ютерні технології, штучний інтелект, розробка нових винаходів стали частиною нашого буденного життя. Вони більше не дивують, не викликають шаленої уваги й не ставлять під сумнів ліміти наших можливостей. З роками ми звикаємо до швидкого доступу до будь-якої інформації, використовуючи це щоденно, запитуємо чат GPT елементарні речі, що раніше виконували автоматично, без задньої думки, перегортаємо сторінки електронних книжок ледь не силою думки, досі вважаючи, що наша форма існування є найвищою ланкою еволюційного процесу. Ми рідко задумуємось, як саме наші винаходи вплинуть на глобальне майбутнє. Чи стане веселий чатик одного дня зброєю проти людства? Чи зможуть політики промивати нам мізки активніше? Чи побудуємо ми роботів зі штучним інтелектом, що будуть виконувати наші забаганки? І чи не зможуть вони розвинути почуття й одного дня стати покращеними прототипами людей?
У кінематографі нам часто демонструють подібні сценарії. У нещодавньому блокбастері «Трон: Арес», комп’ютерна програма, яка здійснювала подорожі до світу людей, зрештою починає розвивати почуття, відчувати емоції. І попри те, що нам не пояснюють чому це відбувається, глядачам дають зрозуміти наскільки ми, невеликі люди, такі ж програмки в межах всесвіту, безпорадні й недалекоглядні. Нам важко усвідомити, що існує щось глибше, більше, всеосяжніше. Воно здатне запускати розвиток, програмувати аналіз, формувати емоції… І саме емпатія складала основну відмінність між роботами (програмами) і людьми. Але що відбувається, коли ця риса зникає? Якщо роботи потенційно можуть розвиватись, формуючи глибокі почуття, то чи можуть люди навпаки – втратити їх, деградувавши до первісних форм планети Земля? Що ж, враховуючи деякі новини, таке й правда здається доволі непоганим сюжетом для наукової фантастики. Одна лиш проблема – це не частина сценарію, це опис нещодавнього минулого.
Смерть почала здаватись такою звичайною річчю, коли йдуть розмови про війну. Вже важко дивуватись даним про загиблих, історії окремих людей турбують трошки менше, а загальна ідея, що «сучасна росія – це пекло», вже не здається перебільшенням. Проте, певно, ми ніколи не звикнемо до того факту, що наші люди піддаються катуванням через національність, дії, думки чи посади. Чомусь подібні речі знову набирають обертів, ледь не стають модними. І здавалось, що лиш нещодавно ми обговорювали страшні деталі смерті Вікторії Рощиної, яка померла борючись за правду, як звістки про нових закатованих у полоні вже з нетерпінням чекають своєї черги. Нам стало відомо, що міський голова міста Дніпрорудне Євгеній Матвєєв покинув наш неідеальний світ 7 вересня 2024 року. Він пробув у полоні майже від початку повномасштабного вторгнення – 2 роки й 8 місяців – коли унаслідок катувань, зазнавши чисельних травм та ушкоджень, помер. Це сталось у слідчому ізоляторі №3 міста Кізел Пермського краю рф – черговому місці тортур великого могучєго королівства болю та садизму, куди незадовго до гибелі також етапували журналістку Вікторію Рощину. Причиною смерті Євгенія стала закрита тупа травма тулуба з множинними переломами ребер, ушкодження легень і листків плеври.
Але людина – це більше ніж історія її фіналу. Нам усім хотілося б бути відомими й за наше життя. Тож, повертаючись до початку часопису Євгенія, ми опиняємось у 1960 році, в місті Новокузнецьк, що у південній частині Західного Сибіру. Там ми бачимо кадри дитинства, шкільні роки, юність, перші свідомі думки, не такі вже й обдумані вчинки, помилки, перемоги та втрати. Далі картинка змінюється і ми переносимось у більш знайомий Харків, де у 1984 році майбутній міський голова закінчив політехнічний інститут за спеціальністю «інженер-електрик». Студентські роки з дешевою кавою і сигаретами, знайомства із новими людьми, семінари, лекції, конспекти, перша підготовка до самостійного, дорослого життя. Його біографія також містить відмітку «армія» – стримані часи під контролем –, а от вже після служби Євгеній працював на заводі будівельно-опоряджувальних машин, і пізніше на сирноробному комбінаті у Дніпрорудному. Далі доля переносить працю чоловіка до Запорізького залізорудного комбінату на посаду «інженер-енергетик». Що ж, тут вже все доволі серйозно, свідомо і продумано.
Проте всім нам час від часу хочеться чогось нового, більшого, на рівень вищого! Вже у 2006 році Євгеній вперше був обраним головою Дніпрорудного, з подальшою історією переобрання. Востаннє він закріпив за собою посаду у 2020 році віднині забороненої партії «ОПЗЖ». Часи йшли, влада трималась, життя йшло спадом і підняттям, згори вниз, знизу вгору. Та вже за два роки почалось повномасштабне вторгнення, в результаті чого росіяни окупували місто. Проте незважаючи на не зовсім проукраїнську репутацію партії ОПЗЖ, Євгеній відмовився співпрацювати з непроханими гостями, за що зрештою і поплатився своїм життям. На жаль, це не буде історією про тиху смерть у кімнаті з рідними – ні. Це про тортури, етапування, катування і гірку загибель у замкненому просторі, у крові, з болем. В той час, українській стороні було невідоме місце перебування чоловіка, аж поки у грудні 2024 року Запорізька ОВА не повідомила про смерть посадовця. Тут і закінчився часопис, сценарій, рукопис – кажіть як кому зручно — життя Євгенія.
Жорстокість завжди становила загрозу. Вона є і була основним рушієм будь-якої історії про добро та зло, розподіляючи межі двох векторів. І від цього далеко не втечеш. Але як же важко усвідомлювати наскільки близько підбирається подібна зараза, що як комп’ютерний вірус може пожерти будь-яке програмування одним лиш махом. Говорять, що це все про владу. Недалекий псевдолюд, отримавши імітацію власної значущості, вагомості у космічному просторі, натяк на унікальність, незалежність, всеосяжність, стійкість, втрачає будь-які ознаки емпатії, що були закладені до його мізерної особистості. Таким здається, що насильство – це вихід, що хтось, чия думка, стать, сексуальна орієнтація, віросповідання, національність, відрізняються від твого бачення світу – не заслуговують на людське ставлення до себе. Вони грають у богів, прикриваючись хрестами на пузі й Біблією у шухлядках ще радянських шаф, забороняючи людям бути в першу чергу людьми. Імітація всесвіту королів, що грають під фальшиву мелодію одурманеного жагою крові серійного вбивці, звірствам якого міг би здивуватись Ганнібал Лектор. Лиш тільки його руки офіційно не мараються, вони залишаються чистими для майбутніх рукостискань «за мир». Вони – поєднані механізми прогнилої системи, яку штовхає ніби таке собі з одного боку природнє, а з іншого штучне і несуттєве почуття жорстокості.
Звісно, світ ніколи не стане ідеальним. Він буде й надалі тонути у хвилях болю, інколи перехоплюючи дихання під час штилю. Людське бажання грати у богів починає набирати обертів, і ось ми маємо комп’ютери, що виконують будь-які задачі, а згодом ми познайомимось із майже контрольованим підвидом роботів, що з часом перевершать своїх розробників. Ці сталеві, а можливо й пластикові програми, системи набраних кодів, спочатку будуть вчитись бачити нас, людей, спостерігатимуть, слухатимуть, аналізуватимуть і синхронізуватимуть наші запити. Чи зможуть роботи послухати платівки Оззі Озборна і заплакати через пісню «I see you on the other side”? Чи розчуляться після перегляду фільму з Одрі Хепберн? Зможуть ознайомитись із вихором почуттів через фото маленьких кошенят? Спробують залучити власну фантазію після прочитання роману Стівена Кінга? Залишаться осторонь після ознайомлення з історією людства? І зрештою – чи розвинуть вони емпатію, почуття? Ми можемо й надалі філософствувати, спекулювати. Можемо здогадуватись і мріяти, адже поки що – це все лише новий, нерозгаданий досвід. Це майбутнє, а воно нам, на щастя, невідоме.
Та що ж стосується людства, то тут і не потрібні химерні машини зі штучним інтелектом, аби зрозуміти, що ми рухаємось неправильно. Отримавши еволюційні переваги, що в наш час несуть із собою багаж науки, знань і можливостей, ми потрошку повертаємось до первісних підвидів, якими керував голод, страх й інстинкт самозбереження. Це більше не адаптація під теперішні умови, не єдиний шлях вижити, не проаналізована з минулого стежка усвідомлення. Ні. Сьогодні ми перетворюємось на погіршену, дефектну версію роботів, програм, місію яких визначає той, хто зламає примітивний код у формі замочку з дешевого блокнотика. Чи все вже втрачено – нам невідомо. Але розглядаючи теперішнє навіть без збільшувального скла, неможливо не помітити регрес. Він маленький, ніби навіть невагомий, смертельно яскравий і утоплений в крові, безбарвна бактерія із силою, що знищить людство, привівши його до початкового сеансу комп’ютерного режиму, під назвою цивілізація. І тільки нам вирішувати чи зможемо ми еволюціонувати знову, чи залишимо планету страждати від нашої присутності й надалі.
Про авторку:
