Дуайт Ейзенхауер – легендарна постать світового масштабу. Славетний генерал і визначний президент США. Для української громади у США він є помітною особистістю, адже потужно підтримував поневолені народи. У час протистояння із СРСР Конгрес США ухвалив резолюцію про проведення «Тижня поневолених народів», яка категорично засуджувала радянський імперіалізм і водночас вимагала свободи для України та інших країн Східної Європи. Отже, для української діаспори у США Дуайт Ейзенхауер був втіленням справжньої боротьби за волю й незалежність України. Він був непохитною скелею у вирішенні українського питання. Тому, коли з’явилася нагода для генерала армії США відвідати «імперію зла», тобто СРСР, українці вільного світу покладали неабиякі сподівання на те, що він зможе вплинути на диктаторську й терористичну комуністичну владу Радянського Союзу.
Дуайт Ейзенхауер на фізкультурному параді спостерігав за українськими спортсменами
Варто зауважити, що нагода приїхати до СРСР трапилася тоді, коли мільйони людей ще не оговталися від війни, сморід якої ще витав у повітрі Європи і не тільки. Виснажені тіла та загублені душі, розірвані навпіл серця, змарнілі життя, зламані долі, біль і сльози – це все була Друга світова війна, у якій українці зазнали жахливих втрат, знущань, геноциду, смертей.
Звісно, у час наближення перемоги над агресорами на зміну цьому страхіттю мало прийти порозуміння майбутнього життя, життя післявоєнного. Для цього спорт стає «рятівником» сотень, тисяч, мільйонів людей. Тож не дивує проведення перших після війни Олімпійських ігор у 1948 році в Лондоні (Велика Британія). Тут ще варто зауважити, що тисячі людей, які перебували у таборах військовополонених у Німеччині, організували цього ж року Олімпіаду Ді-Пі. Це був символ єднання з міжнародними Олімпійськими іграми в Лондоні. Приємно, що ініціаторами цих змагань були українці.
Про перші повоєнні роздуми генерала Дуайта Ейзенхауера щодо миру та нового світового порядку читаємо таке: «Айзенгавер про мир і терпимість. Повернувшися до Злучених Держав після блискучої перемоги над націстичною Німеччиною, генерал Двайт Д. Айзенгавер відразу почав кампанію за необхідність створення тривалого миру, здобутого тяжкою ціною. Він, головний командуючий союзними силами в Европі, прибув просто з европейських боєвищ, сам бачив руїни, румовища, жертви. Він добре знає, що може принести людству будуча війна. Тому саме він весь час підкреслює необхідність активної участи з боку Америки у творенні будучого тривкого миру».
Тобто, одразу після війни Дуайт Ейзенхауер бачив майбутнє у глобальному мирному співіснуванні без продовження або ж початку нової війни. З цими ідеями він, напевно, і їздив до СРСР. Хоча чудово знав, яким насправді був стан поневолених народів. Тому, коли став президентом США, безжально боровся з прокомуністичним елементом і підтримував ідею звільнення народів, поневолених Радянським Союзом.
Спортивний парад на «кривавій» Червоній площі
Пародією на повоєнну спортивну дипломатію став всесоюзний фізкультурний парад, який відбувся 12 серпня 1945 року в Москві. Він відбувався в той час, коли війна ще тривала. Згідно з оперативним зведенням за 12 серпня, на Далекому Сході радянські війська з боями просувалися вперед, дедалі глибше на територію Маньчжурії. Виходить, війна ще тривала, а спорт уже виконував функцію інструменту пропаганди комуністичного режиму з використанням «м’якої сили» спортивної дипломатії.
Українська преса у США так повідомляла про поїздку генерала Дуайта Ейзенхауера до СРСР: «Генерал Айзенгавер у Москві. Генерал Айзенгавер перебуває тепер у Москві, куди його запросив совєтський уряд на спортову параду. Був він між іншим першим чужинцем, що стояв під час перегляду союзної демонстрації на плятформі на верху гробу Леніна, при премієрі Сталіні. У розмові з газетярами генерал Айзенгавер казав, що він є переконаний тепер, що совєтська Росія хоче жити в приязни зо Злученими Державами. Одночасно він підчеркнув, що він воліє американську систему, бо вона дає людині більше незалежности поступування».
Це не дивно, що американський генерал звернув увагу на свободу вибору громадянина. Адже у США це є звичним для суспільства. А ось у СРСР цього анітрохи не було.
Що очікувала українська громада у США від влади та, зокрема, від генерала Дуайта Ейзенхауера? Напевно, щоб він на власні очі побачив гнітючий стан українців під радянською окупацією та якимось чином допоміг. Такі та інші цілі мав, зокрема, Українсько-Американський допомоговий комітет. Про це писав д-р Володимир Галан, очільник Комітету: «Коли дотепер завдання комітету було вироблення незалежности в організаційній схемі, інтервенція в урядових кругax в справі права азилю для українських жертв війни та переведення одностайної допомогової організації в різних краях Европи та на Україні, то перед нами стоїть наступна праця: а) збірка грошей та одіжи по громадах на поміч жертвам війни; б) правна оборона українських жертв війни; в) пошукування за пропавшими людьми в Україні; г) переселення людей, які не можуть вертатись на рідну землю».
Чи міг Дуайт Ейзенхауер побачити щось протиправне в СРСР під час свого перебування у цій країні? Звісно, що ні! Адже його запросили, щоб продемонструвати масштабну «любов» народу до комуністичної влади. Пам’ятаєте про те, що він відмовився приїхати на такий собі пропагандистський парад перемоги? Бо знав, що то буде на кшталт промивання мізків та замилювання очей глядачам. А ось коли він погодився відвідати фізкультурно-спортивний парад, то, напевно, не здогадувався, що цей захід використають так само. Бо у США спорт є державницькою та суспільною справою і меншою мірою має негативно пропагандистський характер. Тоді як у СРСР спорт – це машина державної пропаганди.
Тому цей парад вражав своїм масштабом. Чи могло бути інакше? Ні! Та ще й на очах закордонних гостей. Ба більше, ключовою запрошеною іноземною персоною був саме славетний генерал армії США. Отже, яким був парад? 23 000 спортсменів брали участь у марші з 16 республік! Кожна делегація республіки демонструвала свій виступ. Українці мали нагоду влаштувати національний колорит посеред Червоної площі. Кілька сотень українських спортсменів, одягнених у національні костюми, демонстрували вільні вправи, вправи з вінками та стрічками, акробатичні номери, вправи на перекладині й батуті, а насамкінець виконали гопак. Про виступ української делегації у статті було написано лише кілька речень. Саме так. Маленька замітка – і все. Водночас про виступи інших делегацій автор писав детально. Це підтверджує, що радянська пропаганда не могла змиритися з блискучим виступом українців. Хоча чи хотіли самі українці брати участь у тих заходах? Можливо, знаючи, що на почесній трибуні буде американський генерал, українці старалися привернути його увагу своїм феєричним виступом.
На парад прибули делегації фізкультурників із Болгарії, Польщі, Югославії, Албанії та Фінляндії. Серед почесних гостей були представники США: генерал Дуайт Ейзенхауер із сином, посол США Гарріман та перекладач. Радянська преса ось як описувала цю подію: «На трибуну запрошується також генерал армії Дуайт Д. Ейзенхауер. Генерал армії Ейзенхауер з’являється на трибуні у супроводі посла США п. Гарримана. Довго не стихають крики «ура» та оплески всіх, хто зібрався на Червоній площі. Вони з захватом вітають великого творця перемоги товариша Сталіна та його соратників». Чи можливо, що глядачі могли вітати представника США? Я вважаю, що так. Але ж про це радянська преса не написала б. Для пропаганди радше потрібно вихваляти «своїх» героїв.
Слід зауважити ще раз, і це дуже важливо, що попередньо його сам Сталін запросив до Москви на парад Перемоги. Але генерал Ейзенхауер відмовився, посилаючись на невідкладні справи. Ще раз наголошую – відмовився! Аж ось на запрошення відвідати фізкультурний парад він відповів згодою. Можливо, тому, що сам був гарним спортовцем? Або є й інші відповіді? Я впевнений, що тут кілька відповідей, про які ми навіть не здогадуємося.
Цікаві спогади генерала Ейзенхауера про парад: переклад не з англійської, на жаль, а з російської, бо не маю бажання писати мовою терористів: «П’ять годин стояли ми на трибуні мавзолею, поки тривало спортивне дійство. Ніхто з нас ніколи не бачив навіть віддалено схожого на це видовище. Спортсмени-виконавці були одягнені в яскраві костюми, і тисячі цих людей виконували рухи в єдиному ритмі. Народні танці, акробатичні номери і гімнастичні вправи виконувалися з бездоганною точністю і, очевидно, з величезним ентузіазмом. Оркестр, як стверджували, складався з тисячі музикантів і безперервно грав упродовж усього п’ятигодинного свята. Генералісимус не виявляв ніяких ознак втоми. Навпаки, здавалося, він насолоджувався кожною хвилиною свята. Він запросив мене стати поруч із ним, і за допомогою перекладача ми розмовляли з перервами упродовж усього спортивного свята». П’ять годин спостерігав Дуайт Ейзенхауер за виступами фізкультурників. Він на 100 % бачив українців!
Звісно, пропаганда не могла не опублікувати схвальні відгуки іноземних делегацій про парад. Ось що писав Фанні Соломян, керівник делегації фізкультурних організацій Польщі: «Ми були на спортивних заходах у багатьох столицях Європи, але такого феєричного видовища, як парад радянських фізкультурників, організований на Червоній площі, ми ще не бачили. Найбільше враження на нас справив виступ спортсменів товариства «Трудові резерви». Ми із захватом спостерігали, як злагоджено і чітко 3000 молодих гімнастів виконували гімнастичні вправи. Дуже сподобався нам виступ Ленінградського та Московського інститутів фізичної культури, колони гімнастів добровільних спортивних товариств профспілок та фізкультурників Вірменської та Грузинської республік». Цікаво, цей текст він сам писав чи за нього вже все зробили завчасно? Не дивно, що представник Польщі не побачив яскравого виступу української делегації. Напевно, заздрість була шаленою.
Керівник делегації молоді Албанії Нако Спиру говорив таке: «Цього ми ніколи не забудемо. Те, що ми побачили, нас вразило. Яка грандіозна маніфестація спорту! Яка кількість національностей, яка численність спортсменів! Так, радянська молодь полюбляє та цінує спорт. Ми знали, ми чули дещо про Радянський Союз, про радянський спорт, але те, що ми побачили на параді наживо, перевершило всі наші уявлення. Ми бачили, що сам генералісимус Сталін був присутній на параді та з великим зацікавленням спостерігав за тим, що відбувалося на Червоній площі. Ми вважаємо, що за таке ставлення та турботу до себе молодь може зробити все для своєї країни. Ми розуміємо, чому радянська молодь і в праці, і в бою така жертовна. Спортивний парад для нас – урок, який ми ніколи не забудемо».
Позитивний відгук представника албанської делегації, яка не перебувала під повною окупацією Радянського Союзу. Там, звісно, був прорадянський уряд. Але це не те, що відчувала Україна та інші поневолені народи.
Які б хвалебні оди не писала радянська преса про парад, ми всі чудово розуміємо, що це була лише пропагандистська справа. Преса вільного світу майже не помітила цього грандіозного масового виступу підневільних спортовців, яким було дозволено продемонструвати свою національну ідентичність. Поза межами колючого дроту СРСР розуміли, що цей парад був лише для внутрішнього споживача, обмеженого «залізною завісою». Водночас чому Дуайт Ейзенхауер прийняв запрошення?
Автор: Олексій Лях-Породько
