«Всім привіт, мене звати Вікторія, і я… обожнюю кіно» — приблизно так я почала б свою першу зустріч анонімних кіноманів, якби моя сім’я звернулася до такої програми, побачивши кількість грошей, витрачених на фільми. Звісно, вони б також поцікавилися і щодо інших транзакцій, але певно, то й добре, що у них немає доступу до моїх заощаджень і мені вже не 16 років. Але деякі речі залишилися незмінними ще з підліткового часу — я дійсно обожнюю фільми. Сюди варто також віднести серіали, часом навіть кліпи на улюблені пісні, мультики та реклами, але на ці штуки набагато важче витратити багато грошей. Але от фільми досі мають своє особливе, затишне, з ароматом сирного попкорну місце, де такі ж навіжені проводять свій вільний час. Безперечно, не кожен другий відчуває таку шалену залежність від широких екранів, брудних стільців та страху, що тебе застрелять під час перегляду «Примату», але все ж таки нас усіх щось об’єднує — ми, як би сказала моя мама, маємо спільний знаменник.
І, певно, найочевиднішою точкою дотику можна назвати бажання переглянути фільм, але хіба це не доволі просто? Невже всім лише цікаво побачити щось новеньке, гарного Річарда Гіра чи веселу Кіру Найтлі? Можливо… та я звикла думати, що насправді фільми — це про щось інше, про щось набагато глибше і свідоміше. По-перше, це чудовий спосіб втекти від реальності. Що може бути простішим, ніж це? Ось ви їдете автобусом чи своєю автівкою до кінотеатру, переглядаючи робочий імейл та Телеграм, сподіваючись, що новини, як і робота, закінчуються о 6 вечора. А за якихось 40 хвилин ви літаєте на драконах з людьми На’ві на Пандорі, стрибаєте з парашутом із Томом Крузом, катаєтеся на Бетмобілі з Крістіаном Бейлом (або Робертом Паттінсоном — кому вже який всесвіт подобається), танцюєте з Наталі Портман і обіймаєте Джеймса Франко. Нагальні проблеми відступають, тривожність зупиняється, і життя наповнюється таким дивним сенсом небуття… Невагомі історії, що торкаються нас своєю нереальністю, при цьому залазячи під шкіру мільйонами мурашок, які прямують просто в серце. Ось так би я описала першу причину свого фанатизму від кіно.
Звісно, я могла б продовжити обговорювати кожну причину (а повірте, у мене їх знайдеться), але моя майстерність затягувати вступи і завалювати кінцівки має дати всім трошки спокою, хоча б цього разу. Зрештою, всі зрозуміли основне послання — я люблю кіно, там можна відпочити і відволіктися, знайти якийсь особливий відгук для кожного тощо. Але ж усім відомо, що не кожен фільм стане «тим самим». Пересічних картин набагато більше, ніж особливих, і аби віднайти своє, потрібно передивитися купу галімих історій, що не те що не торкали, а часом і відвертали від себе назавжди. Та я з тих, хто дає кожному фільмові шанс. Якщо це, звісно, не треш, як «Терефаєр» («Жахаючий») — ні, це лайно не має права на існування, ви вже вибачайте.
Як я обираю наступний фільм? Дуже просто — дивлюся рекламу перед сеансом. Ну, знаєте, ту, що триває 30 хвилин, за які ви встигаєте з’їсти весь попкорн, захотіти в туалет, заснути, прокинутися, закінчити університет, одружитися і народити трьох дітей. От я з тих людей, що ніби заворожені дивляться короткий переказ майбутньої картини. Насправді завдяки цьому я подивилася десятки крутих фільмів! Ну і сотні галімих — але хто тут із нас веде лік?
І ось ми нарешті наближаємося до зав’язки подій. Одного дня, дивлячись «Аватар 3» втретє, під час реклами глядачам показали анонс фільму, який називався «Mercy». Сюжет виглядав доволі привабливо: у світі якогось там року створили програму, яка завдяки штучному інтелекту проводила розслідування, знаходила винних і здійснювала суд самостійно — жодних тобі присяжних, глядачів — усе сухо, за фактами. Підсудному пропонували довести свою невинність, використовуючи всі можливі дані (це такий суперкрутий світ, де можна дізнатися геть усе). Та якщо штучний інтелект не визнає докази невинності достатніми — людину вбивають. Стрьомно, правда? Але далі сталося так, що детектива, який загалом виступав за цю програму, самого посадили на лаву підсудних за вбивство дружини. І ось він має розгадати справжню історію, маючи обмежений час і купу непотрібного графону від AI. За ті короткі пару хвилин реклами нам показали декілька яскравих вибухів, Кріса Пратта, гарну жіночку, що репрезентує AI, і трильйон загадок. Що ж… мені багато не треба — я бачу рекламу і непогану ідею, і я знаю, що цю картину я зустріну на великому екрані.
Тож, не втрачаючи часу, побачивши, що квитки у продажу, я взялася за справу. Місця в центрі, але не на останніх рядах, гарний зал, де стільчики регулюються, чудовий час (субота вечір) — були заброньовані, оплачені й додані до програми «Гаманець» на телефоні. Навіть мій постійно заклопотаний роботою чоловік знайшов декілька вільних годин, аби поринути у світ кіно разом зі мною. Того дня, на диво, погода була непоганою, дороги доволі вільними, а ми навіть не встигли посваритися через миття посуду. Коротко кажучи, усе йшло як по маслу. Ми обрали попкорн, який я не їла, бо не хотіла; цукерки, які мені не можна, бо я веган і всі вони містять або желатин, або молоко; і, звісно, солодку водичку, яку я також не пила через наявність у ній кофеїну та цукру. І ось наша класична пара прогресивної молоді зайшла до кінозалу.
Реклами зайняли не багато часу, бо ми були з досвідом і спеціально запізнилися на сеанс, тож моє планування майбутніх походів трошки підірвали, але я на це не зважала — занадто чекала на фільм. І ось світло зникло, а кондиціонери почали працювати на повну потужність — тож, як ви здогадалися, showtime, baby. Спочатку все було дуже повільно — ледь тверезий детектив у модному кріслі, де твої руки-ноги заживає метал, намагався прокинутися і зрозуміти ситуацію. Усе було як у трейлері — його затримали через вбивство дружини. Жіночка з програми AI дивилася мені просто в очі, ніби я також була в чомусь винна (хоча не вважаю злочином просити ChatGPT писати робочі мейли). Вони щось там бурмотіли про справу, усе йшло якось геть стандартно, аж раптом — бум — купа екранів змінюється, факти сиплються, бум-бам, і сюжет починає розвиватися геть активно і якось… дивно? Не знаю, щось не по-голлівудськи. Мені на той момент було важко зрозуміти, чому я відчуваю якусь підставу, але зрештою все склалося. Ха! Не очікували? У мене тут свій детектив.
Зрештою, екшн почався, як то кажуть. Полетіли й вибухи, і летючі велосипеди для поліції, і дані знаходять зі швидкістю світла, і на якихось ледь помітних сторіс з інсти знаходять ключові деталі, і детектив встигає все зробити за 90 хвилин, і вантажівки катаються поруч із дронами, що ведуть ледь не пряму трансляцію подій. Я ще, звісно, той скептик, та все ж таки — кожен фільм, як не крути, має свої правила Всесвіту. Мій УЛЮБЛЕНИЙ серіал Umbrella Academy допускає набагато більше похибок, проте там усе пояснюється особливістю того буття, де герої перебувають. У тому світі існують мандрівники часу, еліксир, що робить тебе горилою, прибульці, які стають мільйонерами на нашій планеті, та й узагалі автор ідеї серіалу — рок-музикант… Та навіть попри всі ці особливості глядачеві дають відчути світ достатньо глибоко, аби не напружуватися, коли дивишся сцену. Але тут було якось інакше. Ніби все йшло за правилами, але я, головний критик, геній кінематографа, відчувала ЩОСЬ дивне. Та все ж це не завадило мені трошки розчулитися, подумати про сенси, що нам намагалися донести, і навіть вкрасти трошки попкорну у свого чоловіка, який обіцяв у жодному разі не ділитися зі мною.
Що ж, за дві години нам увімкнули світло, і ось ми вже у нашому звичайному світі. Не втрачаючи часу, наша парочка експертів помчала до вбиральні, де я, звісно, застрягла надовше. Клянуся, одного дня я просто почну ходити до вільного туалету, а не жіночого-чоловічого. Виходячи, я помітила, що мій чоловік посміхається, дивлячись щось у телефоні. Я, звісно, розраховувала побачити відео кота, що танцює, чи будь-яку іншу смішну картинку, але він лише серйозно поглянув на мене і запитав:
— А ти знала, хто режисер цього фільму?
Тільки от він прекрасно розумів, що я таку інформацію не перевіряю. Очевидно, я знаю, хто зняв «Темного лицаря» і «Аватар», та я стараюся дивитися на цю тему ширше — давати шанси молодим або навіть просто не дуже відомим митцям поділитися своєю історією зі мною, не бувши при цьому упередженою. От тільки краще б цього разу я зробила інакше…
— Ну, я тебе вітаю, — сказав мені мій партнер у цьому злочині. — Ми підтримали російського режисера. Це фільм Тимура Бекмамбетова. Того тіпа, що зняв «Йолки».
І добре, що на той момент я вже відчувала, що фільм якийсь дивний набагато сильніше, ніж на початку, інакше мене б очікувало не тільки прийняття того факту, що я підтримала росіянина, а ще й усвідомлення, що картина мені сподобалася і я не відчула підстави… Але ж відчула, правда? Мені весь час здавалося, що щось тут не так: фільм занадто закручений і викликав запитання, ніби я не вірю в сюжет. І я збрешу, якщо скажу, що таке траплялося виключно з російськими фільмами, які я знала з оглядів на YouTube. Західні картини теж часто викликали обурення і злість, особливо якщо це щось погано прописане. Та от тільки тоді моя сім’я в Києві не сиділа без світла по декілька діб через обстріли! То були часи до повномасштабного вторгнення, хоча по факту війна вже йшла…
Тепер же ситуація була критичнішою — я підтримала доларом російського режисера.
У цей момент усвідомлення камера мала б поступово наближатися до мого обличчя, показуючи аудиторії мій подив, переляк і огиду. Тільки не було ніякої зйомки — ми так і стояли біля туалетів, ошелешено дивлячись один на одного. Варто було б уже йти до машини, повертатися додому, але чомусь ми продовжували гаяти власний час. За декілька хвилин виявилося, що ми майже дійшли до авто, тільки ось я досі думала про той клятий фільм і нещасні 50 баксів, які ми за нього віддали. І чесно, якби то був найтупіший сюжет з усіх можливих, проте американського режисера, — мене б так совість не мучила, але тут… Ну, ви самі все розумієте. Я, така розумна, що сварилася з українцями у чатиках через російську мову або походи на концерти Лободи та Меладзе, зараз поперлася на фільм російського режисера…
Але чи настільки цей митець поганий? Може, він проти війни? (Як виявилося, так.) От тільки що це змінює? Невже від цього мені мало стати краще?
Я твердо дотримуюся думки, що не можна судити людину лише за місцем її народження або навіть спірним минулим. Ну, ми всі не без гріха, знаєте. Тим паче пізніше я дізналася, що режисер той уже не має бізнесу в Росії, навіть не проживає там і навіть засудив дії Мордору… Але ЩО З ТОГО? Я вже порушила власні принципи і поперлася на той фільм! Можливо, і, скоріше за все, з цих грошей жодна копійка не піде на смерть, можливо, і, скоріше за все, це ніяк не вплине на хід подій в Україні, але від усього цього чомусь не ставало легше. Звісно, ми маємо думати ширше, давати людям шанси й бла-бла-бла, але це працює лише тоді, коли твоя сім’я, батьківщина і родина не потрапляють під атаку сусідньої держави, громадяни якої, так чи інакше, тебе ненавидять. Усі ці правила мають право на існування в іншому світі — точно не моєму…
Ми дійшли до машини й вирішили не розмовляти — обом було якось ніяково. Я, звісно, відчувала більше провини, адже я придбала квитки й обрала цей фільм. Мене ніхто не звинувачував, адже, по-чесному, хто з вас перевіряє кожного режисера, коли йде дивитися кіношку? От я не думала, що це потрібно робити в Америці. Мені здавалося, що тут не може статися подібного, що на ринку побачити якогось російського митця буде вкрай важко, проте я і не думала, що путін приїде і його зустрічатимуть із червоним килимком… А взагалі, чому я так гадала? Це країна мрій, а вони, як ви знаєте, у всіх різні, тож тут може різне ставатися. І повторюся, не всі люди такі сволоти і не кожен має відповідати за дії своєї держави, але… Ось ці персональні «але» не давали мені спокою.
Тож дорога додому здавалася не такою веселою, і навіть пішов дощ — певно, аби додати моєму емоційному настрою трошки драматичності. Ми проїжджали повз магазини і порожні вулиці, а мені здавалося, що ця дорога — як у тій пісні AC/DC. Занадто меланхолійно, я згодна. По факту, це все сталося випадково, хто знав? Переконана, що десятки українців досі купують російські продукти в європейських магазинах, бо, бачте, треба їм та гречка терміново. І щось не думаю, що вони переживають через це так само. Сотні слухають російську музику, споживають контент, читають літературу — і живуть собі далі. Та й мають право! Хто я така (особливо зараз), аби засуджувати? Тепер-то і я зрадник…
Жарти жартами, але мені дійсно було ніяково. Я розуміла, що нічого такого не сталося, що навіть режисер не викликав аж стільки запитань, що фільм мені навіть не сильно сподобався і я дивилася його не в москві, а у Флориді. Моя сім’я в Україні, ми донатимо, допомагаємо і робимо те, що в наших силах, і ось у мене сталася невеличка похибка. І це не робить мене ворогом номер один. Можливо, номером п’ять…
Підходячи до квартири, я вже чула своїх трьох котів, що чекали під дверима. Для них усе залишилося так само — є мама і є тато, є та дівчинка, що годує нас, коли батьки кудись йдуть надовго, і є улюблена дряпалка-диван. А от для мене щось уже було інакше. Мені хотілося якось змінити стан речей, щось виправити, але як? Почати революцію через російського режисера в кінотеатрі? Розпалити вогонь і спалити всі постери? Обікрасти касу, в яку я віддала свої гроші? Ідеї, як ви бачите, у мене були не найсвідоміші на початку. Та я з тих, кому просто треба більше часу, аби прийняти ситуацію і знайти правильне рішення.
Тож поки я насипала корм трьом котам, які дивилися на мене з якимось презирством (ніби, знаєте, вони не дуже задоволені моєю поведінкою сьогодні), до мене дійшло! Можна зробити те, що я роблю найкраще! Ні, не їсти вареники з вишнями і читати романи Стівена Кінга, а писати про свій досвід! (Ну, я б хотіла думати, що це у мене реально виходить непогано.) Корм у мисочках почав поступово зникати під звуки чавкання, а мій план ставав усе чіткішим. Це все мало сенс! Я, на жаль, не можу змінити хід подій сьогоднішнього дня, не можу обрати інший фільм чи взагалі інше дозвілля, не можу попередити себе в минулому про режисера, не можу все ж таки взяти попкорн, а не ловити на собі злий погляд чоловіка, бо я крала його смаколики… Дійсно, я не можу цього всього зробити. Але в мене є майбутнє, і там-то я вже можу відігратися. Швидко закінчивши з хатніми справами, я взялася за своє — лягла спати. А що ви думали? Це тільки в кіно герої пишуть серед ночі після довгого дня, в житті все працює трошки інакше. Тільки не турбуйтеся — це частина процесу! Вже за тиждень у мене вистачило сил, часу і натхнення сісти й написати про всю цю кіно-катастрофу. Тож ловіть вісточку:
Фільм «Merci», який зараз можна переглянути в кінотеатрах США, був створений російським режисером Тимуром Бекмамбетовим. Якщо ви загуглите його ім’я, то нічого геть критичного не знайдете (але я сильно не шукала, тому перевіряйте!!!). Він виступив проти війни, не живе в росії, не має там бізнесу і спрямував свою діяльність на західну аудиторію. Тож, якщо так дивитися, то він не має стати цапом-відбувайлом і, певно, багатьом його творчість може навіть сподобатися. Але! Але якщо ви така ж мінлива і меланхолійна людина із загостреним почуттям справедливості, яка намагається робити все «правильно», то продумайте своє рішення щодо перегляду цього фільму в кінотеатрі ще раз.
Я не буду розставляти «за» та «проти» — тут немає чорного та білого, це якраз-таки сіра зона, особливо для іммігрантів. Ми не маємо того контексту, що люди в Україні, нетому, що ми погані, або ж у нас життя краще — ні. Просто ми тут — у США, Канаді чи Європі, — і реальність тут поки що геть інша. Люди змішуються, нації потрошку стираються, можна стати будь-ким і будь-коли. Погано це чи добре — обирати кожному, але так воно є. І це не можна ігнорувати. Не мені вирішувати, що ви будете дивитися цього вечора, на якому авто будете їхати і чи купуватимете цукерки з желатином — це, знову ж таки, не моя зона відповідальності. Але мені хотілося поділитися своїм дивним досвідом і, можливо, когось попередити, чи налякати, чи вибісити… Усі почуття мають право на існування, і я радію, що змогла викликати будь-які.
Тож обирайте свій сеанс, бронюйте квитки, дивіться фільми, а я повернуся до свого світу, де поки що немає місця російським митцям, навіть якщо вони грають за правилами добра. Я не буду закликати бойкотувати їх або, навпаки, підтримувати — це вже не моя історія і там мені місця немає. Проте воно точно було того суботнього вечора після перегляду непоганого фільму, в оточенні моїх трьох солодких котиків, які навіть не здогадуються, про що думають ці дивні лисі створіння без хвостів та вусів.
Авторка: Вікторія Грідіна