Точніше — трампівської. Як кажуть у народі: «Куди не кинь — всюди клин».
Почнімо з тієї єдиної, на перший погляд, світлої плями: дірявий кордон США з Південною Америкою, нарешті, закрили. Прикордонники й армія перестали пропускати злочинні групи, перекрили канали постачання наркотиків і токсичних речовин. Одночасно триває масштабна кампанія з депортації нелегалів — порушників закону, покарання злочинців. І це добре.
Та жорсткість операцій породила перекоси: під гарячу руку часто потрапляють не лише нелегали, а й легальні мешканці — суди змушені виправляти помилки. Можна було б поставитися поблажливіше до тих, хто роками чесно працює, — дозволити їм легалізуватися. Бо якщо їх не стане, то хто коситиме газони, вивозитиме сміття, чиститиме будівельні майданчики? Корінні американці? Формально корінними тут можна назвати лише індіанців; усі інші колись прибули сюди з-за океану. Так, ці роботи все одно виконають, але — за зовсім іншу платню. Рахунок пересічного громадянина автоматично виросте.
Пригадаймо тарифний «шок», який Трамп помпезно оголосив для цілого світу — для всіх, окрім Росії та інших диктатур. Загрозою маячила чорна діра: руйнування глобальної системи виробництва й торгівлі, хаос, а для США — рецесія. Замість обіцяної «Great America Again» замерехтіла зморщена її тінь.
Довелося дати «задній хід»: частину тарифів скасували, інші відклали на 90 днів. Хіба не варто було спершу подумати, тоді робити? Показова реакція Китаю на 145-відсоткове мито: у відповідь Пекін підняв власні тарифи й рушив підкорювати інші ринки. Трамп зрозумів загрозу й розвернувся. Та ж небезпека нависла над найближчими партнерами — Мексикою та Канадою. Чи можна так нахабно поводитися з сусідами? А ще — з висунутою претензією до суверенної Гренландії…
«Припиню війну Росії проти України за 24 години», — обіцяв Трамп. Минуло не лише 24 години й 100 днів, минуло значно більше — а віз і нині там. Чи можна було реально скінчити війну? Можна. Не за добу, але за короткий час: надати Україні сучасну зброю, запровадити драконівські санкції, примусити Кремль лізти на стінку й благати перемир’я.
Сталося навпаки: агресор знахабнів. Попри величезні втрати, він далі повзе фронтом, б’є ракетами й дронами по мирних містах, руйнує домівки, вбиває старших, дорослих і дітей. Варто підрахувати, скільки квадратних кілометрів захоплено, скільки будинків знищено, скількох українців убито за час президентства Трампа.
Чому обіцянка зірвалась? Сліпа любов до Путіна? Чи, радше, корислива? За увесь термін Трамп так і не назвав війну агресією, а її ініціатора — терористом. Ще до обрання було зрозуміло: між ними існує зв’язок. Далі — більше: саме завдяки Вашингтону путінський ультиматум, оголошений у Києві п’ятьма лідерами ЄС 8 травня, відтермінували. Замість негайного припинення вогню — безкінечні розмови, а ракети й досі летять. Польський міністр закордонних справ Радек Сікорський іронічно порадив: «Нехай Трамп не погрожує “вступитись”. Ми впораємось і без нього». Та як же «вступитись», коли очікуєш Нобелівську премію миротворця? Легше годувати агресора й затягувати війну в чорну діру невизначеності.
У сучасній американській політиці й справді чимало чорних дір. Вони всмоктують порядок і порядність, милість і милосердя, відчуття й співчуття, зрештою — просту християнську мораль; викривляють простір і час. Та є підстава для оптимізму: американський народ — великий народ, народ колишніх мільйонів емігрантів, які й створили цю країну, — здатен закрити ці діри. І, врешті, навести лад у власному домі.
Про автора:
