Американський телеефір уже не гуде від слова «Україна» так, як у минулі роки. Український фронт без особливого шуму провалився в інформаційну порожнечу: про дрони над Києвом, руйнування по всій країні та смерті бідолашних цивільних майже не згадують, хіба що мигцем після сюжетів про ціни на бензин. Повідомлення про російський наступ врізають між блоками про зіркові розлучення і народження звірят у зоопарках. Україна сьогодні втрачає головний ресурс – увагу американського виборця, яка конвертується у мільярди доларів на ППО та далекобійні ракети. Цей тренд стійкий, але з нас, із нашим всюдисущим «ми можемо зробити більше», аналіз частково знімає відповідальність.
Аналітики Reuters Institute, відстежуючи настрої читачів і глядачів у 46 країнах, фіксують десятирічний тренд на масове уникання міжнародних новин. За останні чотири місяці інтерес, зокрема, американської аудиторії до будь-яких зовнішньополітичних тем упав іще на сім пунктів.
У цю саму пору президент Дональд Трамп, який ще у 2016 році обіцяв припинити «нескінченні конфлікти», цього тижня особисто оголосив про «спектакулярну перемогу» – повітряний удар по трьох іранських ядерних центрах Фордо, Натанз та Ісфахан. Бункерні бомби «Midnight Hammer» зруйнували шахти збагачення, а екрани заповнилися кадрами нічних вибухів та стелс-бомберів у тепловізорі. Білий дім видав детальний таймлайн операції й декларативно «закрив» близькосхідне питання, утім гарантовано відкривши другий фронт – адже Іран розглядає будь-який наступ як casus belli і клянеться відповісти «у спосіб, неприйнятний для Вашингтона».
Комунікаційна команда президента, яка ще взимку штампувала по сім інфоприводів на день, помітно втомилась. Внутрішні джерела у Білому домі говорять про дрібні «фірми всередині фірми», що змагаються між собою за увагу господаря Овального кабінету: один клан проєктних менеджерів претендує на лаври «архітекторів іранського удару», інший готує «міграційну безпеку» до теледебатів, третій лобіює новий пакет податкових «знижок для середнього класу». Лояльність у такій конструкції завжди цінується вище за фаховість, а дефіцит свіжих перемог змушує використовувати усі наявні ресурси і гіперболізувати успіхи. До речі, схоже ми вже спостерігали у Києві, коли кожен листочок лаврового вінка від блискучої дронової атаки по російських аеродромах був пронумерований і проіменований. Це закономірний симптом інформаційної втоми системи, яка сама себе підсадила на щоденний дофамін.
Тим часом Росія фундаментально готується до затяжної війни в Європі. Кая Каллас з трибуни Європарламенту нагадала, що оборонний бюджет Кремля вже більший, ніж у всіх 27 країн ЄС разом; у 2025-му на війну витратять більше, ніж на медицину, освіту й соціальні потреби разом узяті. Свіжі дані Мінфіну РФ: за пів року взято боргів на 2,7 трлн рублів під 15 % річних – це перекредитування за будь-яку ціну, аби не зупинились танкові конвеєри. Паралельно Китай перетинає «червону лінію», постачаючи росіянам компоненти для Shahed та мінометні снаряди – це вже летальна зброя. У зразках дронів, збитих під Мелітополем, лишилося лише дві американські мікросхеми з п’ятнадцяти – решта тепер китайська. Удар по іранських шахтах, що підняв ціни на нафту, подарував Москві ще кілька мільярдів екстрадоходів – Брюссель поки що відклав зниження цінової стелі до 45$ за барель, бо боїться нового стрибка котирувань.
На цьому тлі з’являється приснопам’ятний лідер «Білорусії» Олександр Лукашенко, який бадьоро зустрічається з генерал-лейтенантом Кіттом Келлогом. Ця подія обросла великою кількістю пересудів, у яких кострубате танго танцюють Трамп, Сі, Лукашенко і Путін. Реальність така, що Лукашенко не може мати жодного впливу на Путіна, а Україна після звірств 2022-го ніколи не прийме його жодного посередництва. Однак цілком реалістичним виглядає намір Келлога «поміряти температуру по палаті» перед навчаннями «Захід-2025», а за тим і попередити: Білорусь, ставши плацдармом для атаки на країни Балтії, втягне Китай у прямий конфлікт з Європою, а це щонайменше нівелює колосальні експортні плани Пекіна.
Європа невпинно і системно закриває лазівки для росіян. Латвія забороняє їм купівлю нерухомості, Литва – тимчасово, Фінляндія – системно; Велика Британія урізала візи для студентів із РФ, перетворивши «золоту молодь» на домашніх заручників санкцій. Натомість у Штатах, парадоксально, саме українські біженці – а це сотні тисяч людей – застрягли у чергах USCIS: формально процес розглядів заявок «розморожено», але де-факто нічого не рухається. Усе більше людей, не бажаючи порушувати законів, приймають рішення покинути США і шукати притулку у країнах Європи. Натомість росіяни без затримок оформлюють американські турвізи та бізнес-статуси, подаються на політичний притулок і роботу. Отакі парадокси.
Тут ми підходимо до питання глибинної кризи, оголеної небезпечними світовими струсами, про яку люблять мовчати піарники в будь-якій столиці: політика – це дзеркало етичних правил. Президент Трамп може перемикати камери й нашу увагу на нічні вибухи в Есфахані, проте факт лишається у тому, що чинна адміністрація по-справжньому не зупинила жодної війни, а лише змістила акценти. Володимир Зеленський може оголошувати «історичні операції» щомісяця, але реальність фронту вимірюється не заголовками, а боєприпасами, до чверті яких досі закуповує Польща. Китай може мовчати про поставки Shahed, однак мікросхеми з Гуанчжоу залишають сліди p-n переходів під українським скануючим мікроскопом.
Україні сьогодні потрібна не лише зброя, а й повернення в реальність посполитого американця: історії конкретних дітей під бомбосховищами, зйомки мобільних хірургів, цифра потрійної зміни енергетиків, що лагодять ТЕС під РСЗВ. Кожна така історія – це шанс пробити «compassion fatigue» американця, нагадати, що українські втрати – не фон для ринку нафти, а дзеркало того самого «We the People». Нагадати, що політика є породженням потреби жити за правилами і цінностями.
Щойно влада нехтує твердженням, що її сила походить від довіри, етичне дзеркало дає тріщину. Лояльність без компетенції роз’їдає інституції швидше, ніж будь-які санкції. Апатія виборця убиває допомогу швидше, ніж ворожа ракета. Правила – єдина причина, через яку суспільство існує. В Україні це видно неозброєним оком: там, де державу обстрілюють щогодини, саме мораль і робить людей громадянами, а громади – такими стійкими.
А тому й головна думка звучить і старомодно, і безальтернативно: або ми повертаємо увагу до справді критичного, або продовжуємо жити у світі, де рішення остаточно приймають ті, хто не знайомий зі словом «сумління».
Про автора:
