Мовчати і соромитися власних думок, чи захищати до останнього свободу вибору, навіть із казематів. Не вагаючись, ще понад півстоліття тому він обрав Україну і заслання.
Микола Горбаль – людина-легенда, яка пам’ятає, як виборювалася незалежна Україна не з чужих слів і не зі сторінок книжок, а з власної долі, пройденої через неволю і спротив. Вечір-спогадів з великим українцем, який організував “Союз українок Америки”, відбувся у Виппані, в Українському домі.
Сивочолий чоловік занурюється у давнину, витягаючи з пам’яті думки. І це не просто суха хронологія минулого, а реальні уривки життя, прошиті болем, гідністю і якоюсь майже незбагненною внутрішньою силою. Силою людини, яка пройшла крізь біль, допити, етапи, приниження – і не втратила головного – гідності залишатися собою. Тричі засуджений – 33 роки вироку, 16 років відбув у таборах. Сьогодні про це він говорить легко і, здається, навіть з гордістю, бо впевнений: по-іншому не могло бути.
Микола Горбаль народився в лемківській сім’ї на заході України, у звичайній родині. Його дитинство було непростим – це був післявоєнний час, коли багато сімей жили в страху перед радянською владою. Вже змалку він бачив, як людей можуть переслідувати за їхні погляди, але не боявся жити вільно, не зраджуючи переконанням.
За фахом музикант, любив досліджувати історію, пробував себе у публіцистиці. За це і отримав перший вирок як “особливо небезпечний державний злочинець”. І в результаті – перші п’ять років таборів і два роки заслання. Його чорновик із поемою “Дума” не сподобався КДБ. Плюс дружив з Володимиром Івасюком, В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом – усі під пильним наглядом і навіки пов’язані одними нитками.
Потім, пригадує, до кожного “політичного” відшукували нові статті і нові етапи. Але і це не лякало його.
“Я лише думав, як далі писати, як передавати наші патріотичні погляди в народ. Я досі не знаю, як вдавалося розповсюджувати записи і як вони розліталися по світу. Але ці записи спрацювали, бо нас боялися і підтримували”, – розповідає він.
І якби прийшлося прожити життя знову, каже Микола Горбаль, він ні на хвилину не сумнівався і знову зробив би те саме. Бо, як він переконаний, сам Бог любить добрі слова.
“Навіть у місцях, створених для приниження людини, добре слово залишалося доказом того, що людяність жива. Наприклад, одного разу про мене розповіла Надія Світлична по радіо, то самі наглядачі прийшли подивитися на мене, а потім ще й мішок солодощів принесли. Або коли вже в 90-х, як подавався в депутати до Київської міської ради від Гельсінської спілки, одного разу на вулиці виборці мене переконували голосувати за мене. За цим кумедним випадком насправді криється довіра, і вона не може не тішити”, – пригадує письменник.
І таких історій у пана Миколи не сотні, а тисячі. Більшість з них увійшли до його книг. Найпопулярнішою вважається “Дорогами Патріарха”.
Так склалося, що з Йосипом Сліпим ходили спільними дорогами заслання. Про це – і головна думка”, – говорить Горбаль.
Окремим болем у цих спогадах постає останній табір у Москві – табір смертників. Саме там, за словами пана Миколи, помирали люди; саме там звучать імена Стуса, Литвина, відчувається атмосфера постійного тиску, смертельного виснаження, присутності КГБ навіть у так званих “співбесідах”. “Четверо померло там. Як вижив – не знаю…” – ця фраза прозвучала без пафосу. І саме тому – особливо страшно й сильно.
Іноді історія запам’ятовується не лише подіями, а й відчуттями. Не датами, а запахами. Не тільки іменами, а й кольором тканини на тілі. Пан Микола сказав, що пам’ятає день звільнення – 23 серпня 1988 року. Пам’ятає, як його випустили і відвезли до Києва. Пам’ятає смугасту піжаму. Пам’ятає тюремний запах. Ця деталь різко, майже фізично, повертає до реальності пережитого: свобода приходила не як урочистий жест, а як вихід із простору, який ще довго залишався на шкірі, у пам’яті, у легенях.
Слухаючи Миколу Горбаля, розумієш: пам’ять – це теж форма спротиву. Коли людина зберігає в собі правду про пережите, вона не дозволяє злу стати нормою, а брехні – остаточно перемогти. І, можливо, саме тому навіть через десятиліття так важливо слухати ці свідчення – повільно, уважно, з вдячністю.
Бо поки звучать такі голоси, ми знаємо, якою ціною вистояла правда. І поки живе ця пам’ять, дух свободи не можна вважати переможеним.
Текст та фото: Тамара Заяць