Пишу цей текст на тлі чергового гучного вибуху в Києві. Майже під моїм вікном вибухнула балістична ракета, запущена Росією в українську столицю в ніч перед прибуттям до Москви спеціального представника президента Дональда Трампа Стіва Віткоффа. А перед цим була масована комбінована атака ракет і безпілотників на Київ — можливо, найбільша за останні тижні. І відбулася вона майже одразу після того, як президент Трамп оголосив про скорочення терміну свого ультиматуму російському президентові Путіну з п’ятдесяти до десяти днів — строку, визначеного для завершення російсько-української війни. Після його спливу Сполучені Штати мають запровадити нові санкції проти Росії та її енергетичних партнерів.
Те, як Путін реагує на це скорочення, демонструє його повну зневагу до бажання американського президента припинити війну. Кожним обстрілом, кожним новим вибухом у Києві та інших українських містах російський лідер підкреслює свою готовність продовжувати війну на виснаження стільки, скільки йому заманеться. І показує, що жодні ультиматуми його американського колеги не здатні змінити ухвалених ним рішень.
Звісно, це стало зрозуміло одразу після повернення Дональда Трампа до Овального кабінету. Перемовини з Путіним від самого початку були для Кремля лише імітацією дипломатичного процесу, засобом затягування часу — часу, потрібного для підготовки до наступу, до нових атак на території України. Про це говорили ще тоді. Після шостої телефонної розмови це зрозумів і сам Трамп.
Очевидно, коли американський президент оголосив свій пʼятдесятиденний ультиматум, він сподівався на серйозний діалог із Путіним, який мав би завершитися припиненням вогню. Але сталося саме те, що мало статися: Путін проігнорував ультиматум, не звернув уваги на погрози. І тільки після того, як Трамп скоротив строк до десяти днів, російський президент саркастично прокоментував ситуацію на спільній пресконференції з Лукашенком, зауваживши, що «розчарування виникає від завищених очікувань». Тобто Путін сам охарактеризував спроби Трампа завершити війну шляхом діалогу як наївні. І в цьому, слід визнати, він виявився набагато реалістичнішим за американського колегу.
Що ж тепер має робити Трамп? Сам американський президент визнає, що санкції, які він збирається запровадити проти Росії та її енергетичних партнерів, можуть не дати очікуваного ефекту. Так, обсяги нафти, які зараз продає Росія країнам Глобального Півдня, можуть зменшитися, а надходження до російського бюджету — скоротитися. Але цього точно не вистачить, щоб примусити Путіна припинити війну в найближчій перспективі, принаймні в межах президентського терміну Трампа.
Чи може американський президент змусити Росію зупинитися? Як на мене — може. Але тільки тоді, коли перестане бути миротворцем-посередником і стане справжнім союзником України.
Адже Україні потрібна сучасна зброя. Потрібні системи протиповітряної оборони. Потрібні засоби, які могли б знищувати стратегічні об’єкти РФ — перетворювати на попіл нафтопереробні заводи, підприємства ВПК, військові аеродроми. Дракон припиняє вбивати лише тоді, коли в нього виривають зуби. Поки вони в нього є — він ними користується.
Але для цього потрібна амбітна програма допомоги Україні. Не домовленості з Європою про купівлю американської зброї для потреб України, а прямі поставки на мільярди доларів — бюджетні витрати США. Допомога Україні й крах військових зусиль Росії мають стати пріоритетом адміністрації Трампа. Інакше війна продовжиться навіть після його виходу з Білого дому. А найнебезпечніше — буде підірвана національна безпека самих США.
Погрози, які Кремль транслює через колишнього президента Медведєва, — не порожні слова. Це ознака реальної готовності до конфронтації із Заходом, яка врешті-решт може призвести до застосування ядерної зброї. І ще питання, хто не побоїться застосувати її першим — Путін чи Трамп. Від цього залежить і життя десятків мільйонів американців, які можуть стати жертвами ядерної зими.
І щоб цього уникнути, сьогодні не потрібні навіть зусилля американських солдатів — потрібні звичайні гроші. Гроші на допомогу країні, яка стримує спільну загрозу. Бо це загроза не тільки для України — це загроза для самих Сполучених Штатів і для їхніх європейських союзників. Як на мене, події останніх тижнів це яскраво продемонстрували.
Про автора:
