Двомісячні вакації в Україні переконали мене в тому, що Україна не здалася і не здасться ніколи. Люди живуть із вірою в перемогу, у краще, світле майбутнє. Так, зараз їм дуже важко – малі зарплати й пенсії, зростання цін на продукти, комунальні послуги, транспорт і сервіси – все це важким тягарем лягає на душі людей. Але найгірше – щоденні втрати найкращих синів і дочок, славних воїнів ЗСУ. Попри всі біди й тягарі життя триває – дорослі ходять на роботу, діти в школу, установи функціонують, логістика працює – держава, країна живе й розвивається. І все це наповнює серце вірою та надією.
Хочу поділитися кількома зарисовками, новими враженнями від перебування в маленькому галицькому містечку Бориславі. Колись це місто було центром нафто- й озокеритодобування в Австро-Угорщині, осередком робітничого руху. Згадайте повість І. Франка «Борислав сміється». З часом джерела видобутку вичерпалися, зменшилася й значущість самого містечка, і тепер воно живе тихо й непримітно, як тисячі інших в Україні.
У центрі міста – Алея Слави для тих бориславців, які загинули на війні. Їхні портрети ніби з докором дивляться на нас, живих, що часом переймаємося дріб’язковими проблемами, не розуміючи головного – цінності буття й краси навколишнього світу. Їхні очі дивляться на перехожих, не залишаючи байдужими нікого. Сюди завжди хтось приходить – кладе квіти, кланяється, стоїть у зажурі. З кожним роком, місяцем, тижнем ряди Алеї збільшуються (хай проклятими навіки будуть москалі). Алея Слави й Смутку.
Кілька разів повз мене провозили до церкви загиблого воїна. Повільний траурний кортеж проїжджає в супроводі прапорів і штандартів. Люди обіч дороги хрестяться, падають на коліна й кланяються. Щодня о дев’ятій годині ранку з гучномовців у церквах, у транспорті, по радіо, по телевізору – хвилина мовчання. Люди встають, відкладають свої справи й ушановують загиблих мовчанням.
Здивували діти, школярі. Коли йдуть до школи, то, зустрівши тебе, вітаються, бажають доброго дня. Коли їдуть автобусом – дякують водієві за зупинку. Чисті, світлі, виховані дітки. Моя знайома каже, що це так у провінції, у великих містах інакше. Може, й так, але «провінція» – Борислав – мене потішила. Часом провінція буває важливішою, ніж центр.
Попри біди й труднощі, люди загалом доброзичливі, відкриті. Коли до них звертаєшся – не проходять повз, усе розкажуть, покажуть, порадять. Терплячі до себе й до інших. На мою думку, найголовніша риса українця – терплячість. Може, інколи аж занадто велика терплячість і терпимість.
Ось приклад. Поїздка зі Львова до Кракова автобусом через прикордонний перехід Краківець зазвичай триває близько 5–6 годин – залежно від завантаженості переходу. Ми їхали 13 годин (виїхали зі Львова о першій дня, прибули до Кракова о другій ночі). Чому так? Близько місяця тому поляки ввели правило, що всі українці, які перетинають кордон, повинні здавати відбитки пальців і фотографію очей. Процедура перетину кордону розтягнулася більш ніж удвічі, і щоб не затримувати людей, польська сторона мала б збільшити кількість службовців для цього. Але ні – все залишилося по-старому, працює один або кілька службовців. Тягар очікування переклали на українців. Оформлення одного автобуса триває понад годину. Якщо ваш автобус стає дванадцятим у черзі, рахуйте самі, скільки доведеться чекати. Так, 12 годин, щоб проїхати смужку землі від української брами до польської. Пасажири до цього не готові, їх не попередили завчасно, доводиться мучитися – десятки разів виходити й заходити, щось їсти, пити, справляти потреби. А в автобусі – малі діти, старенькі, хворі люди. Багато пасажирів, не розрахувавши на таку затримку, втратили квитки на куплені заздалегідь авіа- й залізничні поїздки.
Тим часом до автобуса заходять підприємливі молодики, які, знаючи ситуацію, пропонують за 40 євро перевезти через кордон за годину на мікроавтобусах. Згоджуються одиниці. Десь посеред дороги змучені люди збираються гуртом, утворюючи щось на кшталт мітингу. Прикордонники їх заспокоюють, кажуть, що це не їхня вина, а вина поляків. Люди дзвонять до українського консульства, але ніхто не відповідає – робочий день закінчився; не відповідає й гаряча лінія. І все. Понурі пасажири розходяться, слухняно чекаючи своєї черги, яка майже не рухається. Ось так. Постає питання: невже в українських консульствах і посольстві не знають про цей стан речей, про те, як мучать людей на кордоні? Знають, певно, але нічого не роблять, щоб покращити ситуацію. Уже під час оформлення одна пасажирка спитала польку: «Чому ж ви так мучите людей?» Та навіть не відповіла. Ось вам і ставлення до українців. Спробували б поляки так поводитися, наприклад, із німцями, французами чи американцями – що б було? А з українцями можна – вони терплячі.
Ось таким неприємним епізодом завершилася моя поїздка в Україну. Він, звісно, скоро забудеться, бо позитивних емоцій було набагато більше – добрих зустрічей, розмов, справ. Зміцнилася віра в силу українського народу, його незламність, його майбутнє. Головне – Україна живе й бореться. Вона є і буде завжди.
Слава Україні!
Про автора:
