Чи може музика зцілювати? Відбирати магічну силу чародійських прокльонів, що накладають злі відьми на невинних, змушуючи тих спати через проколоту руку голкою? Відвертати майбутні руйнування, що програмуються таємними ритуалами потойбічних замовлянь? Лікувати смерть, запобігати хворобам, дарувати таємні надприродні сили, заворожувати душу і рятувати від гибелі? Певно, не варто покладати все на одну лише музику. Якщо стільки проблем походять від різних джерел, читай: злодіїв у казці, то чому проти них має поставати тільки одна лише частина великого сімейства Мистецтва? Туди б долучитись і літературі (книжкам, історіям й віршам), кінематографу, тому, що змушує відчувати, аналізувати, подорожувати різними світами, візуальному мистецтву куди відносяться картини й архітектура, що мають власні ноти впливу… І хоча кожен із членів родини може впоратись із багатьма труднощами поодинці, та все ж таки й найсильнішим супер героям важко обійтись без допомоги. Навіть Росомаха працював краще в команді, а це вже, знаєте, показник.
Та все ж таки, певно, найзрозумілішим рятівником людства у важкі часи, особливо у нашому періоді існування, була і є музика. Це ж так просто: завантажити, увімкнути й насолоджуватись. Вже навіть не потрібно витрачати час на купівлю музичного інструменту (це якщо хочеш створювати, а не споживати), платівок, касет, дисків – достатньо лише знати приблизну назву пісні й артиста, а далі мережа інтернет все знайде для тебе! І ось ми танцюємо під Моцарта у своїй вітальні, що стала копією каталогу Ікеа (сторінка 75), відриваємось ніби на концерті під Korn, feeling like a freak on the leash, готуючи вечерю, плачемо у ванній під My Chemical Romance, слухаючи Cemetery Drive, або ж носимо квіти у волоссі, що ними грає вітер, що віє, поки йдемо до супермаркету за томатною пастою. Життя триває, ми не зупиняємось, але доповнюємо його чимось своїм. Таким особливим для душі, тим, що здавалося, ніколи не зрадить, не підведе, допоможе пройти складні етапи існування, витре сльози й скаже – we’ll carry on! І часом, навіть важко бути головним злодієм, коли душа наповнюється через ноти, що лунають з навушників…
Але буває, що музика нас зраджує, чи не так? Звісно, не в буквальному сенсі, тут скоріше виконавець відіграє важливу роль. Сама по собі мелодія, ритм й текст в теорії можуть засмутити слухача, підібравши щось неочікуване, щось, що не провокує внутрішньої віддачі, не споріднюється із душею, проте такі історії не дуже часті. Безперечно, коли улюблений гурт змінює жанр, або «експериментує», то доволі неприємно (часом навіть дуже сильно), та це не може порівнятись зі зрадою, яку відчуваєш, коли виконавець порушує власні орієнтири. Наприклад, ті, хто були проти жорстокості до тварин виставляють фотографії із дельфінарію, або ж голоси веганів повертаються назад до вживання м’яса у великих кількостях, чи коли можливо й не найгучніші ідеалісти роблять щось суперечливе, як от анонсують тур в країні-терористі на 2026 рік.
13 жовтня 2026 року рок-гурт Hollywood Undead шокували фанатів по обидві сторони барикад, оголосивши про заплановані два концерти в Росії. Про це повідомлялось не на офіційному сайті бенду, а в Instagram-акаунті російської концертної агенції “Мельница”. Виступи мали б відбутись у травні 2026 року у Москві та Пітері. Уникаючи прямих висловлювань стосовно війни росії проти України (на що вони мають повне право, до речі!), гурт тихенько запланував концертну діяльність не в Україні, яку щодня обстрілюють східні сусіди, а в росії, податки громадян якої йдуть на пряме фінансування геноциду. Звісно, можна зрозуміти артистів, ніхто не хоче виступати під ракетами – це навіть досить таки валідне бажання -, проте в такому випадку, можливо, не варто хоча б забувати хто саме їх туди відправляє. Звісно, думки щодо виступів гуртів в росії зараз, можуть різнитись, що не так і погано, це вільний світ і кожен має право на позицію, але щось відчувається неправильно. Щось не збирається до купи, ноти не складаються в акорди, а ритм вибивається із цілісної композиції.
Що нам взагалі відомо про Hollywood Undead? Це американський реп-рок гурт із Лос-Анджелесу, створений у 2005 році. Вони стали відомими через цікаве поєднання року, репу, металу та електроніки, а також провокативними текстами, впізнавальними масками, що артисти носять під час виступів та дуже енергійною подачею. Дебютний альбом Swan Songs (2008) приніс гурту популярність завдяки хітам “Undead”, “Young”, “No. 5”. Згодом вони випустили ще кілька успішних альбомів, зокрема American Tragedy, Notes from the Underground, Five, Hotel Kalifornia. (І так, над створенням останнього речення прийшлось звертатись до чату GPT, вірного помічника.) Також, Hollywood Undead вже мали досвід виступів в росії та створили там не аби яку фан-базу.
То чи насправді росіяни зустрінуть американських рокерів у травні 2026 року? Що ж, за пару днів стало відомо, що через «тиск громадськості», гурт відмовився виступати, що й призвело до скасування концертів. Організатор заявив, що «гурт дуже засмучений, що, попри велике бажання виступити перед фанатами, наразі обставини заважають це зробити. Мабуть, правильний момент ще не настав.». Очевидно, що під тиском громадськості розглядають обурення фанатів у соціальних мережах, які активно коментували новину на сторінці організаторів, не забуваючи завітати й до самих виконавців. Тож, не зважаючи, на радість російських фанатів, стабільність іміджу й популярність стали пріоритетом для Hollywood Undead. І коли скандал трошки втратив свою актуальність, посунувшись на нижчі сторінки стрічки Threads, українське суспільство почало задумуватись: а хто стане наступним? Який виконавець чи гурт далі оголосить про виступи у росії ще до закінчення війни?
Беззаперечно, ця ситуація викликала багато почуттів як у росіян, так і в українців. Одні зраділи, що попри життя в тоталітарних реаліях, той західний прогнилий шоу-бізнес таки дотягнувся своїми моцаками до них, подарувавши примарну надію, намальовану в повітрі мрію, де все так, як було до війни. А інші відчули зраду і біль, ніби казка, де є чітке добро і зло більше не розвивається за класичним сценарієм і ті, хто мав би бути на стороні хороших, різко обрав бути разом зі злодіями. Це вже не просто концерт, це звучить як такий собі вибір, показати, що можна знову відчути життя «до», попри ракети, що летять в сторону України. Ніби хтось закрив очі на смерть, бажаючи заробити кілька баксів. І це ж якби не має траплятись, не мусить відбуватись, проте ось воно – на сторінках новинних порталів, у стрічці Телеграм новин, у нашій голові, у нашій свідомості, проникло далеко і не бажає звідти вилізати.
Проте чи можна поглянути на ситуацію й під іншим кутом? Очевидно, що одна сторона хотіла грошей, інша – концерту, а третя – підтримки, та окрім цього чи є щось у цій історії варте роздумів? Чи насправді це так чудово, що росіяни не отримують доступу до західного світу, що їм блокує їхнє тоталітарне командування? Чи не будуємо ми самі для них прірву, біля якої нам же потім й жити? Якщо поглянути правді у вічі, Росія – це дуже велика колонія, де у заточені тримають десятки народів. Вони виросли і будуть далі рости, слухаючи, Кіркорова, Гуфа і подібну пропагандистську лабуду на кшталт Шамана, дивлячись фільми, що їх склепав перший канал, вчити історію, в якій дядя путін на 3 ведмедях подорожував часом і героїчно вбив Гітлера ще в утробі матері. І чи зможуть вони вирости людьми із західними, ба більше, прогресивними цінностями? Напевно, що ні. Тож ми матимемо поруч із собою велетенську країну, інтелект якої буде настільки низьким, що на порівняння зріст Наполеона буде здаватись вищим середнього. І чи так це чудово? Некеровані нелюди, що втратять будь-який здоровий глузд, перетворюючи власні мізки на печиво з дешевої пекарні, де єдиною правдою залишатиметься телебачення у стилі 1984, а насолодою – пісня Шамана під самогонку. Чи зможемо ми комфортно, а головне мирно співіснувати поруч із такими озброєними мавпами? Навряд чи.
Мистецтво завжди розвивало людей, перетворюючи їх на щось більше, щось, що може принести у цей світ добро, емпатію, ідеї, щось чудове і прекрасне. Воно змушує нас не вірити всьому, що розповідають, а піддавати сумнівам сказане і шукати правду, навіть коли здається, що інакше бути не може. Це щось сильніше за постійне повторювання пропаганди, обробку мозку на щоденній основі, завантаження неправдивої реальності до людської версії жорсткого диска. І коли ми забираємо його навіть у тих, кого ненавидимо, тих, чиє існування змушує нас страждати, чи не робимо ми власними руками послугу тим, хто залюбки скористається підбитим народом, аналітичне мислення якого нагадує зіпсовану консервацію? Звісно, ми не маємо підтримувати систему фінансово, дозволяючи й виправдовуючи будь-які інвестиції до країни-терориста. Проте що робити із людьми? Як зупинити їхню деградацію до рівня інфузорії-туфельки, що ми спостерігаємо щоденно?
На жаль, це більш риторичне запитання. Ми не можемо змусити когось розвиватись, жертвуючи власними життями, продовжуючи криваву війну й закриваючи очі на прояви толерування щоденних вбивств. Проте бодай щось можна зробити? Хочеться вірити, що не вся країна-терорист така. Що там можуть бути нормальні люди, з відкритими очима, вухами й серцями. Ті, кому дійсно сумно, боляче і лячно. Ті, про кого ми навіть не хочемо думати, адже ототожнюємо всіх під одну гребінку. І маємо на це право. Ми в болі, ми в переживаннях, ми у стані виживання, коли вони – у процесі становлення. Вони можуть продовжити перетворення на обертнів, що не займе багато часу із нинішнім станом речей, а можуть спробувати відчути щось більше й залишитись людьми. Можливо, ми не відразу помітимо цю метаморфозу, можливо нам не буде до неї діла, і це нормально, але жити поруч із монстрами – це страшно, і якщо останній вогник надії на зміни згасне, то не врятує жодна пісня, жодний ритм і набір нот, коли темрява захопить. Поступово, впевнено, а головне – назавжди.
Про авторку:
