1 грудня – дата, яку в календарі легко проґавити. Але саме цього дня 1991 року українці поставили підпис під вироком СРСР. 90,32% – «так» Незалежності. Без умов, без особливих статусів, без консультацій з експертами з Москви чи Вашингтона. На той момент Україну не визнала жодна держава світу. Вашингтон радив не квапитись: Джордж Буш-старший у Києві називав українську самостійність «самогубним націоналізмом» і умовляв залишитися в «оновленому» Союзі. Лише після референдуму Канада й Польща першими дали визнання, а США – тільки 25 грудня.
Відправна точка, варта акценту: не політики вели народ до Незалежності, а народ змусив політиків наздоганяти реальність. І це різко контрастує з нинішнім моментом, коли доля війни й мирних планів обговорюється не як продовження волі суспільства, а як набір угод між закритими кабінетами – в Києві, Москві, Вашингтоні, а тепер Флориді.
Росія б’є по українських містах комбінованими ударами дронів і ракет, знову й знову вибиваючи енергетичну інфраструктуру, залишаючи без світла й тепла цілі регіони, вбиваючи цивільних у Херсоні, Києві, прифронтових містечках, повсюдно. Паралельно українська делегація летить до США зустрічатися не стільки з адміністрацією, скільки з новими «архітекторами миру» – Стівом Віткоффом, Джаредом Кушнером і Марко Рубіо. Один професійний політик-дипломат і двоє людей із реєстру великих угод, а не великих стратегій.
База цього плану давно прописана не в Києві й навіть не у Флориді. Вона з’явилась у розмовах Віткоффа й Кушнера з Кирилом Дмитрієвим – тим самим російським оператором, який роками вмовляє Захід, що санкції проти Москви – помилка, а правильний шлях – спільні інвестиційні фонди й «win-win». Звідси – 28 пунктів, скорочені згодом до приблизно 19, – схема, в якій Україна фігурує як ринок, територія й ризик, але не як суб’єкт.
У країнах G7 і ЄС заблоковано близько 300 мільярдів доларів російських резервів, більшість – у Європі. Ці гроші мали б стати прямими репараціями. Натомість їх намагаються перетворити на паливо для двох фондів: один – на «відбудову України», другий – на спільні російсько-американські проєкти. У першому випадку українські руїни стають майданчиком для прибутків, де частка доходів повертається США; у другому Росії пропонують повільну реабілітацію через «бізнес заради миру».
У фіналі виходить дивний баланс: Росія зберігає захоплені території, отримує перспективу поступового зняття санкцій і повернення в клуб великих гравців. США отримують право сказати, що зупинили війну, зекономили на обороні, ще й заробили. Європа виставляється до каси – дофінансувати те, що не добирають російські активи. Україна отримує віртуальні суми під чужим менеджментом, обмежену армію, заборону на НАТО, вимогу формалізувати те, що зараз утримується й умивається кров’ю – міста-фортеці Донбасу, південь, прифронтові райони.
Найцікавіше, що навіть холодна арифметика – не на боці такого «миру». Аналітики American Enterprise Institute порахували: поразка України і вимушене посилення оборони Європи обійдуться США приблизно в 808 мільярдів доларів додаткових витрат за кілька років – у кілька разів більше, ніж теперішня підтримка Києва. Тобто з точки зору грошей план Дмитрієва–Віткоффа – не про економію, а про перенесення рахунку в майбутнє. Але короткий політичний горизонт завжди програє довгій геополітиці.
У цей самий час у Києві сиплеться те, що довгий час вважали незмінним каркасом влади. Андрій Єрмак, архітектор президентської вертикалі, людина, що вибудовувала систему «усе через Офіс», зустрічається не з лідерами фракцій, а з детективами й прокурорами. Обшуки, просочування інформації, розмови про державну зраду й кримінальні справи давно переступили межу чуток.
Єрмак – це не про шоу. Шоу – це фронт-камера Зеленського, вечірні звернення, «ми всі президент». Єрмак – про класичну українську модель: зібрати у своїх руках вертикаль, повикидати конкурентів, завести своїх людей на гроші й рішення, тримати під собою інформацію, контакти з ворогом, не забуваючи при цьому демонструвати лояльність союзникам. Модель, у якій «людина при президентові» стає вузлом усіх розмов – від оборонних контрактів і судів до переговорів із Москвою.
Те, що ця конструкція почала сипатися саме тепер, багатьох лякає. Здається, ніби руйнується останнє, що тримає державу від хаосу. Насправді відбувається потрібна й неминуча річ: вертикаль не витримує війни, де ставка – саме існування країни. Тріскається не фундамент, а надбудова, яка довго жила зовсім іншими інтересами. Неприємно, боляче, страшно, але це більше схоже на роботу імунної системи, ніж на колапс організму.
Українська історія останніх десятиліть показує: кожного разу, коли стара система розвалюється, суспільство виявляється живішим за «еліту». Так було після 1991 року, після 2004-го, після 2014-го. І зараз – також. Напруга в суспільстві щодо корупції, військових закупівель, «своїх» і «чужих» у владній обоймі не скасовує головного: армія стоїть, волонтерські мережі працюють, міста після ударів встають і продовжують жити. Вертикаль влади можна перелаштовувати навіть у процесі війни. Зламати країну зовнішнім тиском чи внутрішніми скандалами значно складніше, ніж здається тим, хто звик плутати державу зі своїми кабінетами.
У цій картині головний ворог – не корупція, як інфантильність. Бажання перекласти відповідальність на одного-двох персонажів – Єрмака, Зеленського, Байдена, Трампа, кого завгодно – і при цьому не ставити запитань до себе. Це зручна позиція, але саме вона відкриває двері для «мирних» планів, написаних десь на прямій між Москвою та Маямі. Хтось має погодитися. Хтось має прийняти ідею, що «краще поганий мир, ніж війна», не читаючи дрібного шрифту. І цей хтось – не абстрактна маса, а цілком конкретні люди, які живуть у соцмережах, ходять на вибори (коли вони є), голосують гривнею й увагою.
Картина інформаційного поля шокує: російські ракети б’ють по енергетичних об’єктах і житлових будинках, а в українському сегменті Facebook і Telegram паралельно розкручується сюжет про те, що «Європа зірвала мирний план», «Захід не дає домовитися з Росією», «Україна повинна піти на поступки, бо інакше залишиться сама». Ці формулювання один до одного збігаються з шаблонами дезінформації, які роками фіксують європейські аналітики: «ЄС і НАТО зацікавлені в вічній війні», «Україна – маріонетка, якій забороняють шукати мир».
Справжня сила Кремля – не лише в ракетах, а й у здатності вербувати «корисних ідіотів» – людей, котрі безкоштовно ретранслюють потрібні наративи, вважаючи їх здоровим глуздом. Саме вони створюють тиск знизу, який так люблять використовувати автори компромісних планів. Спочатку потрібно переконати, що все вже програно, потім – що союзники зрадили, далі – що будь-яка угода краща, ніж подальший опір. На виході така соціальна енергія підштовхує до капітуляції там, де армія продовжує тримати фронт.
Якщо дивитися на теперішню ситуацію без істерики, але й без рожевих окулярів, загроза виглядає так: частина американського політичного класу дійсно схильна розглядати Україну як файл у папці P&L. Інша частина – і в Республіканській, і в Демократичній партіях – розуміє, що капітуляція Києва означатиме не мир, а нову гонку озброєнь, нові бази й нові війни. Саме ця друга частина вже зараз критикує первісний варіант плану Дмитрієва–Віткоффа як такий, що більше схожий на змову з Кремлем, ніж на договір про безпеку.
Для України критично важливою стає не чергова прохальна кампанія, а чітка демонстрація факту, що поразка України дорожча за її підтримку, а будь-який документ, що закріплює російські здобутки й виводить Москву з-під санкцій, не є миром. Це тим більш переконливо, що підтверджується цифрами, а не тільки емоціями. І тут уже йдеться не про моральні аргументи (хоча й вони важливі), а про сухий розрахунок.
Україна зараз стоїть у точці, де збігаються кілька процесів. Ззовні – спроба продати «мирний план», що зберігає Росії здобутки й відкриває їй двері в західні гроші. Зсередини – руйнування старої моделі влади, побудованої на особистій вертикалі, угодах і кулуарних контактах, включно з контактами з ворогом. Зверху – втома союзників і спокуса закрити досьє «Україна» будь-якою угодою. Знизу – втома суспільства і готовність частини людей купити ілюзію миру.
1991 року українці зуміли зробити вибір, який суперечив і радянській інерції, і західному скепсису. Тоді не було досвіду незалежної держави, не було армії, не було союзницьких гарантій. Була лише внутрішня впевненість: продовження існування в чужому проекті означає смерть у довгій перспективі. Сьогодні ситуація інша й водночас дуже подібна. Росія пропонує «переписати межі» й «забути минуле» в обмін на відмову від повної суб’єктності. Частина Заходу готова це розглянути як компроміс. Внутрішні «вертикалі» звикли домовлятися.
Різниця в тому, що тепер у цієї країни є надзвичайно сильна армія, унікальний досвід, міцна пам’ять про Бучу й Маріуполь, про Херсон і Ізюм, сотні тисяч людей, які знають, що означає жити під окупацією. І є суспільство, яке, попри всю втому, все ще здатне відрізнити компроміс від капітуляції. Падіння Єрмака не поховає державу. Спроба втиснути Україну в бізнес-план Дмитрієва–Віткоффа не зламає її.
1 грудня можна залишити просто датою в календарі. А можна згадати, що саме колись народ примусив державу визнати його волю, а не навпаки. Тоді довелося пояснювати власну Незалежність і Кремлю, і Вашингтону. Сьогодні доведеться пояснювати все тим же Кремлю і Вашингтону – і власним елітам також, – що Україна не продається гуртом разом із замороженими активами. Це й буде найточніше святкування народного Дня Незалежності у країні, яка продовжує виборювати право залишатися собою.
Про автора:
