З появою реформаторської політики Михайла Горбачова в Радянському Союзі робота Гельсінської комісії почала набувати нових напрямів. Радянський уряд звільнив політичних в’язнів і дозволив еміграцію. Загальний рівень репресій зменшився. У 1988 році двопартійна делегація Конгресової Гельсінської комісії на чолі з головами Комісії сенатором Деннісом ДеКончіні, демократом від Аризони, та представником Стені Гоєром, демократом від Меріленду, поїхала до Москви. Делегація зустрілася з радянськими посадовцями та сприяла зустрічам із провідними дисидентами в СРСР, серед яких були радянські євреї, українці, балтійці та активісти за релігійні права. Рік потому за сприяння Комісії високопоставлена радянська делегація відвідала Сполучені Штати для обговорення прав людини. Ще кілька років до того такі речі були б немислимими. Водночас ми й далі тиснули на Радянський Союз, коли це було необхідно, адже порушення прав людини не зникли повністю.
Падіння Берлінського муру в листопаді 1989 року та тріумф демократичних рухів, особливо в Польщі, призвели до швидкого занепаду радянського контролю над Східною Європою. Комісія вітала й підтримувала ці демократичні перетворення, а також рухи до більшої свободи й самовизначення серед радянських республік, особливо в країнах Балтії та Україні, де рухи за незалежність були найсильнішими. Співробітники Комісії почали спостерігати за виборами у Східній Європі та радянських республіках, публікуючи звіти про швидко мінливу ситуацію. Варто пам’ятати, що публічні звіти урядових установ США про радянські республіки, зокрема Україну, на той час були надзвичайно рідкісними.
Члени Гельсінської комісії також були серед лідерів у Конгресі, які закликали США визнати незалежність України та інших республік. Резолюція 1991 року щодо незалежності України отримала потужну двопартійну підтримку як у Сенаті, так і в Палаті представників, попри заперечення адміністрації, яка дотримувалася обережнішого підходу.
Із занепадом радянської імперії Гельсінський процес, що бере початок від Заключного акта 1975 року, став більш інституціоналізованим. Нарада з безпеки і співробітництва в Європі, до якої входили 35 країн, згодом еволюціонувала в Організацію з безпеки і співробітництва в Європі – ОБСЄ – із 57 країнами-учасницями, розширивши свій фокус на демократію, зокрема вільні й чесні вибори, верховенство права та права меншин.
Комісія також адаптувалася до потреб постхолодновоєнної доби. Її співробітники спостерігали за виборами й підтримували демократичні зміни в колишніх радянських республіках і країнах Варшавського договору. Торгівля людьми, ставлення до меншин, зокрема ромів, боротьба з корупцією та клептократією стали серед «нових» викликів, які стали – і залишаються – у фокусі Комісії.
У 1990-х роках Комісія стала провідним голосом у Конгресі щодо конфліктів у колишній Югославії. Через слухання, поїздки членів Конгресу та співробітників, законодавчі ініціативи й іншу діяльність Комісія виступала за рішучішу політику США та міжнародної спільноти у відповідь на агресію й численні звірства, скоєні переважно сербськими силами під час Боснійської війни 1992–1995 років, а також у Хорватії та Косові.
Комісія обережно вітала ознаки демократичних реформ і розширення прав у 1990-х роках за президентства Бориса Єльцина, однак це було затьмарено жахливими порушеннями прав людини Росією під час війни в Чечні, на які Комісія звертала увагу й які рішуче засуджувала.
Деякі пострадянські країни отримали більше свободи й демократії, навіть якщо цей шлях не завжди був рівним. Комісія взаємодіяла з цими країнами й підтримувала їх, водночас не уникаючи критики недоліків. Візьмімо, наприклад, Україну. Комісія підкреслювала позитивні риси країни, такі як мирні переходи влади, політичний плюралізм і повага до прав меншин та релігійних прав, а також заохочувала ширшу допомогу США як уряду, так і громадянському суспільству. Водночас ми не уникали критики українського уряду за корупцію та напади на журналістів у роки, що передували Помаранчевій революції 2004 року, а потім знову – у роки Януковича, 2010-2014.
Звісно, країни, які постійно й грубо нехтували правами людини та демократичними нормами, такі як Росія, особливо після приходу до влади Володимира Путіна у 2000 році, Білорусь і країни Центральної Азії, зазнавали значної критики з боку Комісії. Ця увага, висловлена через законодавство, слухання, заяви й зустрічі, часто викликала ворожість з боку цих репресивних режимів. Візьмімо Білорусь, якій у Вашингтоні мало хто приділяв багато уваги, окрім Комісії. Прикладом невдоволення режиму білоруського диктатора Олександра Лукашенка стало те, що у 2006 році мені, як співробітнику, відповідальному за Білорусь, і моєму колезі з Комісії не дозволили в’їхати до країни як офіційним міжнародним спостерігачам за виборами, попри втручання на нашу користь Державного департаменту та Парламентської асамблеї ОБСЄ, до якої входили 56 країн.
Напад Росії на Грузію у 2008 році та поглиблення внутрішніх репресій не залишилися непоміченими Комісією, що засвідчив, зокрема, новаторський Закон Магнітського 2012 року, ініційований головою Комісії сенатором Беном Кардіном, демократом від Меріленду. Анексія Криму 2014 року та агресія на Донбасі, які порушили кожен із 10 засадничих принципів Гельсінського заключного акта, а також численні інші міжнародні угоди, викликали рішучу відповідь Комісії. Вона включала слухання із закликами до більшої допомоги США Україні, санкційне законодавство, резолюції в Парламентській асамблеї ОБСЄ та інші ініціативи.
Реакція Комісії різко посилилася після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році та її триваючої агресії, воєнних злочинів і геноциду, які стали головними пріоритетами Комісії. Лідери Комісії, зокрема сенатор Бен Кардін, демократ від Меріленду, до виходу на пенсію у 2025 році, сенатори Роджер Вікер, республіканець від Міссісіпі, Шелдон Вайтгаус, демократ від Род-Айленду, Джин Шахін, демократка від Нью-Гемпширу, Том Тілліс, республіканець від Північної Кароліни, а також представники Джо Вілсон, республіканець від Південної Кароліни, і Стів Коен, демократ від Теннессі, були ініціаторами та прихильниками законодавства про надання Україні військової й гуманітарної допомоги, притягнення Росії до відповідальності через розширення й посилення санкцій, зокрема через обмеження діяльності російського тіньового флоту. Члени Комісії були в авангарді законодавчих рамок, що передбачають конфіскацію й перенаправлення суверенних російських активів, заморожених у західних банках, на фінансування оборони, відновлення та довгострокову відбудову України. Вони також очолили законодавчі зусилля щодо переслідування Росією християн на окупованих територіях і щодо визнання дій Росії в Україні, таких як викрадення дітей і системні атаки на цивільних, геноцидом.
Крім того, Комісія провела численні слухання й публічні брифінги на широкий спектр тем, пов’язаних із війною. Серед них – воєнні злочини Росії та притягнення російських посадовців до відповідальності, викрадення й русифікація українських дітей Росією, роль військової допомоги для підтримки України та визволення її людей, імперська ідентичність Росії, порушення Росією релігійних прав в Україні та екоцид Росії в Україні. Нещодавні брифінги включали більш конкретні теми, такі як військове значення контрольованої Україною території на Донбасі – так званого поясу фортець – і технологічний авторитаризм Росії на окупованих територіях України, де оцінювалося, як окупаційна влада впроваджує технологічно підсилене управління, мережі спостереження й цифрову цензуру для контролю населення на сході України.
Упродовж своєї 50-річної історії Комісія була головним рушієм діяльності Конгресу щодо України, зокрема протягом 35 років, з 1981 до 2017 року, коли я був провідним співробітником з українських питань. Але взаємодія Комісії ніколи не була настільки необхідною, як упродовж останніх чотирьох із половиною років. Я впевнений, що Комісія й надалі зосереджуватиме свою увагу на цьому питанні, доки Росія не припинить вести свою несправедливу, криваву війну проти України й доки не буде досягнуто тривалого, справедливого миру.
Унікальний склад Комісії як незалежного агентства дозволив їй тісно працювати не лише із Сенатом і Палатою представників, а й з виконавчою владою, особливо з Державним департаментом. Співробітники Комісії сприяли формуванню та реалізації політики США щодо ОБСЄ через участь у делегаціях США на різних зустрічах ОБСЄ. Одним важливим прикладом була активна роль співробітників із початку 1990-х років у щорічних Варшавських нарадах ОБСЄ з людського виміру, які є найбільшими в Європі конференціями з прав людини та демократії. Комісія також була активною на інших міжнародних майданчиках, особливо в Парламентській асамблеї ОБСЄ, що об’єднує 56 країн, а також як міжнародні спостерігачі на понад 100 виборах у регіоні ОБСЄ, зокрема на понад 30 виборах у дев’яти країнах, за якими цей колишній співробітник мав нагоду спостерігати.
Я міг би написати про Гельсінську комісію значно більше, але дозвольте завершити однією думкою: упродовж останніх 50 років, на щастя, існував доволі міцний змістовний консенсус – чи то серед республіканців, чи демократів, консерваторів чи лібералів – коли йшлося про просування того, що я часто називав «місією Комісії». Навіть у ці часи надмірної партійності й поляризації просування справжньої безпеки, яка охоплює повагу до прав людини й людської гідності, фундаментальних свобод, демократичних норм і цінностей, залишається в основі ідентичності Комісії та її роботи.
Автор: Орест Дейчаківський
