Благодійний фонд Dzyga’s Paw виріс із волонтерської ініціативи, яка почалася у перші місяці повномасштабного вторгнення. Спершу це були особисті збори для знайомих військових, публікації англійською у Twitter та донати на PayPal. Згодом ініціатива перетворилася на фонд, який залучає підтримку іноземців, закуповує технологічне обладнання для Сил оборони та вибудовує спільноту донорів у десятках країн. Від дня заснування фонд Dzyga’s Paw зміг залучити понад 6 млн доларів допомоги для підтримки українського фронту.
Про шлях від ІТ до волонтерства, перші збори, появу назви Dzyga’s Paw, роботу з військовими запитами, довіру іноземних донорів, прозорість, Stanford Ignite Ukraine та майбутнє фонду після перемоги розповіла Vilni Media співзасновниця та очільниця Dzyga’s Paw Ірина Жлуктенко.
“Волонтерська діяльність у моєму житті з’явилася ще зі школи”
Ірино, для початку хочеться познайомити читачів із вами. Розкажіть, будь ласка, про себе: звідки ви, чим займалися до повномасштабного вторгнення?
Мене звати Ірина, мені 25 років. Я родом із Борислава. Зараз живу у Львові – відколи вступила до університету. Я навчалася в Українському католицькому університеті, на факультеті прикладних наук. Моя освіта – це системний аналіз, комп’ютерні науки, математика, робота з даними.
До волонтерської діяльності я, мабуть, залучена ще зі школи. Я навчалася в державній гімназії в Бориславі, і в нас були дуже класні вчителі. Коли почався Майдан, Революція Гідності, ми ходили з ними на міський майдан у Бориславі, їздили з друзями у Львів. Тоді мені було 13 років. Пам’ятаю, як ми в школі дивилися стріми “Громадського” з Майдану Незалежності на YouTube. Мені було дуже цікаво і водночас дуже боляче це дивитися. Думаю, для мене це був тригерний момент.
Потім я була учасницею всеукраїнської молодіжної організації “Сокіл”, у Бориславі був її осередок. Це спортивна, патріотично-мілітарна організація: нас учили скаутингу, фізичній підготовці, виживанню в лісі, як поводитися зі зброєю. Це історична організація, яка існувала ще до Радянського Союзу, потім її відновили. Для мене це було дуже цікаво. Саме там я познайомилася з багатьма людьми, які потім пішли служити – хтось у 2015-2016 роках, хтось уже після початку повномасштабного вторгнення. Так поступово я опинилася в мережі людей, які в той чи інший момент ухвалювали рішення йти до війська.
В університеті ми також волонтерили зі студентськими організаціями: їздили на Схід, до дітей, до військових, з вертепом та іншими ініціативами.
“Перші місяці були хаосом: ми купували все, про що просили”
Коли почалася повномасштабна війна, як ви зрозуміли, що допомога військовим стане щоденною роботою?
Коли почалося повномасштабне вторгнення, нам почали писати друзі й знайомі, які служили, і просити про допомогу. Запити були дуже різними. Перші місяці – це був просто хаос. Що тільки ми не купували.
Ми з моїм ще тоді хлопцем Дмитром просто волонтерили: допомагали з тим, про що просили. Один із найцікавіших запитів був на парафін для виготовлення окопних свічок. Ми купували тонну парафіну і збирали на це ледь не мільйон гривень. У мене були знайомі, які його виготовляють.
Паралельно Дмитро почав вести блог у Twitter англійською мовою. Він просто розповідав, що відбувається: “ми йдемо в укриття”, “ось фото з укриття”, “сьогодні обстріляли Київ”, “ось як виглядає повітряна тривога, коли гудуть сирени”. Спочатку це було близько 200 підписників – переважно іноземні колеги, бо ми обоє працювали в ІТ, в закордонних компаніях.
Думаю, саме тому це почало працювати в алгоритмах Twitter. Його дописи стали показуватися людям за кордоном. Кілька публікацій розлетілися, і люди почали підписуватися і цікавитися. Дмитро також писав про те, що ми робимо: наприклад, що за власні кошти або після збору серед друзів відправляємо два Mavic хлопцям на фронт. І люди почали запитувати, як долучитися.
У березні або квітні 2022 року Дмитро поширив свій PayPal, і люди почали донатити. Тоді ми зрозуміли, що серед іноземців є запит на пряму допомогу. Багато людей були розчаровані в Червоному Хресті, ООН та великих структурах. А тут вони бачили: ми прямо тут, ми щось купили, передали, показали фото з військовими.
“Американець надіслав 10 чи 15 тисяч доларів – і ми зрозуміли, що це вже інший рівень відповідальності”
Як виникла ідея створити Dzyga’s Paw?
У травні 2022 року був момент, коли ми вирішили, що це треба виводити в окрему історію і реєструвати організацію. Один незнайомий чоловік зі США написав Дмитрові в приватні повідомлення і сказав: “Я вам зараз скину кошти, використайте їх на дрони. У мене дівчина в США з українським корінням. Я дуже переживаю через усе, що відбувається”. Він надіслав 10 чи 15 тисяч доларів. Для нас це було щось неймовірне. Ми зрозуміли: це вже інший рівень – і довіри, і відповідальності. Ця довіра вибудувалася просто завдяки блогу.
Тоді ми вирішили зареєструвати благодійний фонд, щоб була прозора звітність. Організацію зареєстрували влітку 2022 року. У нас не було стратегічного плану на роки. Це була радше реактивна історія: ми побачили, що є запит від людей за кордоном донатити, і це був правильний шлях, як усе мало відбуватися.
“Дзиґа залишила лапи на формі”
Чому фонд отримав назву Dzyga’s Paw? Хто така Дзиґа і чому саме вона стала символом організації?
У день, коли ми думали, як назвати фонд, ми робили фотозвіт на подвір’ї. У нас була чергова партія форми: мультікам, верх, штани для хлопців і дівчат. Ми виклали все на траву в саду, щоб красиво сфотографувати.
А наша собака Дзиґа перед тим гуляла в парку, після дощу, і в неї були брудні лапи. Вона пройшла цими лапами по формі й залишила сліди. Це було мило і смішно. Ми сказали: “Дзиґа позначила”. Ми не прали форму, просто струсили болото. Це стало таким “trademark”: вона залишила свою лапу. Так і з’явилася назва Dzyga’s Paw.
Дехто думає, що ми працюємо з тваринами або притулками. Це не так. Але для багатьох іноземців, які підтримують військо і донатять нам, собака стала першою точкою дотику: “О, у вас є песик, і в мене є песик. Клас, я закину 50 доларів на дрон”. Така логіка теж працює.
“Ми одразу хотіли працювати не з українськими донорами, а з іноземцями”
Ви починали як волонтерська ініціатива, а згодом виросли у фонд, який залучає донорів із понад 70 країн. Яким був цей шлях?
У нас ніколи не було цілі виходити в конкретні країни. Але від початку розуміли, що не хочемо збирати донати в українців. В Україні є системні організації, як “Повернись живим”, яким люди довіряють. Крім того, у кожного українця є хтось свій у війську, і часто людям краще допомогти напряму, передавши в руки.
Наша мета була залучати саме іноземних громадян, які хочуть підтримати Україну, але не знають, як зробити, щоб допомога швидше потрапила до українського солдата. Ми не планували, що будемо фандрейзити саме в Америці, Новій Зеландії чи деінде. Просто так склалося, що завдяки особистому блогу Дмитра ми комунікували англійською.
Перша причина, чому це спрацювало, – 2022 рік. Тоді загальний інтерес до України був дуже живий. Якби ми почали зараз, думаю, так би не вийшло. Друга причина – ми давали інформацію, яка була унікальною в англомовному просторі. Великі медіа переважно писали про великі події, стратегічні новини. Українські локальні медіа дуже добре працюють, але пишуть українською, і ця інформація не доходить до людей за кордоном.
А ми робили щось на кшталт citizen journalism. Ми тут живемо: сьогодні п’ємо айс-лате, а ввечері прилітає ракета. Або гине наш товариш – і ми пишемо про це англійською, від себе. Це спрацювало. Без інвестицій у рекламу, особливо в перший рік.
Зараз у блозі Дмитра понад 100 тисяч підписників. Це з’явилося органічно – завдяки людям, які цікавилися Україною і робили репости. Далі ми зробили сайт, додали посилання на донати, і люди почали приходити з різних країн. Почало працювати сарафанне радіо: одні радили нас іншим. Коли люди бачили, що ми зареєстровані, подаємо звітність, це створювало більше довіри.
У 2023-2024 роках до нас почали звертатися іноземні журналісти. Вони хотіли писати історії про дрони, про волонтерів. Думаю, спочатку більшість знаходила нас через особистий бренд Дмитра. Те, що ми були англомовні, теж дуже допомогло: нас було легше знайти, ніж організації, які комунікують тільки українською.
Дуже сильно допомогла робота з медіа. У 2023 році стаття про нас із фоткою нашої собаки вийшла друком у The Wall Street Journal, а влітку 2024-го документальний фільм на німецькому каналі ZDF. До цього з Німеччини нам донатили в середньому 5-10 тис. доларів на місяць. Після виходу фільму люди з Німеччини задонатили 70 тисяч доларів. Традиційні медіа в цьому контексті дуже працюють.
За кордоном профіль донорів відрізняється від українського. В Україні часто донатить молодь: банки, розіграші, мерч. За кордоном, за нашою статистикою, це переважно люди 45+, здебільшого чоловіки. Десь 60/40 або 70/30 – чоловіки і жінки. Це люди, які вже мають певний рівень забезпеченості й шукають, куди ефективно спрямувати кошти, щоб підтримати Україну.
Хто сьогодні входить до команди Dzyga’s Paw?
Спочатку ми були волонтерами. Наприкінці 2022 року в нас з’явилися двоє людей, яких ми найняли на роботу. Зараз у нас десять людей, для яких це робота. Це вже повна команда: є фандрейзери, люди, які займаються соцмережами, медіа, піаром, закупівлями, роботою з військовими. Зараз це працює вже на іншому рівні – як організація зі структурою. Дмитро зараз служить у ЗСУ.
“Ми вирішили фокусуватися на тому, в чому розбираємося, – на техніці”
Чому ви зосередилися саме на технологічній допомозі для війська?
На початку всі запити надходили від друзів. Це були дуже особисті речі: комусь бракує Mavic, комусь – форми чи нормального взуття. Ми збирали на все: парафін, дрони, допомогу для дітей переселенців. Ми їздили по Львівщині, зокрема в місця, де в школах жили переселенці, привозили дітям іграшки, їжу, побутові речі.
Переломним моментом, коли ми зрозуміли, що хочемо сфокусуватися саме на технологічному обладнанні, стала перша поїздка на фронт. Це була Харківщина перед контрнаступом. Ми приблизно тиждень або півтора жили разом з одним із підрозділів, з якими працювали. Це була “Скала” – зараз відомий штурмовий підрозділ.
Нас покликав знайомий на псевдо “Бріт”. Він був родом із Тернополя, жив у Британії, а потім повернувся служити в Україну. На жаль, він уже загинув. Він сказав: “Приїжджайте, ви айтішники, може, допоможете нам краще організувати роботу”. Вони тоді налагоджували аеророзвідку. На той момент аеророзвідка виглядала так: пілот бере Mavic, літає, повертається, витягує SD-картку, вставляє її в комп’ютер, переглядає відео, переносить дані на карту. Це дуже довгий процес. Від моменту польоту до моменту, коли рухома ціль нанесена на мапу, її часто вже немає на місці
Ми почали думати, як пришвидшити цей процес. Наступного разу привезли їм Starlink. Спочатку він задумувався просто як командний пункт – щоб мати зв’язок. Але один із пілотів сказав: “А що, як я візьму Starlink на позицію?” Він узяв і зробив стрім із позиції. Усі були в захваті. Тоді це було щось абсолютно нове. Приходили командири суміжних батальйонів, адже могли в реальному часі бачити, як працює артилерія. Це значно пришвидшило їхню роботу.
Тоді ми і вирішили сфокусуватися на тому, в чому плюс-мінус розбираємося. Ми вирішили займатися технікою і всім, що можна так назвати. Так є до сьогодні. Ми збираємо переважно на технологічні засоби. Більше половини – це дрони і все, що стосується дронів, зараз переважно комплектуючі. Також це засоби РЕБ, засоби зв’язку, рації, Starlink, планшети, комп’ютери, сервери, дисплеї та інше обладнання.
“Ми не робимо публічний збір для нового підрозділу, якщо це перша співпраця”
Як ви перевіряєте військові запити і визначаєте, кому допомога потрібна першочергово?
База підрозділів, з якими працюємо, наростала через особисті контакти. Потім у поїздках нас хтось із кимось знайомив. Ми обмінювалися контактами і починали працювати. Зараз десь 60% запитів – це все ще ті самі люди, просто вже на іншому рівні. Не “я і мій екіпаж”, а “я і мій батальйон”. Наприклад: нам потрібно 50 Starlink на наступний місяць. Решта – це нові запити.
У нас є методологія: для першої співпраці ми ніколи не робимо публічні збори. У нас є пул коштів на загальні потреби, і люди донатять, довіряючи нам вибрати, кого підтримувати. Коли приходить новий запит, ми базово перевіряємо, що це за підрозділ. Якщо все верифіковано, ліміт на перший запит – до 150 тис. гривень. Ми покриваємо запит, а потім військова частина надає фотозвіт, звіт про роботу обладнання – усі документи. Якщо все добре, співпраця продовжується.
Щодо пріоритетності: ми щотижня розподіляємо бюджет, резервуємо. Запитів зазвичай удвічі або втричі більше, ніж у нас є коштів. Перший критерій – напрямок, на якому перебуває підрозділ. У нас є дані від військових менеджерів. Ми розуміємо ситуацію на напрямках через спілкування з військовими: інтенсивність бойових дій, втрати. Якщо бачимо, що на якомусь напрямку зараз дуже важко, пріоритизуємо такі запити.
Загалом ми покриваємо приблизно 90% запитів. Питання лише в тому, за який час. Іноді люди можуть чекати місяць або два. По великих зборах у нас зараз черга до жовтня. Тобто якщо хтось прийде зараз із великим запитом на 200-300 дронів, найраніше, що ми можемо пообіцяти, – відкрити збір у листопаді або грудні, а потім його ще треба буде зібрати.
“Starlink-проєкти були складні операційно, але дозволили купити приблизно на 30% більше обладнання”
Якими проєктами ви особливо пишаєтеся?
Почну зі Starlink, бо цим ми займаємося ще з 2022 року, коли це не було настільки популярним, а зараз потреба тільки зростає. У нас була традиція робити великі проєкти: “Starlink 101”, “Starlink 202”. Ми бачили, що підрозділам постійно потрібні Starlink: хтось просить дві штуки, через два місяці – ще п’ять. Тому ми вирішили агрегувати ці потреби в один великий збір. Це був збір не на один підрозділ, а на шість військових частин.
Ми збирали великі суми: приблизно 50 тис. доларів у першому такому проєкті, потім 100 тисяч. Чим цікавий цей проєкт, бо операційно це було складно. В Україні не було можливості купувати Starlink оптом або через перекупників і за значно завищеною ціною. Ми закуповували Starlink за кордоном. Нам допомагали волонтери – і українці, і іноземці. За кордоном їх теж не продають оптом, українські картки блокували, тож ми шукали десятки людей, які робили замовлення через сайт Starlink, через медіамаркети в Німеччині, через французьких реселерів. Українські діаспорні спільноти, зокрема при церквах у Парижі та Берліні, збирали це як тимчасові склади, а потім передавали в Україну. Завдяки цьому на ті самі кошти змогли купити приблизно на 30% більше, ніж якби купували в Україні. Для нас це був дуже крутий проєкт, бо він показав, як багато людей хочуть допомагати і як координація може давати реальний результат.
Розкажіть про проєкт “Врятуйте крабів”.
Це дуже веселий з погляду комунікації проєкт. Ми довго думали, як його назвати, щоб це працювало і для донорів, і для медіа. Проєкт був із двома артилерійськими бригадами. Йшлося про польські артилерійські установки Krab.
Їх виготовляють у Польщі, і вони працювали в українському війську. Коли FPV-дрони дуже наситили бойові дії, виникла проблема: дрон може влучити в броню в районі мотора і за один раз вивести установку з ладу. Це не завжди критичне ураження, але установка потребує ремонту. А це велика артилерійська машина – її треба вивезти з позицій, доставити на ремонт. На той момент їх ремонтували лише в Польщі. Установка випадала мінімум на пів року. Військові попросили допомогти із засобами РЕБ. Але для таких установок потрібні дуже специфічні РЕБи: потужні, з відповідними виходами і спеціальними розетками, щоб засіб живився від самої артилерійської установки.
Ми обрали українського виробника РЕБів, який був готовий модифікувати свій виріб під Krab. Вони спілкувалися з військовими, прототипували рішення, і ми зробили збір, щоб повністю закрити два артилерійські дивізіони такими засобами РЕБ.
Ми придумали концепцію “Save The Crab” – щоб це була зрозуміла маркетингова фраза, навколо якої можна робити анонси, меми, комунікацію. Людям це сподобалося. Також ми співпрацювали з польськими медіа. Про проєкт писала Gazeta Wyborcza. Для поляків це добре спрацювало, бо це їхні Krab. Ми пояснювали: Польща виготовляє ці установки, а FPV-дрон за 300 доларів може вивести їх із ладу. Треба їх захистити.
Чи є проєкт, який для вас особисто найулюбленіший?
Так, це “Secret Santa” для українських захисників. Він трохи відрізняється від усього, що ми робимо, бо не про дрони і не про техніку. Ми проводимо його щороку взимку, до Різдва. У нас є ком’юніті військових, чат, і у межах “Secret Santa” військові пишуть листи до Миколая або Санти. Ми дуже просимо їх писати не про черговий EcoFlow чи Starlink, а про щось особисте. Щось, чого їм хотілося б в іншій, паралельній реальності.
Цього грудня було 140 листів. Потім ми шукаємо серед нашої аудиторії “Сант”: люди можуть зайти на сайт, почитати листи і вибрати собі один. Вони або надсилають подарунок з-за кордону, або донатять, а ми купуємо подарунок в Україні. Цей проєкт ми починаємо готувати ще у вересні.
Для мене це найбільш емоційна історія, бо вона створює багато персональних зв’язків. Якщо обидві сторони погоджуються, ми можемо поділитися контактами, і люди продовжують спілкуватися. Хтось запрошує військових у гості до Франції, хтось – до Іспанії. Хтось надсилає додаткові посилки. Добре, що “Нова пошта” вже є в Британії: люди звідти надсилають посилки навіть у Харківську область.
Іноді це подарунки, про які військові навіть не мріяли. Хтось пише, що хоче останню PlayStation, яку сам собі ніколи не купить, – і знаходиться людина, яка її купує. Найшаленіший лист минулого року був: “Миколаю, принеси мені каблучку, бо я хочу зробити пропозицію своїй дівчині”. Жінка з Фінляндії купила каблучку і надіслала її. Вона прийшла “Укрпоштою”, і ми передали її військовому. Щоправда, він уже зробив пропозицію, бо не вірив, що йому справді таке подарують, і не став чекати до Дня Валентина. Це, напевно, мій улюблений проєкт.
“Найважчі моменти – коли дізнаєшся, що хтось загинув”
Який момент за ці роки був для вас найважчим емоційно? І взагалі, що вам допомагає триматися, коли доводиться постійно і щодня працювати з темою війни?
Найважчі моменти – це коли ти дізнаєшся, що хтось загинув. Повідомлення або дзвінок, коли тобі кажуть про смерть людини, – це завжди дуже складно. Ми досі намагаємося працювати дуже персоналізовано. Іноді підтримуємо на рівні корпусу, наприклад, працюємо з корпусом “Азов”, корпусом “Хартія”, але все одно – через конкретних людей. Ми стараємося зустрічатися з ними, піти на каву, поговорити, запросити до нас. Ми маємо практику раз на місяць або раз на два місяці їздити на схід і відвідувати підрозділи. Нещодавно команда повернулася зі Слов’янська і Краматорська. Через такі поїздки ми стаємо друзями з цими людьми. Тому звістки про загибель – це дуже складно.
Що допомагає триматися? По-перше, ми постійно в цьому контексті. Усі в команді дуже чітко розуміють: нам може бути емоційно важко, може бути багато роботи, це може бути не та робота, про яку ми мріяли все життя. Але військовим набагато важче. Ми до них їздимо і бачимо, як усе відбувається.
Для мене відповідь на питання “чому продовжувати?” дуже проста: хто я така, щоб здаватися? Коли бачиш жертовність наших військових, коли спілкуєшся з ними, я просто не можу сказати “ні”.
Поїздки на схід фізично дуже виснажливі. Не виходить нормально поспати: ми ночуємо в якихось хатах у спальниках і на каріматах, бувають обстріли, плюс дорога. Але всі повертаються заряджені. Фізично це забирає ресурс, а емоційно – додає.
Коли ми говоримо з військовими, вони часто навіть не вірять, що це іноземці донатять. Ми показуємо: подивіться, це багато різних країн, стільки людей вас підтримують. Для них це теж заряд віри в те, що ми не одні, про нас не забули. Вони дуже вдячні: хтось знаходить квіти, хтось пакує нам їжу з собою, годує. Це додає сили.
Я думаю, у моєму житті не було діяльності, яка давала б таке відчуття, що я роблю правильну річ. Я працювала в ІТ – аналітиком даних, продуктовим аналітиком, у Data Science. Це робота в комп’ютері, абстрактні метрики, цифри. А тут ти реально розумієш, що робиш корисну й унікальну роботу, яка дає сили рухатися далі.
Який відгук від військових вам запам’ятався найбільше?
Складно виділити один. У нас є багато прапорів, подяк, нагород. Ми колись навіть робили відео: що нам дарують за одну поїздку на схід – кава, підписаний прапор, подяки, нагороди. Можливо, колись уже треба буде відкривати музей (посміхається у цей час). Нас особливо вражає, коли люди не просто дарують стандартну подяку від військової частини, а беруть нашу айдентику, логотипи і створюють щось дуже кастомізоване.
Один із підрозділів дронів – “КІБЦІ” – зробив для нас унікальну річ в одному екземплярі. Це фігурка птаха, навколо якого зображено все, що ми їм передавали: Starlink, батареї до Mavic, кабелі. Ззаду – наша лапка, тризуб і підпис. Людина, яка це моделювала, витратила приблизно тиждень після робочого часу, щоб зробити цю штуку. Для нас це прямо сльози на очах. Бо люди на фронті, попри всю роботу і навантаження, знаходять час зробити для нас щось настільки особисте.
“Ми не просимо підтримувати нас як бідних. Ми говоримо: українці – експерти, з якими вам вигідно партнеритися”
Ви згадували, що якби заснували фонд зараз, то це, можливо, не так спрацювало. Чи відчуваєте втому від війни серед іноземних донорів?
Таке явище є, але особисто бачу його серед друзів в Україні. Це не зовсім наш сегмент донорів. Так, є люди за кордоном, які донатили і перестали. Але оскільки ми постійно працюємо, робимо контент, нові збори, проєкти, у нас постійно з’являються нові донори.
Якщо дивитися на динаміку, то ми виросли майже вдвічі. У 2024 році ми зібрали 1 млн доларів за рік, у 2025-му – 2 млн. Тому важко сказати, що Україна нікому не цікава. Я б сказала, що ми недостатньо працюємо в цьому напрямку. Дуже багато за кордоном недостатньо поінформовані про те, що відбувається, чому важливо допомагати зараз і чому важливо вирішувати саму безпекову проблему, а не лише її наслідки – біженців, відбудову тощо.
На мою думку, найкритичніша потреба зараз – розв’язати причину проблеми. Корінь – це бойові дії. Треба зробити так, щоб вони припинилися на нашу користь, щоб ми мали справедливе завершення активної бойової фази цієї війни.
Ми бачимо, як змінюється розуміння донорів. Спочатку деякі люди писали: “Я доначу, але тільки на щось гуманітарне – їжу, допомогу пораненим”. А зараз є американці, які прямо донатять на FPV-дрони і просять відео, як цей FPV уражає росіянина. Це результат роботи багатьох людей в Україні, які доносять правильні меседжі.
У нас теж змінилося позиціонування. Спочатку не було чіткої лінії, як ми себе подаємо. Зараз ми комунікуємо з позиції сили. Ми не говоримо: “Ми бідні, у нас нічого немає, нам бракує навіть шкарпеток”. Ми говоримо: українці зараз – найбільші фахівці й експерти сучасної війни, які борються за свободу. Вам вигідно дружити з українцями, вам вигідно підтримувати нас і партнеритися з нами, бо вам знадобляться ці знання.
Динаміка у світі, на жаль, не рухається в кращий бік – і з погляду оборонних бюджетів різних країн, і з погляду політики США, і з погляду Європи, яка лише починає надолужувати. Люди поступово розуміють: вони б не хотіли опинитися в такій ситуації. І їм важливо підтримувати українських “badass boys”, які на правильній стороні роблять цю роботу. Це відносно новий підхід фандрейзингу, бо традиційно всі звикли до сумних емоційних картинок – з тваринами, дітьми, постраждалими. Ми ж працюємо з іншим меседжем.
Також дуже добре допомагають іноземні голоси. У нас є Арина у команді, яка знімає глибокі відеоінтерв’ю з військовими. Ми постійно шукаємо людей, які можуть розповідати англійською. Дуже добре працюють іноземні волонтери – американці, британці, які приїжджають в Україну. Коли люди в Америці чи Британії слухають британця або американця, який каже: “Я злий на свою владу – вони роблять недостатньо; ви маєте прокинутися”, – рівень довіри значно вищий.
Україна поступово змінює парадигму: ми вже не лише реципієнти допомоги. Ми позиціонуємо себе як надавачі експертизи, послуг, технологій, дронів. Україна насправді здобула багато експертизи за ці роки.
“Кожен донат з’являється на сайті майже в реальному часі”
Ви робите великий акцент на прозорості. Чому це принципово?
Прозорість і звітність – одні з ключових аспектів нашої роботи. Коли ми вирішили реєструвати фонд, ми сіли і виписали в таблицю все, що до того приходило на особистий PayPal. Спочатку вели це вручну, потім, як айтішники, автоматизували. На нашому сайті досі є система звітності, яка в режимі реального часу публікує всі донати. Якщо людина донатить через сайт, буквально за п’ять хвилин ця транзакція з’являється. А ми публічно беремо за неї відповідальність. Так само ми публікуємо всі витрати фонду: від великих закупівель дронів на десятки тисяч доларів до купівлі молока чи кави в офіс, бензину для поїздок на схід – будь-чого. Це теж автоматизовано.
У перспективі це дуже добре спрацювало. У 2022-2023 роках часто виринали коментарі на кшталт: “Ukraine is corrupt”, “вони вкрадуть ваші гроші”, “не можна туди донатити”. У нас була на це швидка відповідь: ось усе, можете поставити питання щодо будь-якої транзакції, і ми пояснимо, куди пішли гроші.
Це важка адміністративна й операційна робота. У великих організаціях цілі команди підтримують системи звітності. Але вона дуже багато дає взамін. Ми досі в це інвестуємо. Побудували цю систему власноруч завдяки нетворку друзів: серед них є розробники, фахівці з даних, з баз даних.
Прозорість працює навіть у медіа. До нас приходила журналістка Business Insider, написала статтю, а потім я побачила, що вона винесла в текст деталь: у нашій системі звітності є навіть скріпки. Тобто, дрібна транзакція також опублікована. Для неї, як журналістки з Британії, це було важливо підкреслити. Значить, у людей справді є запит: де гроші, куди вони йдуть, де звітність. Для нас це один із факторів, за якими ми існуємо і далі будуємо довіру.
“Наше ключове завдання зараз – рости і масштабуватися”
Які головні виклики зараз стоять перед Dzyga’s Paw? Якої підтримки фонд потребує найбільше? Фінансової, експертної, партнерської, медійної?
Напевно, всього переліченого. Ключова задача, яку ми собі поставили, – продовжувати рости і масштабуватися, збільшувати обсяги залучених коштів. Ми шукаємо нові шляхи, як це зробити. Є канали, які вже працюють: можемо запустити збір, можемо співпрацювати з YouTube-блогером, робити партнерства, колаборації. Ми це перевірили, знаємо, що воно може принести певну передбачувану суму донатів.
Але нам цікаво знайти способи вийти на нові рівні, достукатися до людей, які ще не чули, що існує такий спосіб прямо підтримати Україну й українське військо.
Для нас дуже корисні публікації в різних медіа, щоб більше людей дізнавалися про нашу історію. Далі, на рівні спілкування з цими людьми, ми вже вигадуємо нові формати фандрейзингу.
Також нам дуже потрібна експертиза. У нас молода команда. Мені 25, є люди молодші, є трохи старші. Ми все це робимо без попереднього досвіду побудови таких організацій у неприбутковому секторі або менеджменті. Ми вчимося дорогою. Тому нам важливо говорити з людьми, які мають досвід і можуть поділитися експертизою.
Наша діяльність дуже унікальна: ми “сидимо” у Львові й більшість роботи робимо онлайн. Іноді складно зрозуміти, як мислить людина на іншому континенті. Я зустрічалася з нашими донорами в Америці – це було неймовірно. Є пані, яка щоп’ятниці два роки донатить нам. У неї немає підписки – просто пам’ятає, відкриває сайт і донатить. Побачити таких людей наживо – це дуже сильний досвід.
Тому ми розглядаємо варіанти робити події за кордоном. Але тут питання бюджету. У нас немає грантів на “адмінку”. Ми фінансуємося завдяки людям, які розуміють, що операційна діяльність фонду важлива. Наша операційка – приблизно 15 тисяч доларів на місяць. При цьому ми збираємо близько 200 тисяч доларів на місяць. Операційні витрати – це зарплати команди, офіс, бус тощо.
Щоб робити події за кордоном, потрібні великі інвестиції. Нам були б корисні партнерства в інших країнах – з тими, хто може допомогти з локацією, зібрати людей тощо. Ми розглядаємо це на осінь цього року або наступний рік.
“Донат на один дрон фактично принесе два”
Які актуальні проєкти фонду, до яких можна долучитися?
У нас стартував великий збір на 80-ту окрему десантно-штурмову Галицьку бригаду. Це класний проєкт, бо ми збираємо кошти на дрони, а ці кошти подвоює Львівська обласна військова адміністрація. У ЛОВА є спеціальна програма підтримки локальних виробників.
Ми співпрацюємо з 80-ю бригадою, яка також родом зі Львова, і з виробником дронів зі Львівщини. На кожну гривню або долар, який ми зберемо, Львівська адміністрація закупить дронів ще на таку саму суму, і ми разом передамо їх 80-й бригаді. Тобто донат на один дрон, який коштує близько 1000 доларів, у результаті принесе два дрони. Загальна ціль збору – близько 70 тисяч доларів, що перетвориться у 140 тис
Також у серпні стартуватиме великий збір із “Вовками Да Вінчі”. Це змагання: фонд “Вовків Да Вінчі” збирає кошти в Україні, а ми – серед нашої іноземної аудиторії. Буде одна велика ціль і змагання, хто швидше її закриє.
Як люди можуть підтримати фонд уже сьогодні?
У нас є сайт. На ньому є сторінка “Projects”. Можна відкрити сторінку проєктів, подивитися, які збори активні, обрати проєкт і натиснути “Donate”. Там є різні способи донату: через сайт, Apple Pay, Google Pay, а також криптовалютою через український сервіс “Криптобанка”. Ми отримуємо ці кошти на банківський рахунок фонду в Україні.
Також є інший спосіб підтримки – не грошима, а конкретними речами. У нас є Amazon Wishlist – список побажань військових на Amazon. Ми прямо питали у військових, що їм потрібно з дрібнішого. Там є павербанки, кабелі до Starlink та інші речі. Людина може замовити це на Amazon. Наші волонтери у Франції отримують замовлення, регулярно передають нам, а ми віддаємо військовим.
“Якщо хтось вривається до вашої квартири, у вас немає іншого варіанту, ніж захищатися”
Що б ви сказали людям за кордоном, які співчувають Україні, але досі не наважилися донатити на військові потреби?
Мені здається, люди часто не хочуть донатити на військові потреби, бо уявляють, що це буде застосовано в бойових діях і може завдати фізичної шкоди ворогу – поранення чи навіть смертельні наслідки. Тож коли я про це думаю, для мене найкраща аналогія – уявити, що хтось вночі вривається в мою квартиру, хоче мене пограбувати, зв’язує мені руки. У мене в житті було таке: колись мою квартиру пограбували, слава Богу, мене тоді не було вдома. Я зараз живу сама, бо мій чоловік служить. І коли я це уявляю, у мене немає іншого варіанту, ніж захищатися.
Треба робити активну дію. Інакше люди прийдуть і заберуть усе, що в тебе є. Якщо ти не зупиниш їх на початковому етапі, коли це легше зробити, потім буде тільки гірше, бо ти зробиш це дозволеним і прийнятним. Мені здається, ми вже прогавили початковий етап у 2014-му, а потім наш другий шанс у 2022 році, коли Україні можна було надати набагато більше зброї і допомоги, і це можна було завершити швидше. Але тоді ніхто не вірив, очікування були зовсім іншими.
Зараз це зробити важче, але легше вже не стане. Ми мусимо прийняти цей факт. Найкраща дія зараз – допомогти Збройним силам України. Вони замість мене, замість вас, замість кожного в Україні, у найближчій Європі й загалом у вільному світі роблять цю роботу і ризикують найціннішим – своїм життям. Нам треба просто їм допомогти.
“Після перемоги Dzyga’s Paw може стати містком між військовими й міжнародною спільнотою”
Яким ви бачите Dzyga’s Paw після перемоги?
Ми про це замислювалися на стратегічних сесіях. Найперша думка була: після перемоги всім подякувати і розійтися. Бо ми не створювали фонд як стратегічну організацію на роки. Але потім ми зрозуміли, що з погляду нашої особистої відповідальності це було б неправильно. Ми зібрали неймовірну спільноту іноземців, які підтримують Україну. Ідея після перемоги – працювати далі з ком’юніті військових і ком’юніті донорів, зробити фонд основою для платформи, яка поєднуватиме цих людей.
Я впевнена, що багато військових після демобілізації захочуть або повернутися до своєї професії, або почати власний бізнес. Багато наших донорів зацікавлені допомагати не лише фінансово, а й досвідом, експертизою. Серед них багато власників успішних бізнесів, яким є чим поділитися.
Ми б хотіли створити платформу, де ці люди зможуть знайти одне одного і законектитися. Можливо, це буде щось на кшталт Kickstarter для українських ветеранських бізнесів, але не лише про збір грошей, а й про обмін досвідом, менторство, приїзди в Україну. Від іноземців є багато запитів приїхати і дослідити Україну. Дехто не дочекався перемоги й приїжджає вже зараз. Ми можемо стати містком між ними і військовими.
Спілкувалася Інна Міхно