Хокеїстів з українським корінням у США та Канаді надзвичайно багато. Їх сотні, а то й тисячі, у Національній хокейній лізі та інших лігах. Мені пощастило зробити інтерв’ю з деякими з них: Кен Данейко, Вейн Бабич, Морріс Лукович, Дейв Бабич, Клінт Маларчук, Денніс Полонич, Денніс Марук, Тайлер Мосієнко, Джефф Бандура, Брент Гоголь, Расселл Романюк, Майк Жук, Дейв Чижовський та інші достойники. Їх знає весь світ, бо вони є зірками хокею і водночас репрезентують Україну.
Водночас в історії українського хокею є чимало унікальних історій, які залишаються маловідомими або про які взагалі не знає широкий загал. Хіба що цю інформацію беруть до уваги експерти, знавці минулого. Отже, щоб ми більше дізналися про фантастичну сторінку українського хокею в діаспорі, пропоную повернутися на кілька десятків років тому – до Німеччини. Тут після завершення Другої світової війни змушені були перебувати тисячі українців. Адже повертатися до тиранічного Радянського Союзу вони не могли і не хотіли. Тому змушені були творити побут та життя на чужині в дуже важких умовах.
У цей самий час у Німеччині перебували війська США. Серед них було чимало прихильників спорту, зокрема любителів та професійних хокеїстів. Після війни світ оговтувався, і суспільство намагалося налагоджувати своє нове життя, зокрема й спортивне. Зважаючи на активність та незламність українців, звісно, всі ділянки життєдіяльності знову ожили: спорт, мистецтво, освіта, культура, різні професії тощо. Хоча хокей не був найпопулярнішим, з огляду на низку факторів, видом спорту серед українців порівняно з футболом чи легкою атлетикою, однак мав давні й вагомі традиції. Тому, коли відроджувалося спортивне життя серед українців у таборах Німеччини, Австрії чи Італії, постало питання: як розпочати нову сторінку українського хокею на чужині?
Як українці долали перешкоди у розвитку хокею
Тут варто звернутися до безпосередніх свідків та учасників заснування українського хокею в Німеччині. Ось спогади спортивного та громадського діяча української діаспори Олега Лисяка: «Це діялось, мабуть, сорок років тому. Український «переміщений люд» перебував у більшості в Баварії в таборах «ДІПІ» на «іровському» супі чи (по-галицьки) на гороховій «зупці», але молодше покоління, хоч поїдало здебільшого цю «зупку» і славетні «гаферфльоки», еманувало енергію – зокрема спортову… Почалося протягом кількох місяців збирання докупи всіх розпорошених на еміграції в Німеччині наших гокеїстів, шиття спортових костюмів і виряду з дарованих ІРО спідніх сорочок і підштанців, колдер-накривал, майстрування з обрізків шкіри рукавиць, роздобування при допомозі «міняйла» черевиків, совгів, кнів і багато дечого іншого. Не було це легко. Часом ми думали з Мільом, що треба те все вже кинути і відмовитися від нашого проекту, бо ще й треба було вирвати від управи Олімпійського стадіону в недалекому Гарміш-Партенкірхен дозвіл на тренування на стадіоні».
З цього уривку спогадів ми дізнаємося, що в українців майже не було ресурсів для розвитку хокею. Однак це не зупинило їх. Навпаки, це мотивувало їх іще більше, щоб досягти своєї мети.
Газета «Українська трибуна» в Німеччині писала таке про утворення команди: «З ініціятиви відомого українського гокеїста Омеляна Бучацького постає перший на еміграції український клюб гокея на леді. Омелян Бучацький, популярний «Мільо», зв’язався вже зі своїми давніми клюбовими колегами-гокеїстами та разом з ними творить клюб, що носитиме назву: «Карпатські Вовки». Осідок клюбу буде в Міттенвальді. Організація натрапила на труднощі, з огляду на брак виряду. Всі, хто зацікавлений в постанні й розвитку українського клюбу, що плекатиме цю прекрасну ділянку зимового спорту, повинні по своїй змозі всіма силами допомогти в розвитку клюбу».
Так ми знову читаємо про те, що шлях творення української хокейної команди був нелегким. Однак із цим українці всі разом впоралися на відмінно.
Зараз слід звернутися до спогадів Омеляна Бучацького про перші кроки українського хокею в Німеччині: «Наприкінці 1940-х років «Лев» був однією з лише трьох іноземних хокейних команд у західній частині Німеччини та Австрії. Іншими командами були латвійська YMCA та єврейська «Маккабі» (яка припинила існування після кількох ігор). З огляду на численні перешкоди й труднощі, з якими стикався «Лев», – зокрема відсутність хокейного спорядження та льодової арени для тренувань чи матчів, а також наявність лише трьох хокеїстів у таборах Міттенвальда, – сам факт створення цієї команди можна вважати справжнім дивом. Я почав формувати команду восени 1946 року, але належних обрисів вона набула лише восени наступного року. Мені вдалося знайти досить солідну групу здібних і досвідчених гравців, однак лише троє з них мешкали в Міттенвальді, а решта були розкидані на значній відстані один від одного. Завдяки наполегливості та допомозі адміністрації табору нам вдалося зібрати команду для першого тренування на Олімпійській льодовій арені в Гарміш-Партенкірхені на початку 1948 року».
Справді, щоб реалізувати цей проєкт, Омеляну Бучацькому та його однодумцям потрібно було докласти титанічних зусиль.
Як українці змагалися проти американців?
Про ці унікальні матчі українських хокеїстів проти американців у Німеччині варто розповідати крізь призму спогадів безпосередніх учасників тих подій. На щастя, вони залишили нам цю унікальну інформацію. Омелян Бучацький так згадує: «15 лютого 1948 року «Лев» провів свій перший офіційний матч у Гарміші, перемігши німецьку команду другого складу з рахунком 8:4. Ще одна гра – проти «Грайнау» – завершилася з рахунком 18:4, причому Бучацький і Диціо разом закинули десять шайб. Однак серйозним випробуванням для «Лева» став матч проти «Нойбіберг Флаєрс» – команди, сформованої з найкращих гравців серед військовослужбовців американських військ у Європі. До складу цієї команди входило чимало професійних гравців, і вони розгромили нашу команду з рахунком 5:1. Це була дуже жорстка гра; суперники вибили «Лев» із рівноваги, змусивши команду вдаватися до ударів у відповідь, замість того щоб зосередитися на нашій звичній грі з вільним переміщенням шайби. Майже всі гравці нашої команди отримали травми; зокрема, Лисяк втратив свідомість і провів наступний тиждень у лікарні. До матчу-відповіді, що відбувся за тиждень, «Лев» зробив висновки: ми застосували тактику швидких передач, намагаючись максимально уникати силової боротьби. Ми перемогли з рахунком 4:3, але ціною цього стала серйозна травма нашого найкращого бомбардира Диця, через яку він вибув до кінця сезону. Загалом, попри всі труднощі, перший сезон виявився успішним. Для мене особисто він став особливо знаковим, адже мене запросили тренуватися з австрійською командою в Інсбруку».
Ми дізнаємося, що перші матчі з німецькими командами були нескладними, і українці цілком їх перегравали. Однак, коли долучилися американські хокеїсти, ситуація змінилася. Адже, за словами Бучацького, серед військових США були й професійні гравці. Тепер зрозуміло, чому вони перемагали українську команду. Але й із професійно вишколеними та добре підготовленими хокеїстами українці дуже вправно справлялися на льодовій арені.
Омелян Бучацький розповів ще й про один із найкращих своїх матчів: «Наприкінці 1949 року команда «Лев» об’єдналася з «Довбушем», що базувався в таборі для переміщених осіб поблизу Мюнхена. Наш найвідоміший матч відбувся на мюнхенському стадіоні «Принцрегентен» проти команди американських військ, яка представляла всю Європу. Ми перемогли з рахунком 12:4, а я забив 4 голи». Тобто українська команда перемогла збірну американських хокеїстів у Європі.
Бучацький як один із найкращих українських хокеїстів того часу в еміграції так характеризував бажання займатися цим видом спорту: «Починаючи з 1948 року, хокей активно розвивався в таборах для переміщених осіб. Узимку футбольні поля перетворювали на льодові майданчики, які заповнювали завзяті гравці».
Надзвичайно цікаві спогади про матчі українців з американськими хокеїстами залишив Олег Лисяк: «Давай Америку! Ми хотіли творити історію українського гокею! Як це Мільо зробив – біда його знає. Він досі крутився біля Прінц-регентен Стадіону в Мюнхені, де тренувалися й американські гокеїсти, доки одного дня не приніс, що ми граємо! Граємо проти американської військової збірної, яка називала себе гордо: «Ред Вінг» – себто «Червоні Крила»! Закипіло: ковзани гострилися, киї обкручувалися свіжою ізоляцією, телеграми йшли до за місцевих гравців, болільники нашої дружини, себто цілий Міттенвальд, перестали говорити про виїзд до Америки, а почали мріяти про виграш «Лева», я робив рекламу у тодішній «Українській Трибуні» в Мюнхені, друковано афіші, готовано автобуси і вантажні авта, і «пароля» була одна: «Напарити американців!»».
Оце так підготовка до матчу! Виявляється, українці так чекали на цю гру, що, за словами Олега Лисяка, навіть відклали поїздку до США. Уявляєте таке?
Детальний огляд матчу Олег Лисяк описав у статті «Як ми «напарили» американців». Ось що він розповідає: «Коли ми висідали в обідню пору з переповненого автобуса перед стадіоном, настрій був поважний… Наш провідник інж. Роман Ракочий (що його зять, Михайло Крушельницький, є тепер партнером кращого гокеїста Канади і Америки, славетного Грецького), були наші два милі естонці, брати Саво, Любко Цимбалістий з Мюнхена, Юрко Дицьо з Ноймаркта, Адасько Марковський з Берхтесгадена, Ромко Калитяк з Регенсбурга, нас чотирьох з Міттенвальда – бракувало лише Олеся Муця, Будного і Мочерняка».
Відповідь на питання, чому не всі українські хокеїсти прибули на матч, криється в тому, що всім бракувало ковзанів, рукавиць, ключок. Ось у таких надскладних умовах українські спортсмени мусили змагатися з американськими та німецькими командами.
Українська громада надзвичайно потужно підготувалася підтримувати «Левів». На матч прийшло кілька тисяч глядачів. Гру фільмував оператор Солук. Він же робив і фото для історії. Окрім нього, місцева преса жваво обговорювала, поширювала та аналізувала цей матч.
Маємо зі спогадів і опис американських хокеїстів: «Американці, як американці, довжелезні, переважно по двісті фунтів, твердо опанцирені, жували гумку і посміхалися, споглядаючи на наші «підштанкові й підсорочинкові уніформи» з гордим написом «Лев»». Звісно, українців таке трохи зневажливе ставлення обурило, і вони вирішили дати гідну спортивну відповідь американцям.
Перебіг матчу був таким: «Уже перша атака зіграної від гімназійних часів пари Дицьо – Бучацький дала передсмак: кружок сидить в сітці «Ред Вінгс»! А потім пішло: двометровий оборонець «Крил» Маккормік ганяв за Мільо, як навіжений; наші противники вилізали зі шкіри, а голі падали один по одному, в нашу користь, звичайно… І так велика прем’єра закінчилася вислідом 10:1». Оце так упевнена перемога українських хокеїстів!
В Альманасі Ради Фізичної Культури можна прочитати таку характеристику українського хокею в Німеччині: «Підсумовуючи… треба ствердити, що гокеїсти виявили багато енергії і ініціятиви і добилися таких успіхів, як мало котра ділянка спорту».
Отже, українські хокеїсти, долаючи чимало перешкод, усе ж таки демонстрували характер, майстерність і жагу до перемоги. Це засвідчує низка матчів з американськими хокеїстами, які мали, звісно, комфортніші умови, ніж українці. Це є підтвердженням сили українського духу та нації! Бо коли історію знаєш – неодмінно перемогу здобуваєш!
Автор: Олексій Лях-Породько
