Після завершення Другої світової війни до США почалося переселення українців, які опинилися серед переміщених осіб у Західній Європі. У межах третьої хвилі української імміграції до Сполучених Штатів у 1949–1954 роках важливу роль відіграли боротьба проти примусової репатріації, зміни американського імміграційного законодавства та діяльність українських організацій і церкви.
Українці в таборах переміщених осіб
Після закінчення війни близько 2–3 мільйонів українців опинилися у Західній Європі, переважно в Німеччині та Австрії, у таборах для переміщених осіб, відомих як табори «ДіПі» (DP – Displaced Persons).
Про це повідомляє М. Куропась.
Частину людей примусово вивезли до Німеччини на роботи. Інші були біженцями, які мали досвід життя під совєтською окупацією і тому залишали Україну разом із німцями. Серед переміщених осіб також були колишні в’язні нацистських концентраційних таборів, військовополонені, члени німецьких військових формувань та політичні біженці 1920-х років.
Більшість людей, яких вивезли на примусові роботи, повернулися в Україну добровільно або під примусом. За деякими винятками, після повернення вони опинилися в радянських таборах праці. Інші відмовлялися повертатися через жорстокість радянської системи. Радянська влада сприймала відмову як образу і заявляла, що люди, які не хочуть повертатися, є нацистськими колаборантами.
Примусова репатріація
Британські та американські військові спочатку повірили радянським звинуваченням і розпочали примусову репатріацію, відому як «Операція Кілгол» (Operation Keelhaul). До листопада 1945 року західне командування репатріювало до Радянського Союзу 2 037 000 людей.
2 листопада 1945 року США, Великобританія, Франція і СРСР підписали Ялтинську репатріаційну угоду. Вона на взаємній основі передбачала повернення переміщених осіб, які належали до держав Альянсу.
Відповідно до угоди, біженці, які до 1939 року жили на території тодішнього СРСР, вважалися радянськими підданими. Водночас угода не поширювалася на українських біженців, які до війни жили в Галичині та на Волині, що тоді входили до складу Польщі, а також на мешканців Буковини та Закарпаття. Радянська влада, однак, вважала всіх українців зі статусом переміщених осіб своїми громадянами і вимагала їхнього повернення, у разі потреби – силою.
Примусова репатріація супроводжувалася опором з боку біженців. Частина з них чинила фізичний опір під час посадки у вантажівки чи вагони. Зафіксовані також випадки самогубств серед людей, які не хотіли повертатися до Радянського Союзу. 4 вересня 1945 року генерал Дуайт Д. Ейзенхауер, верховний командувач окупованих територій, заборонив насильство під час репатріації.
Українські організації виступили проти репатріації
Примусове повернення переміщених осіб стало одним із головних питань для українсько-американської громади. Під керівництвом ЗУАДК українські організації виступили проти репатріації та направляли звернення до Білого дому, Конгресу США і Військового департаменту.
Американські комуністи підтримували радянські звинувачення, стверджуючи, що всі українці в переселенських таборах були «нацистами» і повинні повернутися до Радянського Союзу на суд.
1946 року Військовий департамент офіційно повідомив ЗУАДК, що “переміщені особи-українці не будуть репатрійовані до країни їхнього походження без їх згоди”. Винятками, як зазначав Департамент, будуть “ті українці, які підлягають репатріації за Американсько-Радянською Ялтинською угодою, тобто які були громадянами СРСР станом на 1 вересня1939 року”; ті, яких “схоплено в німецькій уніформі”; ті, що були членами радянських військових формувань на час чи перед 22 червня 1941 року і яких не було звільнено; ті, яких на підставі обґрунтованих свідчень звинувачено в колаборації з ворогом і які добровільно надавали ворогові свою допомогу”.
Попри ці запевнення, ЗУАДК залишався скептичним. У громаді вважали, що надійним способом уникнути повернення до Радянського Союзу для переміщених осіб стане постійне поселення у США.
Зміни в американській політиці щодо біженців
У грудні 1945 року президент Гаррі Трумен видав розпорядження, відповідно до якого в межах установлених квот перевагу мали отримувати біженці, які мали поручителя у США. Поручитель мав підписати свідчення із зобов’язанням допомагати новоприбулому іммігрантові.
Близько 42 тисяч переміщених осіб прибули до США, серед них була й невелика група українців. Розширення критеріїв статусу переміщеної особи мало значення, оскільки це поняття почало охоплювати не лише жертв нацистського переслідування, зокрема примусових робітників і в’язнів концтаборів, а й людей, які постраждали від комуністичного поневолення.
Рішення Трумена не отримали однозначної підтримки американської громадськості. До Білого дому надходили листи у пропорції сім проти прибуття переміщених осіб до одного за дозвіл на їхній приїзд. Представники «Американського Легіону» та «Ветеранів Іноземних Воєн» публічно виступали проти поселення у США «переміщених осіб», побоюючись, що вони відбиратимуть робочі місця у ветеранів, які поверталися додому.
Президент Трумен продовжив підтримувати прийняття біженців. У своєму зверненні до Конгресу «Про стан Сполучених Штатів» 1947 року він закликав “звернути свою увагу на вирішення світових проблем і взяти відповідальність за тисячі бездомних і стражденних біженців усіх віровизнань”.
Обидві палати Конгресу розглядали законопроєкти щодо цієї проблеми. Після дебатів було знайдено компромісне рішення: у червні до президента надіслали закон, який передбачав прийняття у США 205 тисяч біженців протягом двох років.
25 червня 1948 року президент підписав Акт про переміщених осіб. За період 1946–1957 років до США прибули приблизно 80 тисяч українців.
Перевірка кандидатів і переселення
Згідно з Актом про переміщених осіб, кожен кандидат на статус біженця мав знайти поручителя у США. Щоб уникнути прибуття військових злочинців, кандидатів перевіряли Федеральне бюро розслідувань (FBI), корпус контррозвідки армії США, Центральне розвідувальне управління (CIA), генерал-командувач (Provost-Marshall General) армії США в Німеччині, центр відбитків пальців у Гайдельберзі, Німеччина, Служба імміграції та натуралізації Департаменту юстиції та спеціально вишколені працівники-радники.
Переміщені особи з країн, захоплених комуністами, проходили додаткове остаточне розслідування.
Переселення переміщених осіб було складним процесом, до якого активно долучилися представники першої та другої хвиль української імміграції. ЗУАДК створив організаційну мережу для допомоги переселенцям. Станом на 30 червня 1952 року організація допомогла переселитися 33 тисячам українців.
Процес передбачав кілька етапів: пошук кваліфікованого українського поручителя, який проживав у США; роботу організаційної мережі ЗУАДК у Європі, яка передавала поручительські документи та готувала майбутніх іммігрантів до життя у США; створення мережі в США для направлення переміщених осіб з порту до родини поручителя; організацію тимчасових житлових осередків, де нові іммігранти могли отримати кімнату та харчі до того, як це забезпечували їхні поручителі.
До процесу переселення також активно долучилася Українська католицька церква.
Допомога Української католицької церкви
1946 року було створено Український Католицький Комітет для біженців, який очолив єпископ Амброзій Сенишин.
За дорученням єпископа Сенишина отець Джон Сток протягом шести років перебував у Європі та тісно співпрацював із Національною Католицькою Допомоговою Радою (National Catholic Welfare Council).
1952 року єпископ Сенишин повідомив, що завдяки діяльності комітету було переселено приблизно 175 священиків, 300 сиріт і 45 тисяч інших осіб.
Про першу та другу хвилі української імміграції до США ми писали раніше. Читайте матеріал «Від шахтарів до політичних емігрантів: як формувалася українська громада у США».
Фото: М. Куропась.
Автор: Данило Пєвчев