Масове переселення українців до США розпочалося у 1870-х роках і було зумовлене передусім економічними труднощами та пошуком роботи. Після Першої світової війни характер міграції змінився: до США почали прибувати люди, пов’язані з українськими визвольними змаганнями, а також фахівці, робітники та селяни, які шукали кращих умов життя. Так сформувалися перша та друга хвилі української імміграції до США.
Перша хвиля: пошук роботи та кращих економічних можливостей
Перша масова хвиля української імміграції розпочалася після Громадянської війни у США, у період Другої індустріальної революції. Американська економіка швидко переходила від сільськогосподарської до індустріальної, через що країна потребувала великої кількості робочих рук.
Про це повідомляє М. Куропась.
Агенти судноплавних компаній та представники американських корпорацій почали активно шукати працівників у Центральній та Східній Європі. До США вербували чехів, словаків, словенців, хорватів, поляків та українців.
На початку 1870-х років розпочалася масова імміграція із трьох регіонів Західної України – Закарпаття, Буковини та Галичини, які тоді перебували у складі Австро-Угорщини. Значно менше переселенців прибувало зі Східної України, що перебувала під владою Російської імперії. Серед перших українців, які вирушили до США, були лемки, котрі дізналися про можливості переселення від поляків, які почали масово прибувати до Америки раніше.
Головною причиною еміграції була складна економічна ситуація. Зростання населення призводило до зменшення земельних наділів, а високі податки, відсотки за кредитами та борги зменшували доходи селян. У 1891 році середня денна зарплата селянина становила від 12 центів у Галичині до 15 центів на Буковині.
Як українців записували в американській статистиці
Визначити точну кількість українських іммігрантів першої хвилі сьогодні складно через особливості тогочасної етнічної самоідентифікації. На межі ХІХ–ХХ століть назви “Русь” і “русини” поступово замінювалися назвами “Україна” та “українці”. Однак серед сільського населення Галичини й Буковини цей процес відбувався повільно.
Тому українські переселенці часто називали себе “русинами” або “руснаками”. Спочатку американські чиновники перекладали це як “Russian”, що спричинило плутанину з росіянами. Лише після 1900 року почали ширше використовувати точніший англомовний термін “Ruthenian”.
Ситуацію ускладнювало й те, що переселенці із Закарпаття називали себе “угро-русинами”. Крім того, частина українців ідентифікувала себе насамперед за релігійною приналежністю – як греко-католики. Деякі американські імміграційні агенти через це помилково сприймали їх як людей грецького походження.
До 1899 року іммігрантів реєстрували за країною, яка видала їм паспорт. Через це русинів часто записували як австрійців або росіян. У 1899 році американська імміграційна влада та Бюро перепису населення офіційно запровадили визначення “Ruthenian”, однак помилки в статистиці продовжувалися.
За офіційними даними, у 1899–1914 роках до США прибули 254 376 іммігрантів-русинів. Близько 87% із них, або 202 211 осіб, оселилися у Пенсильванії, Нью-Йорку та Нью-Джерсі.
Український дослідник Юліан Бачинський намагався реконструювати реальні масштаби переселення. За його оцінками, у 1877–1887 роках до США прибули 33 890 русинів-українців, а в 1888–1898 роках – ще 74 380. Враховуючи особливості тогочасної статистики, Бачинський припускав, що впродовж 1899–1909 років до США емігрували близько 284 400 українців.
З урахуванням смертності, повернення частини мігрантів до Європи, повторної імміграції та народжених у США дітей він оцінював чисельність першого й другого покоління українців у США станом на 1909 рік приблизно у 468 930 осіб.
Отець І. Ардан, зі свого боку, зазначав: “навіть за найбільш консервативними підрахунками, кількість українців у США не була нижча за 350 тисяч”.
З огляду на подальший приплив мігрантів, можна припустити, що до 1914 року кількість українців першого та другого покоління у США становила щонайменше 500 тисяч. Водночас “Енциклопедія України” оцінює кількість українців, які емігрували до США в 1870–1914 роках, у 350 тисяч.
Від копалень до промислових центрів
Перші українські іммігранти переважно не мали високої освіти чи професійної кваліфікації. За даними Імміграційного бюро США за 1905 рік, із 14 470 іммігрантів-рутенців лише семеро мали вищу освіту. Серед них були чотири священики, правник, музикант і вчитель.
Ще 209 осіб були кваліфікованими робітниками – ковалями, пекарями, столярами та представниками інших професій. Переважна більшість, 12 854 людини, працювала на некваліфікованих роботах, передусім у сільському господарстві та домашній прислузі.
Значна частина чоловіків наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття працювала в антрацитових копальнях північно-східної Пенсильванії. Багато хто спочатку розглядав перебування в США як тимчасове: заробити гроші, придбати землю та повернутися в Україну.
У 1910 році шахтар заробляв від 2 до 5 доларів за 9–10 годин роботи. Водночас умови праці залишалися надзвичайно важкими, а експлуатація робітників була поширеним явищем.
До приїзду українців цей регіон уже був відомий масштабними страйками, зокрема в копальнях Гомстеда й Латтимера. Працівники вимагали підвищення зарплат та покращення умов праці. Значна частина ранніх страйків завершилася поразкою. Українців нерідко використовували як страйколомів, через що вони ставали жертвами нападів з боку страйкарів.
Житлові умови також були важкими. Робітники мешкали у занедбаних приміщеннях, де кухні могли розташовуватися у підвалах, а спальні були темними та переповненими. Часто не було належного доступу до питної води та санітарних умов. За роботи у дві зміни двоє працівників могли почергово користуватися одним ліжком.
Додатковою проблемою були так звані крамниці компаній. Робітники мусили купувати товари у магазинах, що належали власникам копалень, причому ціни там часто були вищими, ніж у міських магазинах.
До 1914 року українці працювали не лише в Пенсильванії. Українські громади виникли у Західній Вірджинії, зокрема навколо Вілінга, у південно-східній частині Огайо, в Іллінойсі біля Ціглера, у Техасі навколо Бремонда, а також у Вайомінгу та Північній Дакоті.
Українці працювали на вугільних шахтах, у копальнях цинку та свинцю в Міссурі, на видобутку заліза й міді у Міннесоті та північному Мічигані. У 1905 році понад 500 українських родин мешкало в Денвері.
Наприкінці 1890-х – на початку 1900-х років дедалі більше українців залишали шахтарські регіони й переїжджали до великих промислових центрів. Серед них були Бостон, Хартфорд, Нью-Йорк, Джерсі, Рочестер, Ньюарк, Філадельфія, Янгстаун, Ґері, Чикаго, Детройт, Мілуокі, Сент-Луїс, Міннеаполіс та Омаха.
Там українські працівники знаходили роботу у виробництві скла, гуми, сталі, заліза, паровозів, у текстильній, автомобільній та меблевій промисловості, на цукрових заводах і млинах. Зарплати коливалися від одного долара за дев’ятигодинний робочий день некваліфікованого працівника до п’яти доларів за десятигодинний день кваліфікованого сталевара.
Жінки в першій хвилі імміграції
До США приїжджали не лише чоловіки. За американською імміграційною статистикою за 1910–1915 роки, протягом п’яти років із України до США прибули 16 750 жінок віком від 14 до 29 років.
Їхнє життя часто було особливо складним. У шахтарських районах заміжні жінки готували їжу для робітників, поки їхні чоловіки працювали в копальнях. У містах вони працювали покоївками, нянями, офіціантками, пралями або на фабриках.
Жінки працювали на підприємствах із виробництва мила, сигар, взуття та паперу. Їхній заробіток становив від 50 центів до 1,25 долара за десятигодинний робочий день.
Церква як центр українського життя
Поступово українські іммігранти почали створювати власні громади. Важливу роль у цьому процесі відіграли греко-католицькі священики.
Перші церковні громади виникли в містечках Шенандоа, Шамокін та Оліфант у гірничих районах східної Пенсильванії. Церкви стали не лише релігійними, а й суспільно-культурними центрами.
При них створювали хори, музичні оркестри, читальні та школи українознавства для дітей і молоді. Тут також поширювалася українська преса. Саме церковні та громадські осередки стали основою організованого українського життя у США.
Друга хвиля: політична та післявоєнна еміграція
Друга хвиля української імміграції почалася після Першої світової війни. У 1918–1921 роках Україна на короткий час стала незалежною й соборною державою, однак після завершення війни українські землі були поділені між чотирма державами.
Східна Галичина опинилася під контролем Польщі, Буковина відійшла до Румунії, Підкарпатська Русь – до Чехословаччини, а Східна Україна – під контроль Радянської Росії. Згодом на території радянської України було встановлено радянський режим і УРСР увійшла до складу СРСР.
Українці з Польщі, Румунії та Чехословаччини ще могли емігрувати, тоді як після 1924 року виїзд із СРСР був фактично заборонений.
Одночасно США суттєво змінили імміграційне законодавство. Нові правила обмежили приплив переселенців зі Східної та Південної Європи, встановивши квоти для різних етнічних і расових груп.
Українці опинилися в складному становищі, оскільки в американських переписах 1890 та 1910 років їх навіть не визнавали окремою національністю. Відтак вони не мали власної квоти. Частину українських іммігрантів зараховували до квоти іншої національності, а частину – до категорій поза квотами, якщо вони мали потрібні американській економіці професійні навички.
Освіченіша та національно свідоміша еміграція
На відміну від першої хвилі, серед післявоєнних переселенців було більше людей із вищим рівнем освіти та сформованою українською національною свідомістю. Багато хто був безпосередньо пов’язаний із боротьбою за українську державність – як військові, учасники визвольних змагань або люди, які пережили події 1918–1921 років.
За даними дослідника імміграції В. Галича, у 1921–1930 роках до США емігрували близько 8 210 українців, а в 1931–1936 роках – ще 590. Найбільше переселенців осіло у Мічигані, Іллінойсі, Пенсильванії, Нью-Йорку та Міннесоті.
“Енциклопедія України” оцінює загальну кількість українців, які прибули до США з Румунії, Чехословаччини та Польщі в 1919–1935 роках, приблизно у 11 тисяч осіб.
Другу хвилю нерідко називають “військовою” або “стрілецькою” імміграцією. Її чисельність була відносно невеликою, однак рівень національної свідомості серед цих переселенців був високим.
Багато хто служив в українському війську, а після завершення війни опинився в Центральній Європі. Вони переважно оселялися у Детройті, Чикаго, Філадельфії, Пітсбурзі та Міннеаполісі.
Втім, не всі представники другої хвилі були військовими. Серед них були фахівці, які не могли знайти роботу на окупованих українських територіях, селяни, кваліфіковані робітники та люди, які прагнули кращого життя. Частина виїжджала через посилення антиукраїнських настроїв на територіях, що перебували під контролем Польщі та Румунії.
Українська громада виходить за межі шахтарських регіонів
Після Першої світової війни відбулися зміни й серед представників першої хвилі. Частина українців залишила шахтарські райони Пенсильванії та перебралася до великих міст, де заробітки були вищими.
Їхні діти, прагнучи нових можливостей, поступово роз’їжджалися по різних регіонах США. Від 1921 року шахти перестали бути головним джерелом роботи для українських іммігрантів.
Таким чином, протягом кількох десятиліть українська присутність у США пройшла шлях від розрізнених груп сезонних і промислових робітників до організованих громад із власними церквами, школами, культурними установами та пресою. Перша хвиля заклала демографічну й організаційну основу української діаспори, а друга принесла новий рівень політичної та національної свідомості.
Фото: М. Куропась.
Автор: Данило Пєвчев