Українська капела бандуристів імені Тараса Шевченка була заснована в Києві у 1941 році. Під час Другої світової війни її учасники опинилися на примусових роботах у Німеччині, де виступали перед українськими остарбайтерами. Після гастролей на Галичині капела у 1944 році залишила Україну, а з 1949 року її штаб-квартира розташовується в Детройті.
Про це повідомляє Ukrainian People.
Історія капели пов’язана з розвитком українського бандурного мистецтва та діяльністю кількох поколінь музикантів. Серед митців, які працювали в Чикаго, були хореограф Василь Авраменко, диригент Юрій Бенецький, бандурист і композитор Григорій Китастий.
Одним із досягнень Василя Авраменка в Чикаго стала організація «Українського фестивалю», який відбувся 8 листопада 1932 року в Оперному театрі. У заході взяли участь 200 українських танцюристів.
У 1974 році Конгрес Українців Канади відзначив Авраменка своєю найвищою нагородою – Шевченківською медаллю. У 1976 році його привітав радник президента США з етнічних справ Мирон Куропась:
«Ваші зусилля для українського танцю в Америці є легендарними. Ви зробили більше для збереження нашої української культури, ніж будь-який відомий мені чоловік. Українсько-американська спільнота має перед вами великий борг за вашу невтомну енергію, чутливість і ваші досягнення».
Широку популярність у Чикаго здобув і «Український хор» під керівництвом Юрія Бенецького. Колектив тричі посідав перше місце на Музичному фестивалі Чикаго. Він виступав на футбольному стадіоні Soldier Field, а також у Studebaker Theater і Kimball Hall. Американські газети публікували схвальні відгуки про його виступи. Зокрема, музичний критик Герман Девріс писав:
«Про Український Хор під дирегентурою винятково талановитого Юрія Бенецького писати можна тільки похвали… Слухаючи його вчора, відновилася наша віра в музичне майбутнє, бо з такими талантами… ми не мусимо ні просити, ні домагатися місця в центрах культури. Воно нам належить».
Бандурист, диригент і композитор Григорій Китастий у 1935 році був концертмейстером Державної зразкової капели бандуристів. Пізніше, в окупованому німцями Києві, він очолив Українську капелу бандуристів імені Тараса Шевченка.
У 1964 році Китастий оселився в Чикаго, де керував першим ансамблем бандуристів Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ). Наприкінці 1967 року він переїхав до Клівленда, звідки автомобілем їздив до Детройта на репетиції капели.
У 2008 році Григорія Китастого, багаторічного мистецького керівника і диригента колективу, посмертно нагородили званням «Герой України» з удостоєнням ордена за заслуги перед Україною та українською культурою.
Від перших кобзарських колективів до капели в Києві
Появу капели пов’язують із діяльністю Гната Хоткевича, який у 1902 році на XII Археологічному з’їзді в Харкові створив перший колектив бандуристів.
У серпні 1918 року в Києві під керівництвом бандуриста Василя Ємця заснували мистецький колектив «Кобзарський хор». Він діяв до березня 1919 року. Багато його учасників постраждали під час революційних подій, інші емігрували на Захід.
У 1923 році заснували Київську капелу бандуристів. Із колишнього «Кобзарського хору» до її складу увійшли лише двоє учасників – Федір Дорошко та Георгій Копан. Обох за часів сталінського терору фізично знищили у 1938 році.
Полтавська капела під керівництвом Володимира Кабачка розпочала діяльність у січні 1925 року. У 1928 році її очолив Гнат Хоткевич, за якого колектив досяг вищого професійного рівня. Із січня 1930 року він мав назву «Перша зразкова капела Наркомосу УСРР».
У 1930-х роках ставлення влади до бандурного мистецтва змінилося. Фінансування припинили, Володимира Кабачка заарештували в січні 1934 року, а в жовтні того ж року обидві капели ліквідували.
У жовтні 1935 року із залишків Полтавської та Київської капел сформували «Зразкову капелу бандуристів» під керівництвом М. Михайлова.
Виступи на заході України та відновлення колективу
Уперше капела потрапила за кордон разом із Червоною армією. 20 вересня 1941 року музиканти виступили в Тернополі, а 30 вересня – у Львові.
Бандуристів вразив рівень життя за межами радянської України. Вони побачили, що місцеві селяни одягнені краще за артистів. Директор колективу мусив повезти їх до магазину, щоб вони могли придбати пристойний одяг.
У Тернополі музикантів зустріли настороженою мовчанкою. Ситуацію змінив виступ із піснею «Думи мої, думи мої». Люди не вірили радянським артистам, але повірили Шевченку. Після виконання зал вибухнув оплесками.
У Львові театр був переповнений. У великому концерті разом із бандуристами виступили відомі українські співаки, зокрема Паторжинський, Литвиненко-Вольгемут та Іван Козловський, який виконав дві українські пісні.
Західна Україна вразила артистів рівнем національної свідомості. Тут діяли самостійна українська адміністрація, шкільництво, кооперація, преса, а також освітні організації, зокрема «Пласт» і «Просвіта», жіночі та молодіжні об’єднання.
На початку Другої світової війни бандуристів Державної зразкової капели мобілізували, а колектив знову розформували. Молодших виконавців призвали до армії, старших залучили до копання протитанкових ровів. Частина музикантів повернулася до батьківських осель у провінції.
На момент захоплення Києва німцями у вересні 1941 року в місті залишалися лише четверо артистів колишнього передвоєнного колективу. Один із них, Дмитро Черненко, невдовзі після зміни влади подав оголошення в щойно організованій газеті «Українське Слово» із закликом до учасників капели повернутися до Києва та відновити роботу.
На заклик відгукнулися музиканти з різних міст і сіл, зокрема ті, хто зміг вирватися з полону. Двоє учасників, Д. Піка та О. Булдовський, загинули на фронті. Інші поверталися до Києва пішки, долаючи холод і голод.
У листопаді 1941 року в Києві зібралися 13 бандуристів, які планували виступати з невеликими концертами. Незабаром із табору для полонених у Ромнах утік Григорій Китастий, якому передали мистецьке керівництво колективом.
На прохання учасників міський відділ культури й освіти нової влади, який очолював скульптор і кінорежисер Іван Кавалерідзе, офіційно затвердив колектив під назвою «Українська капела бандуристів ім. Тараса Шевченка». Для репетицій музикантам надали приміщення театру Бергоньє.
Перший великий виступ відбувся в Білій Церкві та мав значний успіх. Після цього капела гастролювала Київщиною.
Згодом за ініціативи директора видавництва «Волинь» Степана Скрипника колектив запросили на Волинь. Там відбулося кілька концертів у Рівному та Луцьку.
26 липня капела виступила біля містечка Жидачів під час насипання могили Борцям за волю України, які загинули від куль енкаведистів під час відступу радянських військ. На концерті прозвучав марш «Гей, нумо, хлопці, до зброї!». На подію з’їхалися тисячі людей, були синьо-жовті прапори та тризуби. Завершила свято пісня «Ще не вмерла Україна».
Наступного дня, коли капела поверталася до Луцька на трьох підводах, її перехопили німецькі військові та наказали негайно повернутися до Києва.
У столиці адміністратора колективу викликали до Генерального комісаріату й наказали виїхати до Рейху для виступів у таборах остарбайтерів. На підготовку дали лише один день.
Виступи в таборах остарбайтерів
Уранці 5 серпня 1942 року 16 бандуристів разом з адміністратором Іваном Майстренком прибули на головний вокзал Києва. Звідти товарними потягами відправляли людей на примусові роботи до Німеччини. Музикантів також посадили в товарний вагон.
13 серпня вони прибули до Гамбурга. Бандури в них забрали, натомість видали лопати й сокири. Для артистів почався період примусової праці остарбайтерами.
Умови їхнього перебування в таборах описав у щоденнику бандурист Гаврило Махиня. У ньому зафіксовано кожен день життя музикантів: важку працю, погане харчування, холод, бомбардування, травми рук, набряклі ноги та хвороби без належного лікування.
15 листопада 1942 року капелу вперше повезли до іншого табору, де музиканти виступили перед в’язнями під час обідньої перерви. На концерт поїхали всі, зокрема хворі та виснажені артисти. За виступ їм дали додаткову порцію їжі.
30 листопада музикантам наказали здати робочі інструменти та готуватися до виїзду.
Відтоді капела, яка налічувала 17 учасників, почала концертні виступи в таборах остарбайтерів. Колектив закріпили за відділом культури «Kraft durch Freude». Музиканти виступали перед українцями, яких вивезли до Німеччини для примусової праці на заводах і фабриках.
Із жовтня 1943 року артисти дали 370 концертів у 168 містах.
Повернення в Україну та виступи на Галичині
Під час наступу союзників і бомбардувань Німеччини міста зазнавали значних руйнувань. Після одного з бомбардувань у Дюссельдорфі бандуристи повернулися з бомбосховища й не знайшли свого готелю. Подібне сталося в Кельні та Нюрнберзі. Самі музиканти та їхні інструменти не постраждали.
6 жовтня 1943 року капелі дозволили виїхати у відпустку в Україну, щоб побачитися з рідними. Музиканти дісталися Рівного, звідки далі на схід дороги вже не було. Григорій Китастий організував пошуки родин учасників колективу.
22 жовтня бандуристи вирушили потягом до Львова. Там зібралися родини музикантів, а перший виступ відбувся в резиденції митрополита Андрея Шептицького.
Після концерту митрополит, який пересувався у візку, написав до пам’ятної книги капели:
«Капеля Бандуристів ім. Т. Шевченка учить нас, як слід оцінювати і відчувати трагізм нашого положення, а відтак веселими піснями піддержує духа і додає надії на будуче. Нехай Всевишній Бог благословить Вас на дальшому шляху.»
На Галичині бандуристи дали 210 концертів у містах і селах. У містечку Турка, де музиканти оселилися разом із родинами, вони зустрілися з давнім другом, поетом Іваном Багряним.
На слова Багряного, покладені на музику Григорієм Китастим, створили «Марш Україна». Твір набув популярності в УПА та звучав на кожному концерті капели.
Новий 1944 рік, Святвечір і Різдво учасники колективу зустріли на території дивізії «Галичина». П’ять місяців, які капела провела з родинами в Турці, стали останнім періодом її перебування на українській землі.
25 липня 1944 року колектив залишив містечко та вирушив до Угорщини, плануючи дістатися Чехії або Австрії.
Фото: Ukrainian People
Автор: Данило Пєвчев