Українська капела бандуристів імені Тараса Шевченка: шлях від воєнної Європи до Північної Америки

Українська капела бандуристів імені Тараса Шевченка пройшла шлях від виступів у воєнній Європі та таборах для переміщених осіб до концертної діяльності в Північній Америці. У 1949 році колектив разом із родинами емігрував до Детройта, де розташувалася його штаб-квартира. Протягом наступних десятиліть капела гастролювала різними країнами, змінювала диригентів і репертуар, а у 2021 році розпочала масштабне впорядкування та оцифрування свого архіву.

Від Відня до таборів для переміщених осіб

У липні 1944 року Українська капела бандуристів імені Тараса Шевченка залишила містечко Турка на Львівщині та вирушила до Угорщини. П’ять місяців, проведених там разом із родинами, стали останнім періодом перебування колективу на українській землі. 21 липня радянські війська наближалися до Львова, тому галицька інтелігенція, установи, патріотичні та мистецькі організації поспішали виїхати на Захід.

Про це повідомляє Ольга Руда.

Невдовзі капеляни опинилися у Відні. 13 серпня вони дали перший концерт під патронатом Українського Національного Об’єднання для українських біженців. Пізніше виступали для поранених у лікарнях, робітників на заводах, жителів міста та військових у казармах.

Однак 25 серпня по всій Німеччині оголосили загальну мобілізацію, через що концертну діяльність припинили. Капела в повному складі разом із родинами мусила переїхати до Берліна. Там Микола Приходько підписав угоду про проведення 25 щомісячних концертів для слов’янських остарбайтерів.

На зимові свята бандуристи організували різдвяний концерт для українців, які приїжджали до Берліна, рятуючись від радянської влади. У переповненому залі філармонії Бетховензаль прозвучали «Думи мої, думи мої», «Пісня про Морозенка», «Чуєш, брате мій, товаришу мій», «Дума про козака Голоту» та інші твори.

На Святвечір капеляни виступили на святкуванні, організованому Українським Центральним Комітетом для українців, і співали колядки. 24 січня відбувся невеликий закритий концерт для Степана Бандери, якого розчулили українські пісні та думи.

Музикантам і їхнім родинам вдалося пережити бомбардування Берліна американською та радянською авіацією, постійні перебування в бомбосховищах, нестачу грошей, пошуки їжі та житла. Під час одного з авіанальотів на їхній готель упала бомба. Частина стіни залишилася неушкодженою, як і бандура, яку випадково забули в кімнаті.

10 березня, у річницю народження Тараса Шевченка, капела дала концерт у залі Бетховена. Українців у місті залишилося небагато, але присутні разом заспівали «Як умру, то поховайте…», а завершили виступ славнем «Ще не вмерла Україна».

Останній концерт у Німеччині колектив дав для українських вояків у таборі за 80 кілометрів від Берліна.

5 квітня капела поспішно залишила місто. Музикантам вдалося потрапити на останній потяг до Мюнхена. Разом із родинами вони чекали на подальший розвиток подій у селищі Нотцінг у Баварії.

31 квітня американські війська зайняли містечко Ердінг. Серед біженців поширилася чутка, що їх разом із полоненими відправлятимуть на батьківщину. Бандуристи та їхні родини побоювалися повернення до радянської зони.

У червні розпочалася репатріація. Частину українців силоміць саджали у вантажівки та вивозили. Капела також ледь не потрапила до числа тих, кого мали відправити назад, однак її учасники разом із родинами відмовилися їхати до радянської зони. Так вони опинилися в таборі для переміщених осіб – Ді-Пі (displaced person).

Такі табори переважно розміщувалися у військових казармах. Вони мали власне управління, школи, газети, друкарні для видання книг і театральні групи.

У 1946 році капела гастролювала таборами Ді-Пі, яких на той час було кілька сотень у зонах окупації Західної Німеччини та Австрії. У кожному таборі зазвичай була велика кімната або зал для концертів, театральних вистав і святкувань. Багато таборів мали власні хори. Водночас на виступах капели зали завжди були переповнені. Бандуристи підтримували людей, дарували їм надію та нагадували про Україну.

У таборах Ді-Пі колектив також підготував і відзначив 25-річчя від часу свого створення. Метрику про заснування капели видали лише у 1923 році.

До виступів запросили Володимира Божика та інших професійних співаків, переважно з Галичини. У такий спосіб капела перетворилася на чоловічий хор, у якому лише частина учасників грала супровід на бандурах.

Концертна діяльність у США

У 1949 році капела разом із родинами емігрувала до Детройта. Незабаром колектив відновив концертні виступи, намагаючись зберегти професійний статус.

Однак поширення етнічної вокально-інструментальної музики на новому місці виявилося неприбутковим. Значна частина артистів влаштувалася на роботу в місцевій промисловості, щоб забезпечувати свої сім’ї. Музичним виступам вони могли присвячувати лише кілька тижнів на рік. Це зумовило перехід колективу до самодіяльного статусу.

У 1958 році капела вирушила на гастролі до Європи. Виступи отримали схвальні рецензії, однак турне виявилося фінансово невдалим і залишило колектив із великими боргами. Через відсутність необхідної фінансової бази диригенти Володимир Божик і Григорій Китастий залишили капелу.

На початку 1960-х років у колективі настала мистецька криза. Диригенти часто змінювалися. У різні періоди капелою керували Іван Китастий, Євген Цюра, Петро Потапенко та Іван Задорожний. Нестабільним був і склад учасників.

Водночас багаторічний адміністратор капели Петро Гончаренко зумів організувати погашення попередніх боргів і зберегти колектив. Він знаходив нових диригентів, продовжував видавати платівки, налагодив виробництво бандур в Америці та організовував професійні концертні гастролі. Одним із найуспішніших став мистецький проєкт «Слово Тараса».

У 1968 році до керівництва капелою повернувся Григорій Китастий. За його участі репертуар поповнився новими творами. Він також зробив значний внесок у виховання молодих бандуристів, які згодом приєдналися до колективу.

Кожні два роки капела гастролювала Північною Америкою, а у 1981 році виступила в Австралії.

У 1984 році Григорій Китастий помер, і керівництво перейшло до Володимира Колесника. За його керівництва до складу капели долучили групу молодих співаків. Репертуар поповнився творами Гната Хоткевича, які раніше були заборонені після його арешту. Серед них – «Поема про Байду», «Буря на Чорному морі», «Невільничий ринок у Кафі» та «Заповіт». Ці твори певний час входили до репертуару Полтавської капели бандуристів.

Виконавці під керівництвом Колесника повністю перейшли на бандури харківського типу та почали вивчати харківську школу гри на інструменті.

У 1991–1994 роках капела під його керівництвом гастролювала Україною та отримала Шевченківську премію.

У 1996 році колектив очолив Олег Махлай. За його керівництва капела відвідувала Україну, виступала в Європі та видала численні записи.

Репертуар хору бандуристів відрізнявся від програм подібних радянських колективів. Він містив релігійні твори, церковні колядки, республіканські, стрілецькі та повстанські пісні.

Архів капели: збереження історії та оцифрування матеріалів

На початку 2020 року Микола Мурський, архівіст Української капели бандуристів Північної Америки, переглянув стан архіву колективу та розпочав роботу над упорядкуванням матеріалів.

У розпорядженні капели було понад 40 великих коробок із фотографіями, рукописними спогадами та газетними вирізками. Мурський розробив п’ятирічний план, який передбачав огляд, ідентифікацію, каталогізацію та оцифрування матеріалів, а також аналіз джерел у різних світових сховищах, що містять записи з історії колективу.

У червні 2021 року капела розпочала співпрацю з Українсько-Американським архівом та музеєм Детройта (УААМ). До роботи над архівом залучили двох дослідниць: Ірину Волошину, аспірантку кафедри фольклору та етномузикології Університету Індіани в Блумінгтоні, та Квітку Созанську, бандуристку, співачку-сопрано, лауреатку всеукраїнських і міжнародних конкурсів, викладачку вокалу та аспірантку Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка. Вона також викладала бандуру у Львівському державному музичному ліцеї імені Соломії Крушельницької.

Дослідниці опрацьовували вміст понад 40 великих пластикових контейнерів з архівними матеріалами, ідентифікували, каталогізували та оцифровували записи. Матеріали сортували за десятиліттями. Спочатку зосередилися на збереженні записів із 1920-х до кінця 1960-х років.

Після кількох тижнів роботи трохи менше половини матеріалів вдалося оцифрувати та належним чином заархівувати.

30 липня 2021 року капела та Українсько-Американський архів і музей Детройта провели в музеї презентацію для понад 75 запрошених гостей. Серед них були чинні та колишні учасники колективу, а також нащадки колишніх членів капели.

Колектив подякував президентці правління музею Дзвінці Гайді та всім членам правління за можливість використовувати приміщення установи як базу для роботи над архівом протягом попередніх шести тижнів. Також висловили вдячність виконавчій директорці музею Олі Лісківській за професіоналізм, знання архівної справи та підтримку проєкту.

Під час презентації Квітка Созанська та Ірина Волошина представили результати роботи й показали знайдені матеріали. Серед них була потерта, але розбірлива концертна програма за 1942 рік із Рівного, що стосувалася одного з перших гастрольних турів відновленого ансамблю Україною. Також дослідниці знайшли квиток на потяг із цього туру та рукописні спогади очевидців про роки війни.

На той час було зроблено перші кроки в опрацюванні архіву. Для завершення проєкту, за оцінками капели, могло знадобитися три або більше років.

Під час звернення до громади художній керівник і диригент УКБ Олег Махлай наголосив на значенні архіву для визначення сучасної місії колективу:

“Ми не можемо просто забути жертовність та самовідданість музикантів, які були до нас, і Капеля прагне шанувати їхню спадщину, зберігаючи їх пам’ять та внесок. Понад 100 років УКБ несе свічку української мови та історії через музику та освіту. Сьогодні наша місія однаково важлива, якщо не навіть важливіша, ніж будь-коли. Наша мета – опиратися на неймовірну спадщину, яку заснували та плекали люди, що йшли цією стежиною перед нами, які співали та грали на славу та красу України та її народу”.

Фото: Ольга Руда

Автор: Данило Пєвчев

Читайте нас у