Яке місце має займати російська культура в житті українця? У розпал жорстокого вторгнення відповідь може здаватися очевидною. І все ж, українці, які живуть в Америці, розділилися – одні категорично відкидають усе російське, тоді як інші залишаються пов’язаними з нашим жорстоким «старшим братом».
Моє прийомне місто Вашингтон, округ Колумбія, є домівкою для великої та активної української діаспори. На жаль, тут також проживає численна російська емігрантська громада. Довгий час ці дві спільноти залишалися близькими. Багато з нас підтримували дружні стосунки – у США росіяни, білоруси, молдовани здавалися нам «нашими» людьми. Ми говорили російською – нашою спільною мовою. Ми ходили до російських продуктових магазинів і відвідували російські культурні заходи.
З часом росія глибоко вкоренилася в пам’яті, рецептах та дружніх зв’язках українців. А потім настало 24 лютого і наш світ вибухнув.
Узи, що пов’язують
Зіткнувшись із чимось (або кимось) російським, ми, по суті, маємо чотири варіанти реакції. Це може бути байдужа прийнятність («Та яка різниця?»). Це може бути вимушена толерантність («Мені це не подобається, але я не можу цього уникнути»). Це може бути повне відторгнення («російські речі та люди для мене тепер мертві»). І, нарешті, це може бути відвертий протест.
До повномасштабного вторгнення я практикувала байдужу прийнятність. Виросла білінгвом — російсько-українською — у пострадянському культурному котлі, на моїх полицях стояли Війна і мир та Майстер і Маргарита, а в холодильнику були салат «Олів’є», «шуба» і пельмені. Мої друзі були різні: україномовні українці, російськомовні українці, росіяни, білоруси, американці, одружені з росіянами, російські євреї, напівросіяни/напівукраїнці… за всім цим було важко простежити.
Повномасштабне вторгнення змусило мене послабити свої зв’язки з російським, але повністю очиститися виявилося неможливим. Я сховала книги, але рецепти, на яких я виросла, залишилися. Я перестала ходити на російські культурні заходи, але іноді все ж вмикаю улюблені твори Чайковського. Деякі дружні стосунки зникли самі по собі, але інші залишилися.
О, і, мабуть, мій найбільший моральний конфлікт: мій малюк відвідує дитячий садок, який належить росіянам. Власниця підтримує Україну, вихователі — українці. Діти — етнічна суміш, яка уособлює весь пострадянський спектр. Це, по суті, мініатюрна версія «ми всі братні народи». Мені це не подобається, але, зваживши десятки факторів, я зрозуміла, що це найменше зло з усіх можливих.
Тож я відкидаю все, що можу, не без випадкових хвиль ностальгії за дитинством, і з гидливістю пробираюся через решту.
Більшість українців, яких я знаю, живуть у такій же заплутаній реальності, балансуючи між складними стосунками з усім російським. Тому я була захоплена, коли натрапила на команду активістів, яким, здається, вдалося піднятися над цими суперечностями – які не лише викреслили російську культуру зі свого життя, а й активно борються з нею всюди, де вона з’являється.
Я поспілкувалася з організаторкою цієї неформальної групи, Мариною Львовською, щоб дізнатися більше про її успішний шлях до звільнення від довгих щупалець російського імперіалізму.
Боротьба з російською культурою
Марина — це справжня стихія. Родом із Харкова, більшу частину життя вона говорила російською. Вона була учасницею російських груп у Facebook і віддавала сина до російської суботньої школи. Більшість її друзів були росіянами. Тобто вона була ще глибше занурена в російське середовище, ніж я.
Лютий 2022 року став для неї пробудженням. Марина розповіла, що почала відчувати фізичний дискомфорт, відвідуючи російські заходи, тому припинила на них ходити. На той час вона співала в пан-європейському хорі, учасники якого відкрито підтримували Україну. І все ж щось було не так.
«У мене почався когнітивний дисонанс, — розповіла Марина. — Ми виходимо на виступ, і вони співають російську пісню, українську пісню, білоруську пісню, і я намагалася пояснити їм, чому це неправильно — що це створює хибний наратив для американців, що це просуває ідею “братніх народів”, що ви змішуєте культури. Що це питання ідентичності, а війна фундаментально є війною за українську ідентичність. Але вони мене не почули. Тоді я зрозуміла, що з ними далі йти нікуди».
Марина рік навчалася української мови, перевела сина до української суботньої школи та створила власну Facebook-групу для українських жінок. Вона також організувала новий хор U-Generation, який виконував виключно українські пісні (росіянам можна було приєднуватися, але спроби змішувати культури не допускалися).
Проблема навіть із «хорошими» росіянами, зрозуміла Марина, полягає в тому, що вони не можуть усвідомити імперіалістську сутність власної культури — культури, збудованої на домінуванні та придушенні. Вони говорять про «трагедію» в Україні, не називаючи агресора. Вони продовжують імперіалізм, привласнюючи елементи української культури, і щиро не бачать у цьому проблеми, бо «ми ж брати».
Спочатку активізм Марини обмежувався Facebook-дописами — ввічливими, але незручними питаннями, які спочатку викликали роздратування, а потім призводили до банів. Тоді вона почала діяти наживо — приходити на заходи з плакатами та колонками, вмикати сирени повітряної тривоги та українські пісні.
Більшість організаторів російських подій, за словами Марини, відкрито не нападали на Україну — вони просто не згадували про війну взагалі, святкуючи російську культуру та ігноруючи слона в кімнаті. Інші ж декларували підтримку України, але водночас представляли російську та українську культури як дві гілки одного дерева. Марина приходила, щоб не дати їм зручно «забути» про війну та протестувала проти концепції «братніх народів».
На багатьох заходах Марина та її соратники стикалися з агресією, а інколи — навіть жорстокістю. Наприклад, на російському базарі в православній церкві святого Іоанна Хрестителя у Вашингтоні один чоловік намагався вкрасти колонку активістів, кілька людей ображали їх, а священник у зовсім не святому пориві хлюпнув водою на колонку, щоб її зіпсувати, і потім глузливо кинув їй слова, що нагадували образи школярського рівня: «Це не я розлив воду, це ти в штани написала!»
Щоб впоратися з цим, Марина намагається створювати психологічну дистанцію між собою як особистістю та собою як активісткою. «Я ментально відокремлюю Марину-людину від Марини-активістки», — каже вона. Вона вважає свою роботу важливою і вартою всіх цих труднощів. По-перше, вона не дає росіянам на заходах забути про війну. По-друге, її активізм спрямований на американців, які часто навіть не замислюються, що проблема не лише в «поганому Путіні», а в самій російській культурі, яка є співучасницею цієї війни.
Українці проти українців
Мої розмови з Мариною викликали у мене захоплення її силою та рішучістю, але водночас змусили задуматися про величезну прірву між її поглядами та думками інших членів нашої спільноти. Саме в цей час наш дитячий садок оголосив про новорічне святкування з Дідом Морозом і Снігуронькою в ролі почесних гостей. Я вагалася, чи варто дозволити доньці відвідати цей захід, але інші українські батьки та вчителі не бачили в цьому жодної проблеми. Тим часом Марина організовувала пікет проти подібного свята в сусідньому місті.
Що відбувається, коли одні українці активно борються з російським імперіалізмом, а інші обирають більш гнучкий підхід? Коли ми повинні засуджувати чи відкрито протистояти одне одному? А коли просто залишити кожного при своїй думці? Що стається, коли ці філософії стикаються?
Нещодавно Марина організувала невеликий протест під час виступу так званого «Державного балетного театру України». Насправді ця трупа належить російським емігрантам із Брукліна, Нью-Йорк, які щороку організовують тури українських артистів балету Північною Америкою. Групу створили у 2018 році, і вона отримала таку назву, бо багато її учасників справді є випускниками справжнього Державного театру балету в Україні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, організатори писали про підтримку українців у цей важкий час – допомагали деяким виїхати в безпечні місця, збирали кошти, а також продовжували проводити щорічні тури, щоб танцівники могли працювати.
Цього року «Державний балетний театр» вирішив поставити Лебедине озеро Чайковського. Не наймудріше та не найчутливіше рішення в умовах війни (хоча, зважаючи на те, що організаторами є росіяни, навряд чи вони розуміли проблему імперіалізму та змішування культур).
Марина була занепокоєна. По-перше, ця група, що належить російським емігрантам, використовувала українську назву, заробляючи на підтримці України з боку американців. По-друге, вона формувала у американської публіки враження, що офіційний український балетний театр виконує Лебедине озеро під час війни з росією.
Але проблема в тому, що танцівники були українцями… і вони не мали жодних заперечень проти того, щоб танцювати Лебедине озеро для компанії, якою володіють російсько-американці, під назвою «Державний балетний театр», що вводить в оману. Я знайшла кількох із них у соціальних мережах. Красиві молоді люди, які публікували гламурні фото із Саванни (штат Джорджія) та Universal Studios у Маямі, писали російською, українською та англійською, але не проявляли жодного морального дискомфорту. Якщо самі танцівники ставилися до цього байдуже, як узагалі можна сподіватися переконати російських організаторів або американську аудиторію, що цей псевдобалет є чимось неправильним?
Для мене російська культура нагадує ракову пухлину, яка обплутує життєво важливі органи і яку неможливо вирізати повністю. Як і при лікуванні раку, можливо, ключ у нюансах – оцінювати кожну конкретну ситуацію й реагувати так, як можеш?
Щодо моєї дилеми з Дідом Морозом, я вирішила пропустити новорічне святкування. Того ранку я не відвела доньку в садок і привела її тільки після завершення свята. Але коли я зайшла до класу, то застигла на місці. Там, знімаючи костюм Снігуроньки, стояла наша українська вчителька.
Автор: Катерина Манофф