Розпочате Росією в лютому 2022 року повномасштабне вторгнення в Україну стало об’єднавчим чинником для різноманітної й часто роздробленої української діаспори у Сполучених Штатах. Історично поділені через відмінності поколінь, релігійні переконання та обставини еміграції, ці групи відклали вбік багато суперечностей задля підтримки України. Безпрецедентні руйнування та гуманітарні кризи мобілізували спільні зусилля — від благодійних ініціатив до політичного лобіювання, зміцнюючи відчуття солідарності й спільної мети. Це єднання не лише посилило їхній зв’язок з Україною, а й підвищило їхню роль у формуванні політики США щодо України.
Історично українська імміграція до Сполучених Штатів відбувалася чотирма основними хвилями: 1890–1914, 1922–1936, 1945–1953 та з 1989 року до сьогодні. Серед них третя хвиля емігрантів після Другої світової війни, за словами українсько-американської дослідниці Анастасії Харітонової-Гомес, складалася з людей, які були «більш урбанізовані, краще освічені та більш пристрасно налаштовані на захист української ідентичності й незалежності». Цей період міграції був значною мірою зумовлений репресивною політикою Радянського Союзу, переслідуванням руху за незалежність та агресивною русифікацією, спрямованою на знищення української культурної ідентичності.
Зіштовхнувшись із цими викликами, українські іммігранти цього періоду надавали великого значення збереженню своєї спадщини, активно засновуючи українські церкви, культурні організації та інституції по всій території Сполучених Штатів. Олег Воловина, директор Центру демографічних та соціально-економічних досліджень українців, зазначив, що радянська еміграційна політика значно обмежувала міграцію аж до ухвалення в 1975 році Поправки Джексона-Веніка. Цей закон, підписаний президентом Джеральдом Фордом, дозволяв людям, які зазнавали переслідувань за релігійною ознакою (зокрема радянським євреям та християнам), емігрувати до Сполучених Штатів.
Подальше пом’якшення обмежень було пов’язане з поправкою Лотенберга, яку вперше ухвалили понад 30 років тому. Вона сприяла переселенню релігійних меншин, що зазнавали переслідувань у Радянському Союзі, особливо протестантських християн, включно з баптистами та євангелістами. Ця поправка дозволила людям із «давньою історією переслідувань» просити притулку в США, що призвело до переселення приблизно 500 тисяч радянських євангелістів (багато з яких були українцями) як біженців або через програми возз’єднання сімей.
Кетрін Ваннер, професорка антропології, історії та релігієзнавства у Пенсильванському державному університеті, писала: «Надзвичайно сприятливі імміграційні закони дозволили майже всім членам багатьох радянських конгрегацій швидко переселитися до північно-західних регіонів Тихоокеанського узбережжя». У результаті громади української діаспори стрімко зросли на Західному узбережжі, зокрема в штатах Вашингтон і Орегон.
Ці протестантські громади суттєво відрізнялися від давніших українських діаспорних осередків у Пенсильванії та Нью-Йорку, де переважали греко-католики та православні. Штат Вашингтон має третю за чисельністю українську громаду в США після Каліфорнії та Нью-Йорка. За даними Бюро перепису населення США, українці також є найшвидше зростаючою європейською іммігрантською спільнотою в цьому штаті.
Заявники з релігійних меншин зазвичай вважаються такими, що зазнавали переслідувань, проте вони все одно повинні навести докази конкретної дискримінації чи утисків. Хоча стандарт доведення переслідувань є нижчим, ніж у справах про надання притулку, документальне підтвердження випадків є корисним, але не є обов’язковим. Натомість заявники проходять співбесіди, де їх розпитують про власний досвід з метою підтвердити факт переслідувань.
У 2017 році видання The New York Times повідомляло, що «євангельські християни становлять понад 90 відсотків поточної групи за програмою Лотенберга, і більшість із них походять з України». Як наслідок, багато українців, які виїхали з країни після повномасштабного російського вторгнення 2022 року, також належать до протестантів, приєднуючись до родичів і друзів, що вже облаштувалися у США. Пастор Української біблійної церкви у штаті Вашингтон Ілля Глобак зазначив, що ухвалений у 1990 році закон Конгресу «приніс багато благословень для нашого народу».
«Більшість біженців часів Другої світової війни були українськими католиками із Західної України, — зауважив Воловина, — підкреслюючи їхнє сильне відчуття національної ідентичності та прагнення зберегти українську культуру на новій батьківщині».
На думку Харітонової-Гомес, «один із найсильніших чинників, які формують політичні вподобання українців, — це релігійна приналежність. Я би сказала, що це зазвичай головний чинник, хоча важко повністю відокремити віру від інших аспектів».
В Україні переважають православні та католики, тоді як протестантами себе ідентифікує лише невеликий відсоток населення. Однак у складі української діаспори все виглядає інакше. Харітонова-Гомес пояснила: «У діаспорі це співвідношення змінюється, адже велика кількість українців, які іммігрували в останні десятиліття, є протестантами, передусім баптистами й п’ятидесятниками. Також існують менші, але доволі сталі громади православних і греко-католиків, а ще багато українців, для яких релігійна приналежність не є надто важливою».
Релігійні громади слугують важливими каналами збереження української культури за кордоном. За словами Харітонової-Гомес, «церкви й релігійні спільноти є ключовими інституціями для української діаспори, щоб підтримувати свою мову, культуру та зв’язки всередині громади. Тож цілком природно, що вони мають політичний вплив, навіть якщо стверджують, що є неполітичними та безпартійними (як часто буває)». Україну нерідко називають «біблійним поясом Східної Європи». Хоча євангельські християни складають лише 2–4% населення, їхній вплив є значним, і він стає ще вагомішим, якщо брати до уваги зв’язок із протестантською діаспорою, яка вже існує у Сполучених Штатах.
Релігійна приналежність також впливає на політичні схильності в діаспорі. Євангельські протестанти, частка яких у складі українсько-американської громади зростає, здебільшого симпатизують Республіканській партії. Харітонова-Гомес зауважує: «Політично кажучи, євангельські протестанти суттєво тяжіють до республіканців — це стосується не лише українців, а й є загальною тенденцією в США. Серед католиків і православних українців спостерігається консервативний ухил, проте він більш різноманітний». Натомість українці, які не мають релігійної приналежності або належать до неєвангельських протестантів, здебільшого підтримують демократів. «Як і більшість інших американців, — додає вона, — українці, з якими я спілкувалася, зазвичай голосували за кандидатів своєї улюбленої партії, навіть якщо їм не надто подобався цей кандидат».
Ця відмінність у релігійній ідентичності також відображається на тому, як різні групи в діаспорі визначають пріоритети у власному відчутті української спадщини. Євангельські протестанти, які часто належать до конгрегацій зі змішаними слов’янськими громадами, ставлять свою релігійну ідентичність вище за культурну. Харітонова-Гомес пояснює: «Хоча багато євангельських вірян асоціюють українськість із приналежністю до віри завдяки церковним мережам, що визначають їхню спільноту, вони надають перевагу саме релігійній ідентичності. Крім того, їхні конгрегації зазвичай складаються з різних слов’янських груп, а не лише українців».
На противагу цьому, католики й православні українці розглядають свою віру як тісно пов’язану з культурною та етнічною ідентичністю. Харітонова-Гомес зауважує: «Для католицьких і православних українців віра, культура та етнічне походження тісно переплетені. Це не дивно, зважаючи на давнішу історію цих церков в Україні, а також їхні культурно й мовно специфічні традиції».
«Українська ідентичність не є сильним чинником для більшості протестантів; релігія домінує в їхній ідентичності. Дехто має непогане відчуття української культурної ідентичності, тоді як інші більш схиляються до російської культури», — зазначає Воловина. Він також додав: «Протестантські лідери стали активнішими в українській спільноті останніми роками, особливо як реакція на напад Путіна на Україну в 2014 році та вторгнення 2022-го».
«Нью-Йоркська метрополійна зона має найбільше скупчення українців — 184 тисячі, і домінує в культурній та політичній діяльності громади. Громади у північно-східних штатах мають довгу історію поселень та організованих спільнот, тоді як на Західному узбережжі такої довгої історичної спадщини немає», — пояснює Воловина.
Ця історична спадщина, а також те, що більшість громад української діаспори з попередніх хвиль осідали на Східному узбережжі, сформували глибоке відчуття патріотизму та сильне прагнення до розбудови інституцій у Сполучених Штатах. Ці ранні іммігранти, керовані бажанням зберегти свою культурну ідентичність і підтримати боротьбу України за незалежність, відіграли вирішальну роль у створенні українських церков, культурних центрів та адвокаційних організацій, які й досі залишаються опорою громади. Інфраструктура, закладена попередніми хвилями українських іммігрантів у США, яскраво втілена в таких установах, як The Ukrainian Weekly — перша українська газета в цій країні, заснована 1933 року.
Андрій Добрянський, директор з комунікацій Українського конгресового комітету Америки, пояснює: «Українська протестантська традиція віри процвітала у Сполучених Штатах від найперших днів діаспори. У повоєнну золоту епоху єдності діаспори та антикомуністичної активності найбільші помітні деномінації складалися з українських іммігрантів, які навернулися у протестантизм разом зі своїми товаришами по службі після служби в Збройних силах США».
Утім, не всі протестантські деномінації без проблем інтегрувалися в широку українсько-американську спільноту. За словами Добрянського, «менш активно взаємодіяли з об’єднаними діаспорними групами в той період українські баптистські та п’ятидесятницькі громади — головним чином через культурні відмінності в поглядах на релігійні обмеження, як-от ставлення до язичницьких народних традицій, вживання алкоголю, а також через їхню сувору позицію неполітичності». Попри ці розбіжності, пострадянська хвиля української імміграції 1990-х років призвела до суттєвих змін, посилюючи координацію між колись ізольованими церквами та ширшою діаспорою.
Добрянський зазначає: «Під час розпаду СРСР робилися невеликі кроки для координації «неприєднаних» церков із ширшою діаспорою, але значніші зрушення відбулися через масове зростання цих церков, які прагнули створювати програми підтримки для новоприбулих іммігрантів». Цей приплив нових людей призвів до посиленої взаємодії та співпраці між різними сегментами українсько-американської громади.
Російське вторгнення в Україну 2022 року стало переломним моментом для українських протестантських громад у США, адже воно спричинило тісніше об’єднання різних релігійних і культурних груп. Добрянський пояснює: «Після вторгнення 2022 року варіантів не координуватися з іншими українцями не залишалося — як для «неприєднаних» церков, так і для ширшої діаспори».
Це нове єднання закріпилося після проміжних виборів у США 2022 року, коли українські протестантські громади почали активніше брати участь у політичному лобіюванні. Добрянський підкреслює: «Починаючи зі зміни лідерства в Конгресі після проміжних виборів 2022 року, інтеграція зусиль просунула лідерів колишніх «неприєднаних» церков на передній план політичних дискусій».
Унаслідок цього українські протестантські церкви, які раніше зосереджувалися здебільшого на питаннях віри, стали важливішими учасниками процесу мобілізації політичної та гуманітарної підтримки України, долаючи давні розбіжності в ширшій діаспорі.
Наразі незрозуміло, як довго збережеться ця згуртованість і єдність у межах української діаспори. Едді Приймак, українсько-американський дослідник, який спеціалізується на питаннях релігії та політики у Східній Європі, зазначив: «Я не думаю, що політична активність українських протестантів зменшиться після війни, однак їхній фокус, імовірно, зміститься з України на внутрішньоамериканські питання».
Він додав: «Оскільки більшість українських протестантів належить до євангельського руху, їхні пріоритети зазвичай збігаються з ширшим євангельським рухом у США. З часом діаспора продовжить асимілюватися та пристосовуватися, відображаючи своїх американських однолітків».
Хоча Приймак вважає, що це, ймовірно, означає голосування за республіканців, він уточнює: «Ще належить з’ясувати, чи підтримають вони зовнішньополітичний курс “Америка понад усе” Трампа чи повернуться до політики, орієнтованої на права людини, якої дотримувалися американські євангелісти, починаючи з 1970-х років».
«Не забудьмо про 20 тисяч дітей, викрадених росіянами з України, — нам потрібно повернути їх додому, — говорить Михайло Павенко, українсько-американський військовий капелан-доброволець. — Діаспора й церква відіграють вирішальну роль у цьому питанні. А крім того, реабілітація наших військових триватиме роками. Це робота на покоління».
Девід Кириченко — українсько-американський позаштатний журналіст і науковий співробітник-дослідник в Henry Jackson Society. Його можна знайти у X/Twitter за ніком @DVKirichenko.
Автор: Девід Кириченко