Цей ніж може розрізати Україну на дві частини, відділивши від неї окуповані рашистами землі. Ймовірність такого сценарію велика. Недаремно радник Трампа з національної безпеки Волц каже, що Україні доведеться поступитися територіями заради укладення мирної угоди з росією. Для досягнення амбітної ідеї — стати світовим миротворцем і отримати Нобелівську премію миру — Трамп може піти на поступки путіну й зажадати від України погодитись із цим. Усі у світі вже зрозуміли, як американський президент зневажливо ставиться до України, до її президента Зеленського, і як він лестить злочинцю путіну.
Що робити Україні в цьому випадку? Не приймати таку пропозицію. Тоді почнеться шалений тиск на українців, звинувачення у небажанні підписати мир, що може знову призвести до заборони постачати зброю, надавати розвіддані чи робити щось подібне. Тоді на нас чекає відступ на фронті, який ми зараз ледь утримуємо. Додайте сюди фізичну і моральну виснаженість цивільних і військових, неподолану корупцію, егоїзм політичних еліт. У такому разі Україну очікують надзвичайно важкі часи, адже Європа сьогодні не в змозі повністю замінити Америку в наданні військової підтримки.
Погодитися на цю ідею — означає поступитися суверенітетом і територіальною цілісністю держави, змиритися з порушенням міжнародних прав і свобод, заохотити агресора, виправдати і пробачити всі його злочини, піти проти волі більшості українського народу. Тому зараз керівництву країни доводиться балансувати на лезі, щоб не оступитися ні в один, ні в інший бік. Крок за кроком шукати прийнятні рішення залежно від ситуації, аби втриматися на висоті. Зеленський це розуміє й намагається приглушити особисті образи та репутаційні втрати задля загальнонаціональних інтересів.
Але все-таки колись настане той час, коли доведеться ухвалювати остаточні, кардинальні рішення. Тоді важливо порадитися з народом, почути його думку. Однак і це може бути не визначальним. Історія знає приклади, коли високі керманичі діяли всупереч народним настроям і зрештою виявлялися правими, а їхні рішення — вірними. Все залежить від мудрості й далекоглядності державних очільників. Чи притаманна їм ця риса — зараз важко сказати. Майбутнє покаже. Але, принаймні, терпіння й самовладання їм наразі вистачає. Головне — зберегти країну, націю, культуру. Навіть коли доведеться «різати по живому». Рани загояться, біль ущухне, а тіло й душа будуть цілі та живі, з часом відновляться й приростуть. Головне — пережити цей період неприкритого популізму, брехні й цинізму. Завжди так не буде. Як казав Геракліт: «Все тече, все міняється».
Ще одна думка. У час війни українці зуміли згуртуватися, зібратися в кулак і дати в пику москалю. Ми зрозуміли, що сподіватися треба насамперед на себе, бо навіть такі перевірені друзі, як американці, можуть у якийсь момент підвести — залежно від виборів і настроїв у Білому домі. Європа сьогодні з Україною й підтримує її, а завтра (знову ж таки залежно від виборів) може змінити курс, якщо до влади прийдуть ультраправі або націоналісти. І що тоді? Треба робити власну «оборонку» сильнішою, будувати дрони, ракети, літаки, кораблі. Відновити свій ядерний статус, нікого не слухати й не боятися. Адже вони не виконали своїх запевнень і зобов’язань за Будапештським меморандумом, а отже, і ми в праві не виконувати. Зміцнювати й удосконалювати армію, бо тільки вона здатна захистити український народ від агресора. Головне — не розслаблятися, не впадати у відчай і тримати кулак. Треба зробити Україну настільки сильною, щоб не ми просилися в НАТО, а НАТО просилося до нас.
Війна колись закінчиться, українці житимуть мирним життям і думатимуть про майбутнє, але нинішнє буття на вістрі ножа, на межі між життям і смертю не забудеться ніколи.
Автор: Мирослав Ґрех