Останніми тижнями українці майже щодня прокидаються від сирен повітряних тривог і новин про пожежі, що виникають у великих містах через російські обстріли. Росія обрала нову тактику, яка призводить до значних руйнувань і людських жертв.
На багатокілометровому російсько-українському фронті водночас розгортається боротьба, яка стала ареною не лише військового протистояння, а й геополітичних претензій одразу двох лідерів — президента США Дональда Трампа і президента Російської Федерації Володимира Путіна. Йдеться не про мирні переговори, а про використання ситуації для досягнення власних політичних й економічних цілей.
З Білого дому Україна отримала новий варіант так званої угоди про копалини, що нагадує колоніальні договори минулих століть, коли великі держави користувалися слабкістю менших. Документ фактично передбачає контроль США над українською економікою, обмежує можливість українців самостійно обирати інвесторів і створює умови, за яких безповоротна допомога, яку раніше надавала адміністрація Байдена, перетворюється на боргові зобов’язання перед Вашингтоном. Якщо Україна не зможе вчасно повернути ці кошти, їй ще й нараховуватимуться відсотки.
Можна довго аналізувати зміст угоди, але її суть від цього не зміниться — це звичайне мародерство, що не вписується в рівноправні відносини між цивілізованими державами. Ба більше, вона суперечить українській Конституції та курсу на європейську інтеграцію. Такий підхід є не лише несправедливим щодо України, а й ганьбою для самих Сполучених Штатів.
Водночас Путін, через три роки після початку повномасштабної війни, висуває свої ідеї, які складно назвати оригінальними. Він прагне перетворити Україну на свій протекторат, встановити зовнішнє управління та нав’язати проросійську владу, що виконуватиме всі забаганки Кремля.
Як ці два сценарії — американський і російський — узгоджуватимуться між собою, залишається відкритим питанням. На мою думку, Путін навряд чи серйозно обмірковує забаганки американського колеги, а швидше використовує його пристрасть до оборудок як інструмент, що з часом дозволить розправитися з українським суверенітетом.
Проте обидва підходи не враховують одного ключового фактора — існування українського народу.
Припустімо, що американцям вдасться нав’язати Україні кабальну угоду, яку підпише президент і ратифікує парламент (хоча я собі цього не уявляю). Але як довго така угода проіснує? Адже будь-яка наступна суверенна українська влада її скасує. І що тоді робитиме Вашингтон — відправлятиме війська?
Те ж саме стосується і Путіна. Хто сказав йому, що навіть у разі зовнішнього управління українці проголосують за якогось нового Медведчука? А якщо навіть уявити такий сценарій, скільки часу протримається ця колаборантська влада? Москва вже двічі намагалася через політичні маніпуляції нав’язати Україні проросійський режим. Обидва рази це завершувалося народними повстаннями та крахом російських агентів.
Путін під час розмови з російськими моряками в Архангельську навів як приклад зовнішнього управління ситуацію в Східному Тиморі. Проте він не врахував, що індонезійці погодилися на референдум під егідою ООН, бо були впевнені, що мешканці цього регіону проголосують проти незалежності. Вони серйозно прорахувалися.
Ідея угоди, яка має пограбувати Україну, та ідея зовнішнього управління — це інструменти з минулого, до якого нас намагаються повернути. Але справа не лише в Україні. Питання в тому, наскільки світ здатний захистити демократію і власну гідність.
Адже неповага до прав однієї людини зазвичай призводить до репресій проти багатьох — це добре знають росіяни, а тепер можуть відчути й американці. Так само неповага до суверенітету однієї країни може спричинити катастрофу для багатьох інших. Інакше чому людство вже пережило дві світові війни і, за словами самого американського президента, наближається до третьої?
Автор: Віталій Портников