Заголовок нещодавньої статті Politico National Security Daily про шокуючий мирний план президента США Дональда Трампа прямо запитує: «Це Путін написав?»
Серед обурливих поступок Москві, запропонованих у цьому мирному плані — точніше було б назвати його планом капітуляції — є те, що Росія отримує де‑факто контроль над усіма територіями, які вона незаконно захопила з 2014 року. Проте пропозиція заходить далі, додаючи образу до травми — формальне, де‑юре визнання захоплення Росією Криму. Фактично це означало б остаточну передачу півострова Росії.
Це скасовує понад десятиліття політики США, зокрема й політику першої адміністрації пана Трампа. У 2018 році держсекретар Майк Помпео оприлюднив Кримську декларацію, яка засудила анексію Криму Росією як загрозу «фундаментальному міжнародному принципу, спільному для демократичних держав: жодна країна не може силою змінювати кордони іншої». Це також суперечить кільком законам Конґресу. Один із них — Закон про оборонний бюджет 2022 року (NDAA) з двопартійною поправкою, що забороняє будь‑яке визнання українських територій, анексованих Росією. Співініціатором цієї поправки був тодішній сенатор, а нині держсекретар США Марко Рубіо.
Формальне визнання анексії Криму Москвою суперечило б давній, принциповій і двопартійній політиці американського невизнання силового захоплення територій, яка почалася з Доктрини Стімсона 1932 року та Декларації Веллеса 1940 року, коли США відмовилися визнавати насильницьке приєднання СРСР Литви, Латвії та Естонії.
Де‑юре визнання США Криму як російського створило б небезпечний прецедент. Окрім порушення усталеної політики США, це було б грубим порушенням міжнародного права та численних міжнародних угод. Серед них — Гельсінський Заключний акт з безпеки та співробітництва в Європі, підписаний 50 років тому, чий базовий «десяток принципів» включає повагу до суверенітету держав, територіальної цілісності та непорушності кордонів.
Президент України Володимир Зеленський заявив, що юридичне визнання анексії Криму Росією порушило б Конституцію України. Навряд чи український народ прийняв би будь‑яке офіційне, де‑юре визнання. Це було б і страшним ударом по кримських татарах, які зазнали великих страждань за їхню відважну опозицію московському правлінню. Рефат Чубаров, голова їхнього представницького органу — Меджлісу, у відповідь на мирний план пана Трампа заявив: «Крим — це батьківщина корінного кримськотатарського народу та невід’ємна частина України. Відповідно, ніхто не може вирішувати долю Криму за жодних обставин, окрім української держави та кримського народу».
Пан Трамп, як і слід було очікувати, продовжує повторювати свою давню антиісторичну тезу про те, що Крим — це Росія, нещодавно заявивши, що «Крим залишиться з Росією». Тим часом недалекоглядний Стів Віткофф шокує тим, що повторює багато путінських тез після деяких своїх зустрічей із російським воєнним злочинцем. Зокрема, пан Віткофф прийняв явно хибну наративу, що українці в окупованих областях у 2022–2023 роках «проголосували» за приєднання до Росії на псевдореферендумах, які світова спільнота справедливо засудила як фарс.
Як би боляче це не було визнавати, нинішні жорсткі реалії війни такі, що Україні, аби домогтися припинення вогню, ймовірно, доведеться погодитися на тимчасову де‑факто (ніколи де‑юре!) російську окупацію. Але будь‑яке рішення щодо статусу Криму чи чотирьох повністю або частково окупованих областей має ухвалювати лише український народ та його демократично обрані лідери. Це не справа ні пана Трампа, ні пана Віткоффа. Україна обґрунтовано заявляє: територіальні питання слід обговорювати і вирішувати лише після повного й безумовного припинення вогню.
Для девелоперів із нерухомості пана Трампа і пана Віткоффа окуповані землі, здається, лише «ласи шматки» майна, якими можна вільно торгувати. Їм, схоже, байдуже, що на цій «нерухомості» живуть мільйони реальних людей у кліматі страху, репресій та відсутності свободи. Але всім нам, хто підтримує Україну, має бути не байдуже. Ми не повинні забувати про мешканців цих земель, зокрема й про тих, хто був змушений утекти.
Мова йде не про жменьку людей. До первісного вторгнення Росії 2014 року в Криму та Луганській, Донецькій, Запорізькій і Херсонській областях, що нині перебувають під повним або частковим російським контролем, мешкали близько 11,4 мільйона осіб. З огляду на обмежений доступ до достовірної інформації складно назвати точні цифри, проте нині оцінки свідчать, що в цих окупованих регіонах залишилося щонайбільше 5 мільйонів людей.
Населення самого лише Криму скоротилося з приблизно 2,3 мільйона до анексії до близько 1,9 мільйона через десять років. Падіння було б іще різкішим, якби не орієнтовно 800 000 росіян, які переселилися з РФ до Криму від 2014 року.
Станом на квітень оцінюється, що 3–3,5 мільйона людей живуть під російською окупацією в Луганській, Донецькій, Херсонській та Запорізькій областях. Це менше за приблизно 6,4 мільйона осіб, які мешкали там у січні 2022 року, за місяць до повномасштабного вторгнення Росії, тобто більше ніж удвічі менше. До того ж частину втрат «компенсували» росіяни, яких завезли після лютого 2022 року для колонізації та русифікації цих українських земель.
Підсумок такий: мільйони українців, які колись жили на цих територіях, утекли від спустошливої війни та російського правління. Десятки тисяч було примусово депортовано до Росії.
У своїй наступній колонці, частині II, я розгляну, як варварська війна за вибором Путіна позначилася на житті та свободі мільйонів українців, що досі перебувають під російським чоботом.
Про автора:
