Ніч, коли сім американських B-2 Spirit облетіли пів планети й своїм «Опівнічним Молотом» розбомбили Фордо, Натанз та Ісфахан, миттєво захопила новинні сайти й телестудії США. Поруч із інфрачервоними кадрами бункер-бастерів обстріли Києва майже загубилися у стрічці – а зрештою саме цього й домагається Кремль. Що яскравіша нова світова драма, то легше відводити увагу від власної безкарності й, до речі, економічної мізерії під гуркіт «Шахедів» над Дніпром.
Путін, повернувшись із мінського економічного форуму, гордо заявив, що «росія скоротить оборонні витрати протягом трьох років» – мовляв, війна вже «поставила економіку на ноги». Та поки він активно переконував, фіґлюючи статистикою, Мінфін тихцем підвищив прогноз дефіциту бюджету-2025 із 0,5% до 1,7 % ВВП, а Центробанк визнав інфляцію за рік у 21% при ключовій ставці 21%. Навіть офіційний приріст ВВП минулого року у 4,3% обернувся вибухом цін і нестачею 2,6 млн працівників: мобілізовані не повертаються до цехів, а демобілізовані сидять без роботи, отримуючи копійчані компенсації від регіонів. Тому обіцянка «урізати оборону» – зовсім не стратегія миру.
Борги перетворюються на зашморг. Внутрішній меморандум фіксує падіння корпоративного кредитування на 1,5 трлн рублів лише за перші два місяці року і дефолти у 13 із 78 найбільших компаній. Це удвічі більше, ніж торік. Великі російські банки попереджають: без вливань уряду сектор може зламатися до середини 2026-го. Кредити дорожчають, позичальники зрізають зарплатний фонд, а чиновники воліють про це мовчати, концентруючи камери на черговій Пірровій «перемозі» у степах під Куп’янськом. Якщо на початку року відкладені виплати становили всього 370 млн рублів, то до кінця травня набігло вже 1,66 млрд, із яких понад мільярд припав на будівництво. Будівельний сектор, живлений переважно держзамовленнями, тепер задихається від браку обігових коштів і високих ставок. Фонд національного добробуту, що донедавна доволі хвацько покривав бюджетні діри, скоротили утричі. Несподіваний стрибок ціни Brent після удару США по Ірану приніс несподівані бонуси, але нафта не росте безкінечно, а військові рахунки – навіть дуже.
І отут варто згадати Китай з його філігранною і жорсткою політикою. Поки російські пропагандисти знімають репортажі про «міцне плече дружби», Пекін знімає вершки: у червні імпорт іранської нафти до КНР підскочив до рекордних 1,8 млн барелів на добу, відтісняючи навіть російську Urals, яка й без того продається зі знижкою майже $20. Одночасно імпорт китайської сталі та прокату на російський ринок зріс на 16%, а всередині рф ціни на метал впали на 11 %. Це класична модель колоніальної залежності, коли центр позбувається надлишків, а периферія душить власну галузь. У Кремлі мріють про «Газпром-2» на рідкоземах, проте без китайських технологій концентрати доведеться везти до Гуанчжоу, а прибуток знову осідатиме за Великою стіною. І їм це дуже не подобається.
Путін, публічно радіючи «рекордному» газовому проєкту Арктик ЗПГ-2, не розрахував, що, хоч перший газовоз після восьми місяців простою пришвартувався під чужим прапором із дубайської «прокладки», дві третини флоту стоять мертвим вантажем у Баренцевому морі – трейдери бояться вторинних санкцій, а Китай скорочує імпорт через слабкий попит. Супутники фіксують факели спалювання газу: сховища повні, покупців немає, а кредити на добудову наступної лінії припинили видавати ще навесні.
Поки Москва продовжує спрямовувати бюджети на оборону, Європа все більше розширює питання безпеки. Так, Європарламент визнав право Фінляндії тримати кордон із росією на замку, пославшись на гібридну загрозу. Цей прецедент тепер лежить у шухляді кожної балтійської столиці. Тим часом у Берліні уряд Фрідріха Мерца підготував поправки, що блокують будь-які спроби реанімації «Північного потоку» навіть у разі політичних змін. Сигнал для бізнесу: газова романтика минулого закрита назавжди. Варшава паралельно перевіряє резервістів, Литва моделює коридори, а північ ЄС отримує цільові фонди на зміцнення східного флангу. У Брюсселі нарешті це вже називають не «фортифікацією», а «адаптацією до воєнної реальності».
У такій картині ракети над Україною – це не демонстрація сили, а крик економічної слабкості, модульований для внутрішнього споживача й китайського кредитора. Кремль відчайдушно вистрілює дронами, аби їх вибухи заглушили скрегіт засувів скарбниці, яка дедалі більше порожніє, спостерігаючи, як Пекін збирає іранську нафту, російський метал і дешеві активи, які москва продає, щоби латати бюджет.
Вочевидь, Президент Америки добре розуміє, що відбувається довкола. Тому припустімо, що його хороший друг, сенатор Ліндсі Ґрем, повернувшись із гольф-раунду з Дональдом Трампом, публічно заявляє, що «прийшов час проштовхнути» законопроєкт про 500-процентний тариф проти всіх, хто купує російські енергоносії. Пакет уже має понад 80 співавторів у Сенаті й теоретично здатен пролунати як найпотужніший за два роки удар по кремлівських доходах. Сам Трамп коректно залишає собі «право вибору, як саме впроваджувати санкції», але факт підтримки з Білого дому різко збільшує шанси на ухвалення вже після коротких канікул Конґресу на честь Дня Незалежності.
Звернімо також увагу на контрритми: крило ізоляціоністів у Палаті представників відмовляється піднімати руку за оборонний бюджет-2026, якщо там знову з’являться рядки USAI для України. Комітет асигнувань провалив навіть скромну поправку на $300 млн допомоги Києву, бо республіканці – передусім Freedom Caucus — пригрозили завалити весь документ. Демократи підтакують, що без цих грошей буде взагалі кепсько, але у Вашингтоні та більшості штатів новий тренд – дедалі голосніше артикулювати словосполучення «America First».
Чого ні Москва, ні американські українофоби не врахували – то це сили української діаспори. Від моменту, коли спікер Майк Джонсон заявив, що «Україні не місце у стопґепі», телефонні лінії його округових офісів та приймалень сенаторів-республіканців не стихають – лише за п’ять днів надійшло понад 46 000 дзвінків і 120 000 електронних листів із кодами поштових індексів у діапазоні від східного до західного узбережжя. Кожен відправлений лист – це ще кілька секунд життя для української ППО і саме тому кремлівські телеканали тепер гіперболізують «американську втому», намагаючись представити громадський тиск як маргінальний.
Для Росії прогнози, попри візуальний хаос і когнітивну розгубленість у світі, зводяться до трьох траєкторій. Якщо дефіцит бюджету буде лататися емісією й новими хвилями мобілізації, Росія скотиться в затяжну агонію: ракети, перетворившись на рутинний наркотик, усе важче перекриватимуть настрої посполитих росіян, у яких кишені помітно худнуть. Якщо Кремль остаточно ляже під Шанхай, настане китайська пряма опіка: бартер «нафта за Shahed-2 та мікросхеми» подарує Пекінові стратегічний важіль, а Росії – почесний титул «старшого васала» без власних високих технологій. Але якщо Конґрес ухвалить пакет Graham-McCaul і звузить SWIFT-вікна, системна банківська криза може вибухнути вже на початку 2026 року.
У будь-якому варіанті константа одна: без уваги американців українське небо стає дедалі чорнішим. То що ж може зробити українець у США просто зараз? По-перше, телефонувати й писати конгресменам до фінального голосування за бюджет-2026 — кожен дзвінок тримає у строю $8,8 млрд USAI. По-друге, підтримувати свої громади і невтомно донатити на перемогу України. І, нарешті, ламати compassion fatigue у стрічках, ламаючи байдужість американців цінними і справжніми історіями героїчних людей, які ставлять нині ціннісний приклад усьому світові.
Про автора:
