Невпинне вторгнення Росії в Україну — це війна імперіалістичного завоювання, спроба Кремля втягнути Європу назад у минуле з метою відновлення колишньої імперської слави Росії. Оскільки для росіян майже не залишилося надії на майбутнє, Кремль змушений шукати натхнення в минулому. Для Володимира Путіна Україна — це не просто сусідня держава, а відсутній фрагмент великої історичної мозаїки, центральна частина у відновленні Російської імперії.
Спеціальний посланець США Стів Віткофф зазнав критики за повторення кремлівських наративів під час виступів у ЗМІ та дипломатичних візитів до Москви. В інтерв’ю Такеру Карлсону він назвав Путіна «ввічливим» і «розумним», спотворив суть територіального суверенітету України та навіть припустився грубих помилок, зокрема переплутав анексію Криму 2014 року з новішими окупованими територіями. Його пропозиції, серед яких — територіальні поступки в обмін на розмиті обіцянки миру, свідчать про тривожну наївність, що віддзеркалює небезпеку повороту Трампа у бік Росії.
Спецпосланець США Стів Віткофф знову прибув до Москви, і після п’ятигодинної зустрічі з Путіним продовжив наполягати на тому, що Україна має віддати більше територій Росії задля досягнення «постійного миру». Також він запропонував, що така угода могла б відкрити шлях до відновлення американо-російських відносин через комерційні стимули, подаючи це як ширші зусилля зі стабілізації регіону. Віткофф знову продемонстрував, що девелоперу в сфері нерухомості не місце в питаннях великої геополітики — йому явно бракує компетенції.
Коли у 2022 році Росія перекинула танки через український кордон, сигнал усім колишнім радянським республікам був недвозначним: Володимир Путін мав намір відновити Російську імперію й повернути світ на десятиліття назад. Вже за кілька місяців Путін відкрито порівняв себе з Петром Першим, прославляючи завоювання царя і натякаючи, що, як і його попередник, він також повертає те, що нібито «по праву належить» Росії.
Це імперське бачення має глибоке коріння. У 2005 році президент Володимир Путін назвав розпад Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою XX століття. Йому 72 роки, і часу на реалізацію цього бачення залишається все менше.
Амбіція Росії домінувати над Україною передує Володимиру Путіну й не завершиться з ним — якщо тільки Росія не зазнає поразки на полі бою. Ідея про те, що Україна має належати до сфери впливу Москви, є постійним елементом російської політичної думки, навіть за начебто демократичного керівництва у 1990-х роках.
Ці тривоги не обмежувалися лише періодом після вторгнення. Коли Україна здобула незалежність від СРСР у 1991 році, перший обраний президент Росії Борис Єльцин, за повідомленнями, розглядав можливість ядерного удару, щоб не допустити остаточного відокремлення Києва. Хоча загроза не була реалізована, вона засвідчила, наскільки глибоко вкорінене в Кремлі занепокоєння щодо українського суверенітету. Під час розпаду СРСР Борис Єльцин, тодішній президент Російської Федеративної Республіки, заявив, що Росія залишає за собою право переглянути свої кордони з будь-якою сусідньою республікою, яка вирішить залишити союз, маючи на увазі території Казахстану та України.
Уже в 1994 році Росія почала спроби відновити контроль над Кримом, заохочуючи сепаратистські настрої та політичну нестабільність. Напруга ніколи повністю не зникала. У 2003 році вона знову спалахнула під час кризи навколо острова Тузла, коли Росія почала будівництво дамби в напрямку українського острова в Керченській протоці, що викликало тривогу в Києві щодо можливої спроби захоплення території. Це була явна спроба кинути виклик суверенітету України. Хоча криза зрештою була врегульована, вона стала передвісником майбутньої російської агресії в Криму.
У 2013 році, коли українці вийшли на вулиці під час протестів Євромайдану з вимогою зближення з Європейським Союзом, підхід Росії змінився з економічного тиску на відверту агресію. Анексія Криму в 2014 році та розпалювання війни на сході України ознаменували прискорення спроб Росії зруйнувати міжнародну систему і сам порядок після Холодної війни.
Якщо Путін переможе, Росія не лише збільшиться територіально, а й отримає величезну стратегічну глибину та економічні переваги. У разі поглинання України, Росія здобуде не лише землі. Москва успадкує значну частину української армії, промислової бази та стратегічної інфраструктури, що значно посилить її потугу й вплив. Переможна Росія стане сильнішою, агресивнішою та набагато важчою для стримування.
Наслідки перемоги Росії виходитимуть далеко за межі України. Держави Центральної Азії, такі як Казахстан і Киргизстан, пришвидшили зусилля з віддалення від Росії — не лише політично, а й мовно. Хоча Киргизстан спершу привітно прийняв хвилю російських мігрантів, які тікали від мобілізації, ця маса знову викликала побоювання щодо відродження російського імперського впливу. У відповідь багато молодих киргизів почали активно користуватись рідною мовою як актом спротиву та відновлення ідентичності. Нові політики зобов’язують використовувати киргизьку мову в урядових структурах, і низові ініціативи з її популяризації набирають обертів, особливо серед міської молоді.
Те саме відбувається в Казахстані, де пришвидшились зусилля щодо відродження казахської мови, включно з переходом від кирилиці. Узбекистан завершив свій перехід на латиницю ще у 2021 році, чітко заявивши про намір позбутися залишків російського культурного впливу.
Якщо Путін виправдовує вторгнення в Україну захистом російськомовного населення Донбасу, то що зупинить його від подібних заяв щодо Центральної Азії? Чи зможе він одного дня стверджувати, що російськомовні в Казахстані чи Киргизстані також потребують «захисту» і на цій підставі ввести туди війська? Адже скільки людей вірили, що Росія анексує Крим у 2014 році або розпочне повномасштабне вторгнення в Україну у 2022? Колишній президент Росії Дмитро Медведєв висловлював подібну імперську риторику не лише щодо України, але й щодо Казахстану, назвавши його «штучною державою» у 2022 році.
Попри початкові сподівання, що вторгнення Росії в Україну змусить Казахстан орієнтуватися на Захід, вплив Москви в цій країні лише посилився. Хоча президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв робив символічні жести на користь незалежності, наприклад, виступав казахською мовою під час офіційних візитів, його залежність від Росії залишається значною. Росія допомогла Токаєву залишитися при владі під час заворушень 2022 року, і відтоді економічні зв’язки лише зміцніли — рекордний рівень двосторонньої торгівлі, спільні енергетичні проєкти, участь Росії у стратегічних ресурсах, зокрема в урані.
Як зазначає Кейт Маллінсон, асоційована дослідниця Програми з питань Росії та Євразії, обіцяні реформи на шляху до «Нового Казахстану» з більш демократичним урядуванням здебільшого зупинилися, поступившись місцем зростаючому авторитаризму. За умов послаблення західного впливу та розширення присутності Китаю, Росія залишається ключовим гравцем у майбутньому Казахстану.
Однак держави Центральної Азії намагалися дистанціюватися від Москви політично, відмовившись підтримувати її вторгнення в Україну чи визнавати території, на які претендує Росія. У відповідь Росія зробила ставку на інструменти «м’якої сили» — гуманітарну допомогу, культурну дипломатію, освітні обміни та великі інвестиційні програми. З понад 350 000 «співвітчизників» у Киргизстані й глибокими інституційними зв’язками через ОДКБ і Євразійський економічний союз, Росія активно інвестує у збереження своєї присутності. Але ця ситуація може швидко змінитися, якщо Росія досягне бажаного результату в Україні й звільнить ресурси для нових фронтів.
Тим часом Путін затягує будь-які реальні домовленості про припинення вогню в Україні. Він грається з Трампом, який виявляє мало зацікавленості в серйозному вирішенні війни. Путін здобуває дипломатичні перемоги, не йдучи на жодні поступки — йому навіть вдається змусити деяких американських посадовців повторювати кремлівські тези. Поки що Трамп лише заявляє, що він «розлючений» і «незадоволений», але жодних конкретних дій проти Кремля, щоб змусити його сісти за стіл переговорів, досі не зроблено. Колишній посол США в Україні Джон Гербст сказав: «Хоч Путін очевидно зірвав спроби Трампа домогтися якогось припинення вогню, його за це серйозно не покарали».
Путін, ймовірно, докладе всіх зусиль, щоб маніпулювати майбутньою адміністрацією Трампа, особливо якщо вона діятиме під ілюзією, що здатна реалізувати зворотний «план Кіссінджера» щодо Китаю. Така стратегічна наївність загрожує віддати Москві саме те, чого вона прагне: розкол Заходу, що дасть Росії більше простору для реалізації імперських проєктів.
Якщо Володимиру Путіну дозволять здобути перемогу в Україні або укласти мирну угоду, яка фактично зведе Україну до васальної держави, він навряд чи зупиниться на цьому. Тепер, у свої сімдесяті, з імперськими амбіціями, що вислизають з-під контролю, Путін може стати ще більш безрозсудним у прагненні до спадщини. Кремлівська еліта, можливо, вірить, що після підпорядкування України в них з’явиться можливість переключити увагу на Центральну Азію та відродити імперський проєкт Росії в регіоні. Москва й надалі прагне втягнути світ у XIX століття — незважаючи на будь-які наслідки.
Про автора:
