Незабаром адміністрація Трампа відзначить чотири місяці перебування при владі, що дає нагоду замислитися над різними аспектами її політики щодо України. Озираючись на цей період, можна згадати низку обурливих та ганебних заяв й коментарів американського президента та його команди щодо ситуації в Україні. Серед найскандальніших – обзивання президента Зеленського диктатором, твердження, що Україна сама розпочала війну, натяки, що окуповані Росією регіони України добровільно прагнуть приєднатися до Росії, а також прихильність до російської аргументації проти вступу України до НАТО.
Але для мене особисто найобразливішою була заява Віце-президента Джей Ді Венса про його спілкування з українським іммігрантом. У дописі в соцмережі X від 25 лютого цього року Венс згадує:
«Під час моєї сенатської кампанії 2022 року я зустрів українського американця на північному сході Огайо. Він був дуже розгніваний через мої погляди на конфлікт (війну в Україні – ред.) і бажання якнайшвидше його завершити. «Ви намагаєтесь полишити мою країну, і мені це не подобається», – сказав він. «Пане, – відповів я, – ваша країна – Сполучені Штати Америки, як і моя». Мені завжди здавалося образливим, що новий іммігрант у нашій країні готовий використовувати силу і вплив своєї нової батьківщини, щоб розв’язати етнічні суперечки старої батьківщини».
Венс продовжив:
«Один із найважливіших елементів асиміляції – сприймати саме Сполучені Штати як свою країну. Це частина домовленості: якщо вас прийняли до нашої національної родини, ви повинні дбати про інтереси Сполучених Штатів. Я знаю багатьох іммігрантів, які мають правильне бачення, і я вдячний їм за це. Наприклад, під час тієї кампанії (та після неї) я зустрів багатьох українських американців, які погоджувалися з моїми поглядами або принаймні ставили правильне запитання: «Що відповідає інтересам Сполучених Штатів?»
Замість того, щоб виявити емпатію до цього українського американця, який явно відчував сильний біль через брутальне вторгнення Росії в Україну, Венс поставив під сумнів його лояльність до Америки. Замість того, щоб висловити солідарність із боротьбою демократичної України проти варварського, геноцидного мілітаристського наступу авторитарної Росії, Венс, схоже, більше думав про те, щоб применшити цінність підтримки зв’язків із батьківщиною предків. Його коментарі засвідчили нерозуміння того, як іммігранти збагачують дискусію щодо зовнішньої політики Америки і самої ролі США як маяка надії для людей усього світу.
Тож чому ж я вважаю коментарі Венса про ту передвиборчу зустріч настільки особисто образливими? Я — син іммігрантів з України, які переїхали до США після Другої світової війни. Мої батьки прибули до Америки ще дітьми три чверті століття тому. Як багато українських американців першого покоління, я зростав у двомовному й двокультурному середовищі — розмовляв англійською та українською мовами, повною мірою брав участь в американському житті, але також був активно залучений у різноманітні заходи нашої етнічної української громади в районі Клівленда. Крім участі у вечірніх і вихідних заходах, пов’язаних з Україною, таких як український скаутинг («Пласт»), школа українознавства й церква, моя вища освіта та професійний шлях привели мене до кар’єри, де я щоденно займався українсько-американськими відносинами. Я один із тих щасливих українських американців, для яких Україна та українсько-американські відносини стали центром моєї роботи. Завдяки натхненню, наполегливості й сприятливим обставинам, я перетворив свої знання та зацікавленість у батьківщині моїх предків на корисну, наповнену важливою місією кар’єру в Українській службі «Голосу Америки» (Voice of America, VOA). Озираючись назад, я не можу уявити нічого почеснішого й значущішого, ніж підтримувати національні інтереси США, допомагаючи українцям будувати незалежну, демократичну, орієнтовану на ринок країну, яка є міцним союзником Сполучених Штатів. «Голос Америки» досягав цієї мети, надаючи аудиторії якісні новини та інформацію про політику США, американсько-українське партнерство й американське суспільство.
Я є далеко не єдиним представником української діяспори, народженим на Заході, чия кар’єра була тісно пов’язана з американсько-українськими відносинами. Так, Орест Дейчаківський був радником із політичних питань у Гельсінській комісії США й упродовж 35 років допомагав тримати Україну в центрі уваги на Капітолійському пагорбі. Марта Зєлик була кореспонденткою Української служби Радіо Свобода, а також перекладачкою Державного департаменту США, регулярно супроводжуючи зустрічі американських та українських високопосадовців, включно з президентським рівнем. Михайло Савків з Української національної інформаційної служби багато років активно просуває у Вашингтоні позицію української громади. Адріян Каратницький був президентом Дому свободи (Freedom House), є експертом із питань України в Атлантичній раді й автором численних публікацій про Україну. Петро Фединський упродовж десяти років вів програму «Вікно в Америку» — першу україномовну щотижневу телепрограму уряду США, що транслювалася в Україні. Рома Гадзевич тривалий час була головною редакторкою Ukrainian Weekly — впливової англомовної газети української діаспори, яка досягала також і неукраїнської аудиторії. Надія Дюк, якої вже немає серед нас, була віцепрезиденткою Національного фонду підтримки демократії (National Endowment for Democracy), надаючи ґранти численним неурядовим організаціям в Україні й сприяючи зміцненню громадянського суспільства. Марта Коломиєць, якої теж уже немає серед нас, була директоркою програми Фулбрайта в Києві, координуючи сотні академічних обмінів між Україною та США. І таких прикладів ще багато.
Отже, пане Венс, цілком очевидно, що для Сполучених Штатів є великою перевагою й цінністю шанувати, поважати й підтримувати діяспорні громади, члени яких володіють унікальним культурним досвідом, мовними навичками, а також відданістю свободі та справедливості. Чимало колишніх президентів і віце-президентів США підтримували українську діаспору й боротьбу України за свободу. Не намагайтеся ставити під сумнів нашої лояльності до Сполучених Штатів, а тим паче демонізувати та стирати наші зв’язки з етнічною спадщиною. Ми можемо багато запропонувати і Америці, і нашій Прабатьківщині.
Можливо, справжня проблема у тому, що багато ваших політичних рішень є поганими одночасно і для Сполучених Штатів, і для України, і вам просто не подобається, що ми звертаємо на це увагу. Пане Віце-президенте, у вас немає монополії на рішення й визначення того, що є національними інтересами США. Якщо ж ви раптом (із зручних для вас причин) пропустили, то останні опитування показують, що більшість американців вважають, що Сполучені Штати повинні й надалі підтримувати Україну в її боротьбі проти російської агресії.
Про автора:
