Українська громада у Сполучених Штатах є, поза сумнівом, однією з наймобілізованіших і найщедріших, коли йдеться про мітинги, волонтерство чи пожертви на батьківщину предків. Колись вона відіграла критичну роль у вириванні України з совєцьких кігтів, а зараз стала ключовою у боротьбі з російською чумою.
І вся ця колосальна енергія ніяк не конвертується у власних сенаторів, губернаторів чи бодай мерів великих і малих міст. Світ уже побачив синьо-жовті прапори на Таймс-сквері, безліч американців долучилася до рекордних зборів на «байрактари», у якийсь момент українці навіть почали показувати волелюбному, однак почасти дезорієнтованому народові США приклад мужності й стійкості у відстоюванні правди і справедливості. І чомусь у Конґресі весь цей час виступає лише одна американка, яка має прямий зв’язок з Україною, й, за гіркою іронією, саме її скандальні заяви роблять більше шкоди Києву, ніж тішать. Вікторія Спартц не була вихована у вишиваному середовищі української діаспори, не розділяє її цінностей і ментально ближча до росії, ніж України. Як ми могли таке пропустити?
Історія еміграції пояснює частину цього парадоксу. П’ять хвиль за сто сорок років сформували нашу діаспору, в якій галичани з довоєнної Пенсильванії, «переміщені особи» з таборів Німеччини, радянські інженери дев’яностих та ІТ-фахівці двотисячних говорять про Україну різними мовами – іноді буквально. Спільного політичного наративу не склалося: хтось утікав від голоду і колоніалізму, хтось гнався за стартапами й грінкартами, а наймолодші хвилі приїхали вже після російської інтервенції, ведені долею й інстинктом виживання.
Географія теж не допомагає. Кубинці мають Маямі, вірмени – Ґлендейл, поляки – Чикаго, українці ж розсипані від Філадельфії до Сакраменто. Немає «столиці» діаспори, де міг би вирости свій мер-зірка, а великі, викохувані десятиліттями панамериканські українські медіа не формують порядку денного для всіх громад. Українські церкви й культурні центри в Клівленді чи Денвері залишаються важливими островами пам’яті, втім майже невидимими у великих інформаційних потоках США.
На цифрах це виглядає так: близько півтора мільйона людей декларують українське походження, та лише кілька десятків обіймають виборні посади будь-якого рівня на всі великі штати, при цьому здебільшого у шкільних радах, окружних судах чи органах місцевого самоврядування. Для порівняння, грецька громада схожої чисельності дала країні трьох сенаторів і мера Нью-Йорка, а індійська – двох губернаторів і віцепрезидентку. Українські прізвища на державних бейджах зустрічаються рідше, ніж етикетки «Made in Ukraine» на полицях американських магазинів.
Однією з причин є фрагментарна партійна лояльність. Старші хвилі традиційно тяжіють до Республіканської партії, молодші – до Демократичної, а новітні біженці загалом політично не оформлені й захоплені множенням добробуту. Коли етнічний електорат не збирається у компактний «критичний округ», на нього не полюють політичні стратегії. Партії охочіше інвестуватимуть у кандидатів, що одночасно приносять і голоси, і гроші. Українська ж громада дуже рідко діє як єдиний ресурс.
Другим бар’єром є глибоко вкорінений наратив жертви. Колективна пам’ять про Голодомор, радянські репресії й нову війну формує психологію адвокації ззовні, а не участі зсередини. Більшість діаспорних кампаній – це петиції, мітинги й збори підписів, а не висунення своїх кандидатів до міських рад чи парламентів штатів. Українці воліють «просити» конгресменів про допомогу Україні, а не ставати отими конгресменами і голосувати за цю допомогу самостійно.
Збереження культури також грає подвійно. Суботні школи, танцювальні ансамблі й фестивалі борщів чудово тримають мову й традиції, але на певний відсоток перетворюють громаду на закритий клуб, де американська політика стає далекою й чужою. Коли соціалізація відбувається у власному колі, до партійних волонтерських штабів доходять одиниці, але ж саме там набирають перший політичний досвід майбутні члени конгресу.
Сумною є ситуація з інституціями «кадрового ліфту». У діаспори є десятки благодійних фондів, які фінансують рятувальні автомобілі для фронту, турнікети, дрони і багато різного спорядження, але при цьому практично немає стипендіальних програм на навчання public policy чи оплачуваних стажувань у Вашингтоні. Підліток корейського походження може податися до престижної Korean American Coalition Youth Leadership, а український – хіба що на волонтера до благодійного фонду.
Внутрішні конфлікти є характерною рисою українських громад. Старші організації, менш гнучкі й ліберальні, ревно стережуть канони у той час як нові хвилі іноді чують, що вони «недостатньо традиційні», і скептично ставляться до старшого активу. Паралельні ініціативи дублюють зусилля, іноді змагаючись за ті самі ґранти чи увагу посадовців, замість спільно вирощувати яскравих кандидатів для кар’єрних сходів.
До прикладу, інші американські етнічні групи терпляче будують політичний капітал. Євреї сформували AIPAC і рік за роком лобіюють аналітиків, донорів і законодавців. Кубинці сконцентрувалися в одному мегаполісі, перетворивши Майамі на стартовий майданчик для майбутніх сенаторів. Індуси, використавши власний IT-капітал, інвестували в англомовні медіа та лідерські програми, і тепер Палата представників рясніє їхніми прізвищами. У всіх випадках ключем стали системність і довга дистанція.
Для української Америки рецепт є і, насправді, він не екзотичний. Потрібно переорієнтувати хоча б частину зібраних ресурсів на політичну освіту: стипендії для магістратур із державного управління, оплачувані fellowship-и в офісах штатних законодавців, ґранти на розвиток чи підтримку англомовних медіа з українською тематикою. Далі – об’єднати розпорошене донорство у двопартійний PAC із чітким порядком денним: добробут Америки, безпека України, протидія дезінформації, підтримка біженців, стратегічне й надміцне партнерство обох держав. Головне – переконати громаду, що вибори до шкільного комітету у Х’юстоні чи міської ради у Брукліні важливі не менше, ніж зимовий ярмарок колядок і навіть дрони для фронту.
Американські українці вже показали, що можуть будувати компанії «єдинорогів», служити в морській піхоті й керувати великими лікарнями. Час так само амбітно будувати політичні кар’єри не просто настав – усі терміни сплили десятиліття тому. Розгорнути український прапор у коридорах американської влади – велика і почесна справа. Однак власним голосом ухвалювати закони, що приносять користь і велич Сполученим Штатам, а також підтримують і посилюють Україну у час великого бою – справа стратегічної ваги й віртуозної складності.
Коли більше українських імен з’явиться на табло Сенату, наступного голосування про допомогу Києву не доведеться випрошувати – за нього проголосують ті, у чиєму серці й далі пульсує українська кров.
Про автора:
